Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Діялося це в останні вересневі дні, коли осінні бурі лютують із нечуваним шаленством. Цілий день скаженів вітер, і дощ так гучно стукотів у вікна, що навіть тут, у самісінькому серці Лондона, цього великого творіння людських рук, ми раз у раз мимоволі забували про звичну буденщину й відчували, як грізні сили стихії, мов дикі звірі в клітці, з гарчанням накидаються на смертних, що сховалися за ґратами цивілізації. Надвечір буря стала ще сильнішою, вітер плакав та схлипував у комині, немов дитина.
Шерлок Холмс сидів похмурий біля каміна, впорядковуючи свої записи про злочини, а я тим часом, умостившися навпроти, так заглибився у читання чудових морських оповідань Кларка Рассела, що мені здавалося, ніби буря захопила мене в океані й шум дощу - не що інше, як гуркіт морських хвиль. Моя дружина гостювала в своєї тітки, й на кілька днів я влаштувався в нашому старому помешканні на Бейкер-стріт.
- Постривайте,- мовив я, позирнувши на Холмса,- здається, хтось дзвонить. Хто може прийти до нас цього вечора? Напевно, хтось із ваших друзів?
- Крім вас, у мене немає друзів,- відповів Холмс.- А в гості до мене ніхто не ходить.
- То, може, це клієнт?
- Якщо так, то справа, мабуть, серйозна. Що іще може змусити людину вийти надвір у таку погоду й о такій годині? Гадаю, це скоріш якась кумася нашої господині.
Проте Холмс помилився в своєму здогаді, бо з передпокою долинули кроки і в двері хтось постукав. Мій друг простяг свою довгу руку й повернув лампу так, щоб світло падало на порожнє крісло, де мав сісти відвідувач.
- Прошу! - сказав він.
Чоловік, що ввійшов, був іще молодий,- він мав десь із двадцять два роки,- охайно вбраний, із дещо вишуканими манерами. Мокрий парасоль, який він тримав у руці, й лискучий від вологи довгий плащ свідчили про негоду, що лютувала надворі. Він стривожено озирнувся, і в світлі лампи я побачив, що обличчя його бліде, а очі - розпухлі, мов у людини, пригніченої якимось великим лихом.
- Мушу попросити у вас вибачення,- мовив він, підносячи до очей золоте пенсне.- Щиро вірю, що ви не вважатимете мене нав’язливим. Побоююся, що до вашої затишної кімнати я приніс сліди бурі й дощу...
- Дайте мені свій плащ і парасоль,- сказав Холмс,- я повішу їх отут на гачку, і вони швидко висохнуть. Я бачу, ви приїхали з південного заходу.
- Так, із Горшема.
- Ця суміш глини й крейди на носах ваших черевиків властива для тієї місцини.
- Я прийшов попросити у вас поради.
- Це дуже просто.
- А ще - допомоги.
- А оце вже не завжди так просто.
- Я чув про вас, містере Холмсе. Чув від майора Прендерґаста, як ви врятували його під час скандалу в Тенкервільському клубі.
- Так, звичайно. Його без підстави звинуватили в нечесній грі.
- Він казав, що ви можете розкрити будь-яку таємницю.
- Ну, це вже занадто.
- Він каже, що ви ніколи не зазнавали невдач.
- Я зазнавав невдачі чотири рази: тричі від чоловіків і одного разу від жінки.
- Але це ніщо проти ваших успіхів.
- Так, найчастіше я досягав успіху.
- Тоді ви, напевно, досягнете його і в моїй справі.
- Прошу вас, присуньте крісло ближче до вогню і розкажіть мені про всі подробиці вашої справи.
- Справа моя незвичайна.
- А звичайних справ у мене й не буває. Я - остання надія на порятунок.
- І все ж таки я маю сумнів, що ви коли-небудь чули про такі таємничі й незрозумілі події, як ті, що сталися в моїй власній родині.
- Ви мене зацікавили,- мовив Холмс.- Викладіть, будь ласка, нам головні обставини цієї справи, й тоді я зможу розпитати вас про ті моменти, що здадуться мені найважливішими.
Юнак присунув крісло й випростав свої мокрі ноги до вогню.
- Моє ім’я,- сказав він,- Джон Опеншо. Але як я зрозумів, мої особисті справи мало чим пов’язані з цією жахливою історією. Вона перейшла до мене в спадок, і для того, щоб дати вам уявлення про неї, я мушу повернутися до самого її початку.
До вашого відома, мій дід мав двох синів - Еліяса, мого дядька, і Джозефа, мого батька. Батько мій мав невелику фабрику в Ковентрі, яку розширив, коли почалося виробництво велосипедів. Він узяв патент на велосипедні шини власного винаходу, які не рвуться, й вони принесли йому такі статки, що батько зміг продати фабрику і вийти на спочинок заможною людиною.
Мій дядько Еліяс замолоду виїхав до Америки й став плантатором у Флориді, де, як мені переказували, йому чудово велося. Під час війни він бився в армії Джексона, а далі - під командуванням Гуда, й дослужився до полковницького чину. Коли Лі склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де прожив ще три або чотири роки. 1869 чи 1870 року він повернувся до Європи й купив невеличку садибу в Сасексі, поблизу Горшема. Він надбав у Штатах добрий капітал і залишив Америку через те, що ненавидів негрів і був невдоволений з політики республіканців, які надали їм виборче право. Дядько був незвичайною людиною - жорстокою, запальною; він жахливо лаявся, коли гнівався, і жив відлюдьком. Навряд чи за всі роки, прожиті біля Горшема, він побував у місті хоча б раз. Його будинок стояв у садку, оточений двома чи трьома великими луками: там він гуляв, хоч частенько по кілька тижнів не залишав своєї кімнати. Він пив багато бренді, був запеклим курцем, уникав будь-якого товариства, навіть рідного брата.
Мене він, однак, не уникав і навіть заприязнився зі мною, хоч уперше побачив мене, коли я мав років із дванадцять. Це сталося 1878 року, за вісім чи
