Володимир - Скляренко Семен

— Ні, він не зможе його подолати, він не вб'є його.

— І я так думаю, Малушо! Він хоче вбити, але не подолає Володимира... Ні, Малушо, — закінчив він, — і ти, і я — ми ще мусимо жити!

4

Ще здалеку, від Стрийової могили, звідки в ясну днину видко все навкруг аж до кам'яних осколів, Микула побачив рідний Любеч. П'ять літ — це було багато і воднораз так мало, непомітно проминули ці літа в походах на чужині, певне, й у Любечі за цей швидкоплинний час не сталося якихось змін.

Але зміни ці були, й чим ближче доходив Микула до рідного селища, тим більше їх бачив. Звичайно, зміни ці помітно були не на городищі, що було колись середовищем їхнього роду, — там однаково височіли насипані тисячами рук вали, за ними тікали в степ, зникали вдалині вкриті деревами могили старійшин роду й цілого племені.

Зміни сталися і в самому Любечі. Це вже був не виселок з роду, звідки виходив Микула на рать, а велике селище, цілий город.

Найбільше вразив Микулу терем, що стояв вище від Любеча, на пагорбі. Там, це він добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, ніж у всіх, але звичайний дім.

За ці літа Бразд побудував на дворищі терем з багатьма клітями і верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими віконцями, що поблискували згори, як очі хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на ціле, либонь, поприще* (*Поприще — міра довжини, 2/3 версти.), височіла тепер стіна з важких колод, а поверх неї витикались гострі кілки...

"Аки князь!" — подумав Микула про брата.

І терем не одного тільки брата стояв тепер на горі край Любеча — праворуч, також за стіною, але без гострих кілків, темнів добрячий терем ще когось із любечан, ліворуч — терем без огорожі, біля самого лісу — знайома Микулі з давніх часів корчениця* (*Корчениця — кузня.) брата Сварга.

Поділ же Любеча вражав: тут були хижі більші й менші, димки куріли із землянок, всюди чулись людські голоси, біля берега по хвилі колихались десятки лодій із спущеними вітрилами.

"Не той Любеч, що був! — подумав Микула. — Більше ніби людей стало, то й розповзлися вони навкруг..."

Він хотів тільки одного — швидше опинитись на рідному дворищі, але ноги його не слухались, Микула піднімався кручами від Дніпра повільно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарешті на вал старого городища.

Тут йому пощастило — одразу ж за валом він побачив жінку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.

— Вісто! — закричав Микула. — Гей, Вісто, це я! Чи чуєш?!

Рискаль випав з рук жінки. Немов не вірячи очам, піднесла вона руки д'горі, пішла, побігла, кинулась вперед — на схил, на вал городища.

— Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!

Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.

Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях.

Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.

— Цілий! Цілий! От і прийшов додому! — промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур'янами серед двору, на іржавий леміш рала, що стояв там, де він його й покинув, — під стіною хижі.

І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.

— Не плач! — суворо сказав він Вісті. — Диви, — засварився вже він, — своїми сльозами всю твар мені змочила. — Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. — Ти краще скажи, як тут?

— Що повім? — відповіла вона. — Усе як було. Де ти так забарився?

Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.

— Далеко був, — промовив глухо. — Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тільки князя нашого Святослава не стало...

— Чула! Ходімо до хижі, Микуло. І вони пішли — бігцем по схилу валу, повільніше — двором.

— Чула, чула, — говорила Віста. — Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.

— Ні! — скрикнув Микула. — Я живий, живий, Вісто!

Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.

Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.

І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.

— І як живе рід наш? — запитав, сівши біля очага, Микула.

— Усе як було... Немає роду.

— А брати Бразд і Сварг?

— Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив...

— Бачив... Добрий терем. А брат Сварг?

— Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

— А інші родовичі наші?

— Усе далі й далі люди від людей.

— Чому ж, Вісто?

— У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було. І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:

— А ти, Микуло, щось приніс?

Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.

— Ти про що говориш?

— Чи є в тебе в торбі, — задихаючись, запитувала вона, — гривні, золото, срібло, багатство?

Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.

— Багатство? О так, маю, он воно в торбині.

— І можна мені взяти подивитись?

— Дивись, дивись!

Поспішаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з неї викладати.

— Сорочка?.. Та вона ж уся в крові... А це ногавиці... Знову кров! А це що?! Якесь жито?

— Дань узяв, — посміхнувся Микула. — Гречка це. Віста розгублено опустила руки.

— А де ж... де ж, Микуло, — запитала вона, — золото, срібло?

— Не знаю, де воно, — тихо промовив Микула. — Не знайшов... — Трохи помовчавши, він додав: — Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу... її немає, Вісто! Навесні померла... у Дніпрі втопла... — Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. — За спокій її душі.

Віста заплакала так, як плачуть діти, — невтішно, навзрид...

5

Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, — Любеч невеликий, куди не руш — терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.

— Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, — одганяючи псів на воротях, говорив Бразд. — Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

— Чого б то я став гордитись, брате? — відповів на це Микула. — І чим?

— А хто тебе знає? Ми — земляні люди, ти ж воїн... Проте ходімо до дому.

Разом зайшли вони до терема, де якраз топила піч жона Бразда Павлина. Микула привітався з нею, але малоговірка, завжди нібито сердита Павлина майже не відповіла на його вітання. Знадвору увійшли три сини Бразда — Гордій, Самсон, Вавило, і Минула навіть не пізнав їх — недавно були уноші, від землі не видно, а нині високі, жилаві, дужі, як і їх батько.

— Бачу, сини в тебе могутні, — промовив Микула. — Ростуть та й виросли вже.

— Аякже! — засміявся Бразд. — Так усе йде в світі — одні мруть, інші дорогу труть, одно загибає — нове виростає... А сини мої справді могутні.

— У батька пішли, — засміявся й Микула.

— А що ж, — згодився Бразд. — Мабуть, так і є, — в мене, в батька.

Сини недовго побули в теремі — вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, — оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рідний дядько їм був нецікавий, зникла з терема й Павлина — брата Микулу не хотіла частувати.

— То де ж ти бував? — поцікавився Бразд. — Де ходив?

— Навіщо запитуєш? — махнув рукою Микула. — Сам знаєш, колись ти ходив на брань, нині побував я, а предки наші, брате, все життя не сходили з коней...

Нагадування про предків, либонь, не сподобалось Бразду, й він сердито махнув рукою:

— Не сходили з коней? Так це ж коли було? А чого б я нині став сидіти на коні? А втім, скажи ліпше про себе, чув, що січа з ромеями була велика, ми тут такожде терпіли — давали князям воли, коні, жито всяке... і людей не одинажде давали...

— Дуже великі брані були над Дунаєм, брате, — зітхнув Микула. — Як і вистояли, — не знаю... Сукупно стояли — болгари й ми. Але вистояли — не посрамили Руської землі, лише втратили князя...

— Що ж, Святославу честь і слава, — спокійно сказав Бразд. — Маємо тепер Ярополка. Достойний князь Святославич... На столі Київському сидить твердо, його слухає вся земля... А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружині Ярополка чи замість меча візьмеш рало?

— Мій меч ходить там, де вороги землі нашої, а тут, у домі отців, візьму рало.

— Що ж, — промовив Бразд, — робиш добре. Уже ми, люди княжі, тепер землю розсудим... А ти сам де думаєш з ралом ходити — на княжій землі чи на своїй?

— Де ж тепер земля княжа, а де моя?

— Як велить закон, княже завжди є княжим, що було

Ольжиним, стало Святославовим, що було Сьятославове — суть нині Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й раніше був.

— Перед бранню, — зітхнув Микула, — ходив я з ралом над Дніпром, у пісках.

— То й тепер сиди там. Княжі землі вище від Дніпра — там стоять і знамена* (*Знамено — княжий знак.).

Брати помовчали, Микула збирався вже й іти.

— А чи не забув ти, брате, — сказав раптом Бразд, — що саме перед бранню брав у мене купу?* (*Купа — позичка.)

— Купу в тебе? Але ж ти тоді сам говорив, що то купа не від тебе, а від князя. А я, брате, князеві Святославу служив, скільки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуєш, Бразде, я в останню ніч перед смертю князя отак сидів з ним, говорив, і він мені дякував за все, за все, — то хіба ж я не одробив купи?

— Не знаю, що ти робив на раті і про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом і сріблом привіз ти з брані...