Додому - Мінович Олександр
Як я не старався триматися купи людей, але пильне око місцевого міліціонера вловило щось підозріле в мені. Може одяг, що був новим, хоч і вже трохи зім'ятим та потертим.
— Ну-ка пошли со мной. Что-то ты какой-то как не свой, – звернувся до мене російською вусатий міліціонер.
— Бо не ваш, – кажу, — українець я. Їду до Ковеля, хочу трохи продати там перцю і кориці. Грошей заробити.
— Так ты спекулянт или как?
— Та ні, — кажу, — дрібницю везу. На ліки, бо вдома дочка хвора.
— Разберемся.
В кімнаті міліції мене обшукали. Відразу забрали 150 карбованців, які були в кишені.
— Откуда дровишки? – поцікавилися міліціонери.
— Та то я трохи в поїзді товару продав.
— Ну вот, видишь, все-таки спекулянт, за что и ответишь.
Мене замкнули в холодній вогкій камері, яка наскрізь пропахла чимось кислим.
На всяк випадок, я заявив, що живу в Ленінграді та назвався прізвищем перукаря, в якого голився. Міліціонери пообіцяли, що зателефонують до Ленінграда та дізнаються, чи є там такий.
Протримали мене дві доби і нарешті відпустили. Як я зрозумів, з Ленінграда підтвердили, що там такий мешкає, і дійсно працює перукарем. Проте, думаю, більше важило те, що в мене забрали гроші. На мені вже заробили, і тепер важливо було мене здихатися, щоб я не бовкнув комусь із їхнього начальства.
Як я і розраховував, знайшовши великі, як на той час, гроші в моїй кишені, далі мене не обшукували. Не сподівалися, що в простої людини ще щось може бути.
Коли відпустили, я відразу сів на перший поїзд, що прямував до Ковеля. Зранку виїхав, а під вечір був на місці. Тепер до моєї домівки було рукою подати. Напруга всередині мене росла так, що аж ніби гарячка у голові і грудях з'явилася, аж тремтіти почав.
Якось повезло, що Ковель я покинув без пригод. Вийшов на дорогу в нашу сторону і сів на попутку.
До села свого вирішив не доїжджати, щоб не зустрівся хтось знайомий. Вийшов біля сусіднього. А там напрямки лісом і полем додому. Тут я знав кожен клаптик землі. Хоча багато чого змінилося. Ліс виріс. Канави заросли верболозом. Від деяких хат на хуторах залишилися тільки розвалини. Але орієнтири були. То старі липи над дорогою, то одинокий столітній дуб, то болото за селом.
Я важко, але впізнавав нашу місцевість. Наші Сліпські корчі, Пожар, Мирхівка, Баб'є. Змалечку сходжені мною місця і їхні назви, що не забуваються. Хоч був вже пізній вечір, але літо – то все було добре видно.
Як стемніло, підійшов до нашої хати. Не було ясенів і горіха – мабуть всохли. Не брехав собака – напевне стара сучка Гавка давно здохла, а нової не завели. Чомусь немає огорожі, воріт або хоча б жердини якоїсь на кілках. Не схоже на батька. Аж у серці мені кольнуло. Чи живий ще?
У вікнах не світилося. Я підійшов і тихенько пошкряботів у шибку. Прислухався. Ані звуку. Постукав дужче. Знову ніякого звуку. Підійшов до дверей, намацав клямку, штовхнув звично досередини. Двері голосно заскрипіли, і мені в ніс вдарило необжитою хатою, пусткою. Під ногами відчув якийсь мотлох і уламки дощок. Остаточно зрозумів – у хаті не живуть.
Вийшов надвір і сів на старому пеньку. Виглянув місяць. Десь поряд в бур'янах не замовкали цвіркуни. Тепла літня ніч огорнула мене великим розпачем, болем і безліччю запитань. Де мої? Чи живі? Чи вже на тому світі? Чому в добрій ще хаті ніхто не живе? Куди тепер податися?
Важкі думки, неначе докучливі блохи, обсіли мою голову.
Просидів, напевне, з годину.
Потім походив по двору і згадав, де тут що колись було. Он там був квітник, і мати завжди садила матіолу, що зустрічала мене густим запахом, як вертався поночі з вечорниць. Он там, біля сараю, батько на великій дубовій колоді клепав косу. Колода майже згнила, але ще стоїть на місці. За хатою був льох. Тепер напівзасипана яма, в яку ледь не провалився.
Колодязь був на місці. Хтось із сусідів напевно брав у ньому воду, бо було прив'язане відро, а камінний круг, на який ставили відра, був мокрий. Круг, казали, ще дід поклав. Скільки вже він тут лежить? Може сто років. Переживе всіх. Чи то вже пережив?
Тишком витягнув піввідра води і жадібно напився. Тепер до останньої своєї жилки почув, що я вдома. Вода була такою ж, як і в моєму дитинстві і юності. Ні з якою в світі незрівняна вода з нашого колодязя. Це її я не міг напитися спекотними літами, як приходив втомлений з косовиці. Це її носив я щодня до хати, щоб варити їжу, умиватися, прати білизну. Це нею я напував нашу корову і нашого з батьком улюбленця – коня Лисого.
Цей колодязь я колись підкопував, як води не стало, і пережив у ньому страх глибини, задухи, браку повітря, тісноти. А десь там, як мені здавалося, високо вгорі, бачив я з глибини колодязя синє-синє небо і зорі. Серед білого дня. А може і не бачив зір тих, бо скільки-то вже проминуло часу, і скільки то води вибрали з нашого колодязя.
Я ходив по своєму дворі, натикався на різні речі, і переживав неспробувані раніше гострі почуття. Як доторкався чи бачив щось мені знайоме – то радів невимовною радістю, як від чогось живого. А як не знаходив чогось звичного, то хотілося плакати. Ні, не плакати — волати і кричати до самого неба, жалітися на гірку долю, що розвела мене з Батьківщиною і ріднею.
Схаменувся, аж коли посіріло на небі. Скоро стане видно, і треба мені кудись ховатись, щоб ніхто не побачив. Хто його знає, які тепер мої сельчани? Що зробили з них совєти та їх влада? Як не з доброї волі, то може зі страху видадуть мене – і тоді мені не минути лиха.
Подумавши, вирішив іти до тітки Тетяни.
Вона жила на другому кутку села – на Буслявці. Пішов городами, поза селом, щоб ні на кого не натрапити.
Як постукав, тітка довго не хотіла пускати. Не впізнала. Не йняла віри, що то я, бо ж для неї нібито з того світу звалився. Ледь умовив, нагадавши їй трохи такого, яке знали тільки вона та я, та про те, що було у нашій сім'ї не для чужих вух.
Пустила. Обнялися і заніміли. Обоє ніяк не могли усвідомити, що то ми, що живі і зустрілися.
Як відійшли від несподіванки, то довго не могли надивитися одне на одного. Хоч роки і змінили нас, але щось невловимо рідне, знайоме в очах, руках, давало знати те, що добре знали ми раніше. А голос тітки майже не помінявся. Я слухав її, закривши очі, і почував себе зовсім юним, таким, яким не раз приходив до цієї хати.
— Немає вже твоїх, сину, нікого немає, – почала сумну розповідь тітка Тетяна.
— Як ти подався із села, то десь через рік приїжджали радянські воєнні, всі в шкіряних портупеях, із пістолетами в кобурах на боці. Ходили по хатах, розпитували, викликали багатьох до себе. Все хотіли знати, куди ти та ще кілька хлопців поділися після того, як побили-постріляли вас по лісах.
Не взнали нічого. А батька, матір та брата з сестрами забрали до Сибіру. Багатьох тоді забрали. І Юстину твою туди ж повезли.
Більше про наших нічого не чула, ніякої звістки не дали. Дехто повернувся не так давно, але про наших нічого не було чути. Мабуть, згинули там назавше. І могили їхньої ніколи не знайдемо.
Одразу після війни був голод, а потім погнали нас у колгоспи. Силою заставляли. Різні пакості видумували, тюрмою лякали. Прислали людей з тих країв, де радянська влада панувала давно. Ці чужинці-комуністи стали за всіма наглядати, зайняли всі керівні посади, пишуть доноси, дивляться, щоб ніхто проти влади нічого не замишляв. Самі нічого робити не вміють. Тільки командують та совєтські лозунги розвішують, де можуть. Церкву нашу зруйнували. Тепер, щоб дітей похрестити чи покійника відспівати, треба їхати до Ковеля, щоб священника привести. Там ще одну церкву чомусь залишили. Одну на ціле місто.
Дітей в школі приймають у якісь жовтенята, піонери, комсомольці. Скрізь змушують вивішувати портрети Леніна та інших вождів. Скоро, напевно, в хлівах будуть вішати їхні портрети.
В хаті вашій якийсь час жив уповноважений з району, а тепер його кудись перевели, то ніхто не живе.
То вже інша країна, сину, тобі тут робити нічого.
Гірко-гірко стало мені від тих тітчиних слів. Як обухом сокири вдарили по голові. Довго я сидів і не міг прийти в себе. Виявляється, що приїхав у пустелю. Забрали в мене все, що було дорогим, до чого порвався я всі роки, для чого ризикував життям, перетинаючи океан.
Виходить, немає тепер мені чого тут залишатися.
Напившись гіркоти та сповнившись жалем, став я наче каменем посеред поля.
— Сховатися тобі треба, – сказала тітка, — не можна на очі нікому показуватися. Візьми з'їж що-небудь, бо ж з дороги голодний, напевно, та йди на горище. Там у сіні день пересидиш, а далі будемо вже бачити, що робити.
— Їсти не буду. Не полізе. Піду може висплюсь.
В запашному сіні провалився я в глибокий сон.
Приснилася мені моя Юстина. Нібито йдемо ми нашими лісовими місцями – Вижвою, де завше любили гуляти. Взялися за руки, і я щось захоплено розповідаю, а Юстина – слухає. Цвіте вереск, довге березове віття грає на вітрі. Кує зозуля.
— Зозуле, зозуле, — гукає Юстина, — накуй нам років та щастя.
Ми стоїмо і рахуємо, скільки ж тих років нам судилося. Зозуля покувала трохи та й замовкла. Юстина засмутилась, похмурніла, а я розсміявся:
— Не зважай, Юстю, то ж неправда, що зозуля може років накувати. Вона ніколи довго не кує.
— Ох, Андрійку, що ж то нас чекає? Яка то доля в нас буде? Якби ж то знаття.
Розкрив очі, як знову потемніло. Їсти так і не став. Вирішив піти на могилки. Провідати могили діда і баби, дядька Івана.
На старому кладовищі нічого не змінилося. Тільки заросло дуже. Деякі могили стояли без хрестів.
Своїх я знайшов швидко. Колись я бував тут часто. На Великдень клав крашанки, в поминальні дні молився за упокій разом з родиною та нашим старим батюшкою, інколи приходив порядки наводити.
Біля дідової могили ріс великий старий ясен. Тут біля нього в літній тиші я і примостився.
Молився довго, згадував діда, бабу, родину нашу.
Стояли вони перед моїми очима всі, як живі.
Згадував Юстину, її посмішку, голос, косу. Думав, куди занесла її доля?
Всміхалася мені мати, бачив зашкарублі мозолисті руки батька. Стояли мої батьки, брат, сестри. Всі молоді, гарні, такі, як залишилися в моїй пам'яті.
Довго гомоніли зі мною, затишно і хороше було мені в їхньому товаристві, давно так не було хороше. Здається, що я навіть заснув, чи то впав в якийсь такий стан, наче знепритомнів.
Через якийсь час прийшов до тями, і усвідомив знову всю порожнечу, всю чужину, що була навколо, поза могилками.
