Сонячний промінь - Борис Грінченко
- Ніколи! - скрикнула Катерина і, одхиливши рукою Марка, кинулась геть і ту ж мить зникла поміж деревами.
Марко не рушив з місця. Він сподівався цього, хоча не хотів думати, що так може бути. Але інакше зробити, інакше говорити не міг. Він довго стояв на одному місці нерухомий, і в його не було думки побігти за нею, наздогнати її, ще вияснити їй. Він знав, що це не поможе, і не рушив з місця, хоч і почував, як щось мов умирало у його в грудях...
Він тихо пішов відціль... Який безум! Невже він міг сподіватися свого власного щастя? Як щастя може погодитися з жертвою? В його була думка з'єднати те, що не єднається ніколи, і він помилився. Як він міг думати, що не помилиться?
Він прийшов у свою хату і сів біля відчиненого вікна. Голова робила з усієї сили. Розум чув, що він переважив, що почування обов'язку, повинності подужало. І думка працювала як ніколи. В Марковій голові спокійко, як здавалося йому, вкладалися ті думки одна за однією, по ряду, систематично. Це були думки про рідний народ, про повинність перед ним.
Так минула ніч...
Марко бачив, як мерхли одна по одній зорі перед світом, як потім уранішній туман повив сад, повив скелю, обложив усе навкруги. Потім він побачив, як соняшний промінь визирнув з-за краю балки і стрельнув у туман, а за ним другий, третій... І Марко подумав:
- Мій промінь уже не засвітить...
Але природа мов сміялася з його горя. Вогняною могутньою кулею зійшло сонце, розбило тумани, осяяло землю, і земля озвалася усіма голосами - шелестом гайовим, шумінням вітровим, співом пташиним, плеском водяним - земля ожила. А проміння горіло ясно, гордо і сипало світло та тепло на всю землю.
- Коні готові,- почув Марко за собою голос.
Хлопець узяв його речі. Марко мовчки надів бриля і вийшов з хати. Коні нетерпляче пирхали перед ганком. Він сів у екіпаж. Коні рушили і вивезли його з двору, де все ще спало. Швидко перебігли слободу, виїхали в степ. Марко не зауважив добре, що навкруги його було - і жита, і трави, і косарі, і сонце, і шлях - все це якось невиразно крутилось круг його. Зате виразно він почував, що все це живе, що у всьому цьому могутнє життя широко розливається і що сонце світить так ясно, так весело...
- А моє зайшло...- крутилося йому в голові, і в його немов з'являлося пересердя на це золоте, веселе проміння, що, ллючися з високого неба, живило собою всю землю.
Екіпаж під'їхав до станції. Марко ввійшов туди. Було ще порано. Він почав ходити по невеличкій світлиці, далі зупинився перед списком поїздів і уважно прочитав його з початку й до краю кілька разів. Потім перейшов до других друкованих та писаних папірців, що почеплено було на сій же стіні. Він прочитав, скільки яких на цій станції меблів і що міністер доріг забороня курити... Потім він підійшов до вікна і побачив, що сонце сяло ще ясніше, ще дужче, і в його тепер уже не було ніякого пересердя і йому було байдуже, чи воно світить, чи ні. Потім йому схотілося, щоб швидше прийшов поїзд, бо докучило стояти біля вікна; але поїзд не їхав, і він стояв, думаючи про те, чи давно фарбовано штахетки в станціонному палісадничку і чи не краще було б пофарбувати їх не зеленою, а якою іншою фарбою. Далі він почув, як кликано брати білети, зрозумів, що це кличуть його, бо більше пасажирів не було, і пішов взяти білета і почув, як під'їхав поїзд. Сам уніс свої речі у вагон третього класу, за малим не порожній, бо в йому сиділо тільки троє, а хто саме - Марко не розібрав. Сів у тому кутку, де не було зовсім людей. Ще кілька хвилин, і поїзд рушив. Марко став біля вікна і поглянув на станцію. Хотів щось подумати про цю станцію, але відразу, зовсім несподівано, сльози підступили йому до горла і покотились по обличчю - тяжкі й пекучі...
VII
- Оттакої ще! Відкіля ти взявсь? - вирячив на Марка очі Семен Лісовський, як той, приїхавши вранці рано з вокзалу, стяг з його ковдру й збудив.
Він скочив з ліжка, обнявсь і поцілувався тричі з Марком, усе кажучи:
- Та кажи ж, що це? На який час, чи зовсім?
- Зовсім,- одмовив Марко.
- Чого так?
- Спершу вдягнись та вмийся, та й я вмиюся, а тоді говоритимем,- сказав Марко, повеселішавши від веселого Семенового обличчя.
- І то непогана річ! - одмовив Семен, і вони почали обоє доводити себе до ладу.- Семен після спання, а Марко - після безсонної ночі у вагоні.
- Марто! Становіть самовар, та швидше! - гукнув Семен у коритар до покоївки.
Через які півгодини самовар уже кипів на столі, а біля столу сиділи за чаєм Марко з Семеном.
- Ну, кажи ж тепер, що там таке? - питався Семен, втупивши в Марка свої ясні-ясні голубі очі, що весело сяли з-під рівних брів на світ божий, роблячи завсігди веселим Семенове молоде та безвусе обличчя з цілою копицею русявого м'якого волосся на голові. Марко з його сумним обличчям, з поважними очима, з невеличкими темними вусами над тонкими губами здавався поруч із своїм товаришем старішим, ніж був справді.
- Ну, кажи ж, кажи,- чого приїхав?
- Бо прохали виїхати.
- Йо?
Марко розповів про все. Семен тільки слухав та хитав головою.
- Ну хто ж тобі велів так робити? - нарешті сказав він.
- Як?
- Не треба було їм заздалегідь виявляти, що ти таке є.
- А я думаю зовсім навпаки. Годі вже нам ховатися. То страха ради іудейська, а то й просто соромлячись своєї національності, не насмілюємося ми часто казати, що ми
