Із днів польових - Івченко Михайло

Але ми довго говорили й порішили: я піду з військом, а з часом прибуде й Христя до мене. І вже там будемо розташовуватись.

В ту ніч місячні промені так багато капали роси, що моє серце заніміло від утоми.

У Христі, певне, були якісь нелади з старими, але зо мною вона поводилась так лагідно, стільки давала рясних пестощів і приязні, що серце стискувалось від глибокого болю.

Уночі ж, коли місяць, утомлений, облисілий, схилився за селянські оселі, я багато думав про все.

Ось мене зараз вабить село своєю безпосередньою правдою, що повстає просто з землі, і я знаю, що не всиджу тут. Тягне мене до міста, до великих гуртів люду. Але ненавиджу оті сірі брудні каменюки, що набудував люд на лихо собі. І я чекаю, поки розіллється знову люд по землях, обсадить будівлі садами й квітниками, а сам міцно зв'яжеться між собою дротом та шляхами.

Ну, хутчій, хутчій, стара шкапо, вивозь нас на нові шляхи! Мене покликали до штабу.

Політком говорив довго зо мною. Це ще зовсім молода людина, колишній студент, русявий юнак — страшенно захоплений справою. Поза нею він нічого не бачить у житті. Як я заздрив йому в ту хвилину!

Є щаслива порода людей. Візьме для себе один бік життя і йде ним, нікуди не звертаючи, нічим іншим не цікавлячись.

Я ж хотів би втиснути в груди всю багатобарвність життя. Тому й болить так часто серце.

Словом, справа виходила так. На півдні повіту по березі річки в лісах скупчились великі сили бандитів, під проводом якогось батька. Треба було йти на ґрунтовні розвідки, тоді зв'язатися з частинами й повести рішучий наступ. Розпочати розвідки доручалось мені.

Я все добре зрозумів і мовчки погодився. Комісар щось уважно поглянув не мене, можливо, щось помітив, але нічого не сказав. Промовчав і я. Так ми й розійшлись.

Це було вранці.

Христя, коли дізналась про це, була дуже збентежена. Я чув, як вона щось довго говорила зі своїми старими, як ті за щось докоряли їй. Пізніше вона вискочила з хати, припала до мене і довго схлипувала.

— Я піду тебе проводжати,— сказала вона згодом. Увечері я кілька разів бачив її. Вона виходила з комори

з якимось збіжжям під рукою. Стара увесь час уважно стежила за нею.

Коли вже зійшов місяць і заснував зеленим мереживом білі сади, до мене прийшов вістовий. Треба було рушати в дорогу. Я хутко зібрався, осідлав коня. Потім увійшов до хати, попрощався з старими. Вони холодно відповіли на моє привітання. Я якийсь час стояв у хаті, чекаючи Христі, але її не було. Тоді, ще раз вклонившись, я вийшов, сів на коня й поволі поїхав.

Я увесь час озирався, шукаючи Христі, та її не було. Тоді я стьобнув коня й побіг підтюпцем.

По дорозі спереду я вгледів якусь постать. Підбігши далі, я по ході впізнав Христю.

— Христе!... Христе! — Я ще раз гукнув.

Вона не обізвалась, навіть не озирнулась. Я підігнав коня, але в той час, як мав дігнати, Христя круто повернулася і попрямувала до яру.

Я спинився на хвилину і став дивитись.

Згодом Христя з'явилась на підгір'ї. На срібнім тлі левади темна постать її чітко визначалась. Йшла вона поволі, але впевнено й спокійно.

— Куди ти тікаєш, дівчино? — хотів я запитати. Та знав, що відповіді не дістану.

Тоді все стало ясно. Злегка стьобнув я коня і поїхав далі.

І раптом переді мною виросла велика темна прірва. За нею блимала зірка. Зірка була холодна й синя, але в груди вливалась червоною, тією, що творить великі пожежі.

І я їхав назустріч їй, щоб згоріти до краю.

Грудень, 1922 р. Лубни