Сонячний промінь - Борис Грінченко

- Розумієш ти, єсть такі речі, що про їх несила говорити, принаймні зараз?

- І твоя річ така?

- І моя. Трапилось таке... тяжке дуже... Розумієш ти мене, друже? Не гніваєшся, що не кажу?

- Ах ти дурне, дурне! - промовив Семен, хитаючи головою та з любов'ю дивлячись на Марка своїми добрими очима. - А що ж, хіба краще було б, якби ти одбріхувавсь та сказав, що нема нічого? Та мені хочеться тебе поцілувати за щирість, і я й зробив би се, якби мої губи не були в борщі!

Другого дня надвечір Марко з Семеном лагодилися йти до старого Овсієнка,- у його повинні були зійтися й інші земляки, щоб послухати Семенову книжку.

- А знаєш що? - озвався Семен, виходячи на вулицю. - Зайдімо ми до Шкляренка - мені хотілося б прилучити його до нашого гурту.

- Якого се Шкляренка? - спитався Марко.- Того, що етнографічні матеріали колись друкував?

- Та до його ж. Він тут живе, і я оце недавно з ним познайомився. Цікава людина. Ти знаеш, він, скінчивши гімназію, не записався до університету, а пішов у вчителі на село, бо справа народної просвіти не дожидатиме, поки він скінчить університета. Вибув щось років з дев'ять учителем, зібрав силу лінгвістичного та етнографічного матеріалу, друкував його, хоча з своїм ім'ям мало. Зрозуміло, як йому доводилось жити: і тепер у нас школи гарні, а тоді - років перед п'ятнадцятьма,- ще кращі були. Натерпівся він там лиха чимало, а наприкінці й без заробітку лишився за те, що, вчивши в школі, вживав і вкраїнської мови... Довго тинявся без посади, бідуючи, а тепер має приватну роботу. Адже цікава людина?

- Цікава.

- Але він ще тим цікавий, що страшенно тепер обурений проти всіх земляків.

- Чого?

- Та ось послухаєш його самого, бо оце вже ми дійшли до його.

Вони увійшли в двір і постукали в двері в невеличкому будинкові. Одчинив двері сам Шкляренко.

- Приймайте гостей, Максиме Кириловичу! - промовив до його Семен.

- Просимо! - відмовив коротко Шкляренко і повів їх у свою хату.

Він наймав одну хатину, де тільки було ліжко, стіл, три стільці, шафа з книжками, по стінах два-три вкраїнських малюнки та Шевченків портрет. Сам Шкляренко був у дуже простій одежі. Се був чоловік середнього зросту, але в плечах широкий - видко було здорову силу; худе, але чимале обличчя було виразне та енергічне, з молодими очима та з великими темними вусами; високий випнутий лоб нагадував пpo упертість.

Семен познайомив Марка з Шкляренком.

- Прошу сідати! - промовив той і в його голосі Марко почув якусь нотку - чи то невдоволення, чи то роздратування.

- Ми оце до вас, Максиме Кириловичу, щоб ви йшли з нами,- заговорив Семен.

- Чого і куди?

- Та до Овсієнка ж! Будуть гризти мою душу, дочку мою, мою книжку нехтувати.

- Не варто й ходити.

- Чому?

- Бо однак нічого не буде з тих заходів.

- Отже, видруковано вже одну книжку.

- То випадком, а потім усе діло скаламутиться.

- Та чого ж так?

- Бо всі українофіли або ледарі, або падлюки!

- А мене ж та себе до яких ви лічите? - спитавсь усміхаючись Семен.

- Хотів би до перших,- озвався зовсім поважно Шкля- ренко,- а проте - не знаю.

- Чи не занадто ви суворі, Максиме Кириловичу? - спитався Марко.

- Маю підстави. Років з двадцять п'ять товчусь поміж земляками - знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається нічим. Винятки з правила бувають, але се правило. Гляньте на літературу - хто робить? Півтори людини, а всі останні леда- рюють, хоча могли б багато і дуже багато робити. А як видавати доведеться, та книгар часом не візьме, так пошукайте тоді видавця! Ніхто копійки не дасть, а в нас є земляки, що мають сотні тисячів і кричать про свою любов до України! Так буде й з вашим гуртком... Ви гляньте - ми досі не маємо навіть виданнів творів своїх кращих письменників, не маємо книжок для народу!..

- Але ж ви знаете: обставини від нас незалежні...

- А чого ж сиділи дурно тоді, як не шкодили ті обставини? Може, якби тоді робили добре, то тепер не було б і «обставин». А, ледарство!.. Недбальство!..

Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричачи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. Видко було, що людина мучилась над тими думками довго і намучилась дуже; видко було, що все це займа її душу зглибока.

- Тяжко, але правда,- згодився Марко.- Багато гріхів на нашій інтелігенції.

- Наша інтелігенція! - знову заговорив Шкляренко. - Де вона? Вона не знає своєї мови, вона не має своєї сім'ї, вона тільки про свято, вряди-годи згадує Шевченка чи яку пісню,- бо вона іншим живе!.. А чи є хоч крихта солідарності серед нашої інтелігенції? Ся наша повсякчасна гризня, повсякчасна колотнеча!.. Почування спільноти, громадянства - де вони в нас? Тільки особисте на першому плані, тільки моє я, а начхать мені на громадське добро!.. А як ми шануємо своїх талановитих людей, нашу славу, гордощі? Наші письменники померли б з голоду, якби не сиділи по канцеляріях, наші композитори, наші маляри,- вони марнують свій талант, свій час на біганину по приватних лекціях, на... Ех!.. А наше зрадництво падлюшне!..

- Стривайте, Максиме Кириловичу,- перепинив його Семен,- хіба ж се спеціально наш продукт?

- Звісно, і в інших є... Але ж де було стільки Барабашів, Адамовичів, Брюховецьких?31

- Але ж ви забуваєте обставини...

- Не забуваю,- од їх починаю, завсігди їх на увазі маю!.. Але де більше перешкод, там треба й більше сили виявити. А ми на шеляг її виявляемо. І не через те, що нема! Є вона, та йде на чорт батька зна що!

Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.

- Знаєте,- промовив він, трохи заспокоївшись,- оце лежу я іноді вночі та й