Із днів польових - Івченко Михайло

В небі гойдались білі вовнясті хмари. Яри засіріли. Вітер студив їх та сушив.

Щоранку в церкві белемкав сумний постовик, і чорні бабусі сунули туди довгою розірваною валкою.

Як це чудно: червона зірка й темний постовик!

Христя ходила на річку, прала білизну. Звідти повертала спокійною ходою, з теплим промінястим зором, що зазирав кудись у глибінь себе. Від зчервонілого обличчя пашіло тихою злагодою, що поволі й глибоко чарувала.

В ту пору я хотів комусь розказувати якусь довгу, солодку казку про червону зірку, що зустрілась з милоокою дівчиною. Хотів би я знати, хто кого переможе?

Христя увечері часто кудись ходила, а поверталась пізно. Я не звертав на це жодної уваги, але одного разу запитав:

— Куди то ви ходите так пізно?

— Як хочете знати, то в "Просвіту", до школи.

— В "Просвіту"? А я думав — на вечорниці.

— Отож не думайте. У нас на вечорниці рідко хто тепер ходить.

— Що ж ви там робите?

— А що ж? У хорі співаємо. На свято виставу думаємо робити.

— А хто ж це все дав вам, Христе?

— Хто дав? Самі взяли.

— А революція?

— Чого ж так важко від неї?

— Нехай пройде усе це, тоді стане легко. Тоді подасть брат братові руку й скаже: ми вкупі.

— Ой, не буде цього ніколи.

В той вечір присмерки були густіші. Христя задумана одійшла від мене і щось стиха шепотіла. Табун невідомих птахів прошумів над головою, загавкала в самоті собака.

Навколо ставало трохи тривожно. Політком скликав у школі мітинг.

Селяни зійшлися, шумно гомоніли, сперечались, курили люльки й сердито спльовували. Коли ми наближались, вони зразу стихали. Видно, на душі у них щось було проти нас.

Коли скінчив говорити агітатор, хтось запитав із юрби:

— А розверстку скоро скінчите?

— Товариші! Невже ж ви будете сидіти на купах хліба, а там нехай здихають ваші брати робітники, Червона Армія, що здобувала вам землю, волю?—прокричав комісар.

— А краму скоро дасте?

— А сіль?

— А коли постой скінчите?

— А підводи перестанете ганять?

— Ой, горе-горенько!

І ми знову, вже всі гуртом, починали говорити. Поволі, видно, непорозуміння розвіювалось, суперечки ставали лагідніші.

До нас підійшов один сектант. Очі йому горіли, він, видно, глибоко захвилювався.

— Ну, от ви, товариші, за рівність, за правду людську. Так?

— Так. За соціялізм.

— Нащо ж ви тоді брата свого вбиваєте, кров його проливаєте?

— А коли він стоїть на перешкоді до тієї правди?

— Так ти йому роз'ясни. А хто тобі дав право кров його проливати, життя в нього одбирати?

— А чом же ти своєю правдою не призведеш усіх, щоб нарівно поділились своїм добром?

— А коли взнають усі слово Боже, тоді прийдуть докупи й поділяться своїм добром.

— Як рак на горі свисне!

Він одійшов, видно, незадоволений.

Прощались ми з селянами приязно й сердечно, а проте відчувалось, що не все з'ясовано, не все договорено. Політком пішов із нами. По дорозі він розбалакався.

— Люди думають, що соціалізм — щось страшне. Він, по-їхньому, прийде, неначе огонь з неба. Та він з'явиться так, що ми його не помітимо. Колись увійде в хату, зніме шапку і скаже: здрастуйте! От і все.

Христя була з нами. Коли попрощалися з політкомом, я сказав їй:

— Ходімо з нами, Христе.

— Куди?

— У військо.

— Нащо ж я вам здалась?

— Ви будете, як зірка, або ні — як холодний струмок. У спеку можна прийти й напитися холодної чистої води й спочити. Цього нам дуже треба.

— Ой, ні! Знімете косу з мене, острижете, безпутницею зробите.

— Чого ж ви так думаєте?

— Хіба ж можна нашій сестрі у війську? Рядом спати — воно й незчуєшся, як станеться.

Вона кудись сумно вдивлялась і була, певно, схвильована.

— А коли б ви кого покохали?

— Кого?

— Скажем, мене.

Вона пронизливо подивилась на мене.

— Ну, то й тоді б не пішла. Хочете, зоставайтесь тут, хочете — навідуйтесь, а в військо не піду. Жінці місце в хаті, а не на війні.

В той вечір ми довго сиділи на лавці коло двору. Я розповідав їй про своє життя, про роботу на заводі, про військові події. Христя мовчки слухала й коливалась, наче снувала якусь глибоку й болісну мелодію.

Я чув розмову старої з Христею. Стара завзято щось доводила. Христя рішуче сперечалась. Хтозна, може, й про мене йшла розмова? Потім вони почали стиха шепотіти.

Дідусь лагідно вітався завжди, як ми зустрічались. Він ішов поратись по господі, і це в нього була якась велика тайнодія.

Хтозна, як би воно у нас пішло далі, але несподівані події багато дечого прискорили.

Це було надвечір одного дня. Пригадую, я лагодив якраз сідло на коня.

В яру з одного краю почувся постріл, зразу несміливий, поодинокий. Йому хтось знехотя відповів. І раптом зі всіх боків пішла завзята стрілянина. Я не встиг зібратись, як стрілянина наближалась. І ось я почув, що стріляють близько мого двору. Я хутко зібрався сідати на коня й бігти до штабу. Але зовсім несподівано вискочила Христя й побігла до мене. Вона була зовсім спокійна.

— Куди ви?

— До штабу.

— Туди не можна.

— Чому?

— В яру якісь засіли люди.

— Ну то що? Якось проскочу!

— Авжеж. Так-то й проскочите!

Я нерішуче ступив кілька кроків. Христя про щось думала.

— Туди вам не можна! — рішуче сказала вона.

— Що ж, я тут зостанусь, щоб мене живцем узяли?

— Я вас проведу.

І вона зразу ж пішла за клуню. Я, признатися, був збентежений.

Хто знає, що в цієї дівчини на думці і по чому вона знає, куди краще йти? Проте не було мені з чого вибирати, і я мусив іти за нею.

Ми пройшли в маленькім саду, далі пустились понад яром густими кущами. За яром було провалля. Вузенькою стежкою ми полізли в провалля. Починало вже темніти.

Внизу, з кущів, хтось запитав:

— Хто йде?

— Мовчи, Грицьку! — спокійно відповіла Христя.

— Свої? — поспитав голос із кущів.

— Свої,— відповіла Христя.

— А чого тут ходиш?

— Коняка втекла.

— А може, червоні забрали?

— Оце ж піду довідаться.

Почулася лайка. Ми пролізли якоюсь вузенькою стежкою, вилізли на гору, ще який час пройшли левадою. Незабаром я помітив вітряки й гурт людей.

— Он де ваші! — показала Христя.

Я глянув на неї. Обличчя в неї було тепле, зворушене та незвичайно привітне. І я не знаю чому, але, не думаючи, нахилився й міцно поцілував її в розчервонілу щоку. Вона не заперечувала. Хвилину постояла, круто повернулася й" пішла до села.

— Хай живе червона зірка! — прокричав я.

Гурт голосів радісно відповів мені. Виявилося, що чимало наших устигло проскочити з села. Але по дорозі, якраз там, де зближаються два яри, вороги майже оточили наших і довелося завзято відбиватися. І тут чимало з ниших загинуло. Проте за цей час встигли вирвати дві гармати. Останки знараддя, частина війська й штабу зостались на селі.

Ми направили гармати й почали бити по ярах. Нам завзято відповідали з кулеметів. Але з часом почувся гарматний відгук із села. Ми спочатку гадали, що то бандити захопили наші гармати й палять по нас. Але по тому, як розривалися набої, дізналися, що то наші частини з другого краю б'ють на ворогів.

Ми рішуче взялися наступати.

Згодом стрілянина з яру стала слабшати, віддалялась.

Проте цілу ніч довелося стріляти по околицях села. На ранок банда зовсім одійшла, а слід її ми згубили. Тому вирішили розташуватися на селі, а на ворогів послати розвідку.

В селі було кілька чоловік убито, селяни зустріли нас збентежено. Ми почали хоронити жертви.

Христя була мовчазна й сумна. Я кілька разів підходив до неї, але вона щоразу тікала.

Дерева вкрились молодими густо-зеленими китицями, по ярах розіслались барвисті килими. П'яні соки землі зливалися з теплими струменями блакиті. Великоднє свято, радісне й далеке, якого ніяк не можу викинути з душі. Белемкають дзвони, теплі, привітні обличчя, діти в святковому граються на зеленій травиці червоними крашанками.

Чому споконвіку червоні крашанки? Через тисячоліття крізь червоний колір родилось нове життя.

— Христос воскрес!

— Хай живе всесвітня революція!

— Хай живе червона зірка!

— Хай живе вселюдська правда!

— Воістину воскрес! — відповідають стиха селяни. Христос і Маркс сьогодні зустрілись і не впізнали один

одного.

Зацвіли сади. Рясним сніговим пухом укрилися вишні, розпускаються рожеві пелюстки яблуневого цвіту. В місячні ночі над садами плаває білий п'яний морок. В ньому купаються зелені пасма місячних променів.

Христя сьогодні в білій хустці, вся свіжа, зачарована яблуневим цвітом.

Ах, усі ви, мудрі лисі правителі, що крізь закоптілі окуляри стежите за життям! Нагадайте собі ще раз одну давню й просту правду, коли хочете мати міцне непорушне військо, будуйте міцні червоні казарми з цементовими підлогами, з дощатими ліжками. Заганяйте життя людей під військовий ріжок і сухий барабан. Тоді матимете добрих вояків. Не розпускайте їх по селах в місячні весняні ночі, бо тоді м'якне серце людське, бо тоді хочеться любити увесь світ!

Я дігнав Христю, як вона йшла на виставу в школу. Сьогодні вона була особливо чимсь захоплена і голосно сміялася, чого в звичайну пору з нею не бувало.

На сцені вона трималась просто й щиро і цим дуже захоплювала слухачів. Але після вистави вона хутко вийшла й пішла додому. Я ледве встиг догнати її.

Вона на хвилину заскочила в хату, поклала одіж і тоді вийшла надвір.

І ми мовчки, не змовлявшись, пішли тією самою дорогою, якою я тікав од бандитів.

В місячних протінях тане людська думка, п'яніє. А п'яний може завжди сказати те, чого не скаже тверезий.

Христя щось наспівувала, нервово крутилась коло мене, одного разу обкрутила мене і тоді зазирнула таким глибоко пристрасним зором, що раптом у мене захололо серце, а далі хутко-хутко забилось.

Христя сіла, стала зривати квіти та щось шепотіти.

— Слухайте, що б ви зробили, коли б яка дівчина сказала, що любить вас?

— Не знаю.

— А чому?

— А чи ж я її полюблю?

— А коли б і ви полюбили?

— Тоді б я сказав, щоб ішла за мною.

— Куди? У військо?

— Куди я піду.

— Ну, а де ж жити? А як діти будуть?

— Ну, що ж, хай призвичаюються до всього.

— Та вони ж померзнуть.

— Дітей можна до притулку.

— Ой, лишенько! Та хіба ж знайдеться хоч одна мати... Я підійшов, сів поблизу й сказав:

— Христе, кажіть просто, як товаришка: любите мене?

— Ну то що?

— Ходім зо мною. Ви запалитесь самі й будете горіти.

— Ой, лишенько! Не хочу я горіти, не хочу світить. Я просто хочу жити.

— Ну, то я не можу зостатись.

— Ну, то йди, воюй, а коли скінчиться війна, прийдеш і житимеш, як живий будеш.

— Отут на селі?

— Ну, а що ж? Нехай ти будеш комуністом, а я просто хочу жити на господарстві.

Я не сподівався цього.