Додому - Мінович Олександр

І знову такий взяв мене розпач, така гостра розпука, так все в мені напружилось, що аж щось стрельнуло всередині. Неначе блискавкою обдало.

І я кудись відлетів. Побачив довгу-довгу просіку, нібито у зеленому лісі, а десь далеко яскраве, сліпуче світло.

Я зрозумів, що моя душа покинула цей світ, і відійшла до Більшості, туди, де вже була вся моя велика рідня, односельці, побратими, хлопці і дівчата з нашого села. Всі, хто встиг мене випередити на цьому незворотньому шляху.

Юстину забрали в 46-му за те, що збирала одяг та харчі хлопцям, які ще залишилися в лісі.

Без суду і слідства відправили до Сибіру.

Прийшлось їй сьорбнути горя і пройти через велике випробування. Смерть і наруга чатували на кожному кроці.

Всякому нелегко в сибірських таборах, але красивій дівчині – найважче. Охоронці, табірні начальники, закоренілі кримінальні злочинці дивилися на неї як на поживу та за будь-якої нагоди намагалися зробити своєю власністю. Скільки тоді гарних дівчат змушені були стати рабинями всіляких відлюдків, щоб вижити.

Юстині повезло. Зустріла в таборі великого начальника, який її пізнав. Колись робив у міліції в Ковелі і дуже важко захворів. По всіх лікарнях кидався, але нічого не допомагало. Спасла його Юстинина баба, що зналася на травах та замовляннях. Вилікувала. Руки бабі цілував. Казав, що довіку не забуде.

Попри страшну службу видно щось у ньому залишилось людського, а може то бабині заговори далися взнаки.

Бо все ж таки не забув. Дав команду, щоб ніхто Юстини не чіпав, бо голови повідриває. Видно дуже вже того начальника боялися, бо хоч і дивилися зажерливо на дівчину, але домагатися чи збиткуватися ніхто не смів.

Робота в таборі була важкою – ліс валити. В мороз, холод, сльоту і жару треба було щодня до останніх сил тягнути каторжну лямку, убивати по каплі здоров'я і залишки молодості.

Єдине, що тримало на світі і давало трохи сил – думки про її Андрія.

Згадувала його день і ніч. Коли лягала спати і вставала, коли гнали в колоні з собаками на роботу, коли стояла на довгих перекличках під дулами автоматів, під час важкої роботи та в короткі часи відпочинку.

Згадувала, як гуляли вони по їхній рідній Вижві і як кувала зозуля, згадувала як проводжала його до війська, в ліси, як зустрічалися, коли приходив інколи в село зі зброєю в руках, і як вони тоді ховалися від ворожих очей.

А ще молилася. Кожен день просила у Бога, щоб дав доброї долі Андрієві, щоб зберіг від лютої напасті, щоб не потрапив він до тюрем та таборів, як вона, та щоб мав щастя за себе і за неї.

І вірила. Де б не була і як би тяжко їй не було, не покидала віри, що зустрінеться ще з Андрієм, що буде ще їхня стріча.

Дівчата, з якими прийшлося нести поневіряння, пробували її відволікти від тих думок, опустити з неба на землю:

— Хіба ти не бачиш, Юстино, що вже не вибратися нам звідси? Що тут, скоріш за все, загинемо та ніхто і знати не буде, де ми поділися? А як пощастить вижити, то 25 років — строк великий. Вернемося старими, немічними, зношеними бабами. Такими, що не вгадати, ні впізнати.

Та Юстина не піддавалася на ті тверезі судження своїх товарок. Весь час твердила одне: "Ми ще стрінемося з Андрієм. Обов'язково стрінемося".

А з часом стала казати, що якщо не вдасться зустрітися на цьому світі, то зустріч станеться на тому. І буде вона обов'язково радісною, і будуть вони ще щасливі разом.

Поховали мене поряд з дідом і бабою.

Село звершило великий подвиг – ніхто не виказав, хто я такий, хоч більшість впізнали.

Поховали як приблуду. Правда, домовину зробили добру, постарався дід Петро, що колись був нашим сусідом, як ще жили на хуторі під Сліпськими корчами.

Тітка Тетяна привезла священика, зварила коливо, і всі вподумки згадали моє ім'я.

В цей час за багато тисяч кілометрів від наших могилок, в сибірській тайзі, впала ялина. Впала прямо на гарну ще українську дівчину Юстину, яка ніколи не знала чоловіка. Продавила їй груди і раптово віддала в руки смерті.

Дівчата, що робили разом з нею, підбігли рятувати, та було пізно. Юстина була вже поза цим грішним світом. Але лежала, як жива, і посміхалася. Так посміхалася, неначе побачила в останній момент щось дуже приємне і гарне.

Дівчата помітили ту посмішку і ту радість на обличчі Юстини, та хтось вголос сказав: "Мабуть таки зустрілися".

А я тепер спочиваю під старим ясеном та спостерігаю за тим, що робиться в селі.

Знаю, що вже залишилось недовго. Скоро настане кінець радянській владі. Розпадеться і розвіється, як попіл за вітром. Повернеться Україна. В селі побудують церкву, і будуть на Паску ходити навкруг неї хресним ходом, на Водохреща святити воду, на Різдво – колядувати.

По всій Україні будуть вітатися нашими гаслами і співати "Ще не вмерла Україна".

Світ знову поміняється. Страшне, жорстоке вселенське кровопролиття закінчиться.

Сільський вчитель історії Петро Андрійович, буде розповідати дітям в школі, що було колись в Україні велике повстання проти страшного і підступного ворога – совєтів. І що ми в тому повстанні гідно стояли. Що ніхто і ніколи в світі, ніколи в історії не чинив такого спротиву такій великій силі, і що ми трималися більше десяти років. Що молоді і гарні пішли ми на смерть, і на величезні поневіряння, не заради себе, не заради якоїсь своєї користі, — а за народ наш, за віру нашу, мову, за наші звичаї, і наші могили.

За свого земного життя я часто задумувався, чому в великій війні 20 століття, яка забрала найбільше життів за всі часи, які пам'ятали люди, загинуло найбільше нас, українців, достеменно більше, ніж будь-яких інших народів.

Тепер мені, здається, що за наше працелюбство, прагнення правди, за молитви і страждання наші, ми заслужили на те, щоб відійти раніше в кращі місця, де немає тих, що створили таке величезне зло на нашій землі, а є для нас спокій і благодать.