Син волі - Шевчук Василь
Як малював там Аполлона Бельведерського...
Гребінка сів у крісло й перегорнув негрубий зошит. Не стямився, як став читати вголос:
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить...
— Ти бачив Чорне море? — спитав ураз.
— В чумачку з батьком їздив, як був малий.
— Ти написав одну лиш цю баладу?
— Та ні... Були ще й інші...
— І де ж вони?
— Порвав.
— Чому?
--— Бо вийшли якісь... немовби недомальовані...
Гребінка встав, пройшовся по кабінету, не випускаючи з руки його "Причинної".
— Ось де вони! — ввійшов Мокрицький рвучко. — О! Ти вже, певно, і прочитав? — побачив зошит з віршем. — А я оце прибіг до тебе, щоб розказать, порадувати...
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива..
Прекрасно! Яка картина!.. І хто? Якийсь підмайстер маляра!.. — пожартував. Примружив раптом очі й приклав до лоба руку. — Ні, я тебе десь бачив... до того, як познайомив нас Іван Максимович...
— І я вас... — тихо сказав Тарас.
— Де і коли?
— Весною тридцять першого... На березі ріки Неви...
— Я сам там був?
— З Ельканом...
--— То це тобі я показав дорогу до Академії?!
Тарас лише всміхнувся.
— Ну-у, показати — не мудре діло... А ти введи! — підкинув Іван Максимович. — Ти ж Аполлон...
— Стараємося! — крутнувся, немов хлопчак, Мокрицький. — Я тільки що зустрів старого Венеціанова і розмовляв...
— Ось хто нас може виручити! — сказав Гребінка весело. — Венеціанов! Для нього це не первина.
— Про що ви? — спитав Мокрицький.
— Вчора мені сказав Карл Павлович, щоб я сходив до Енгельгардта й дізнавсь... — зам'явся Іван Максимович. — А я подумав: краще комусь статечнішому... Й прийшов сюди...
Гребінка розвів руками, стрівшись із запитальним поглядом нового гостя.
І стало тихо.
— Треба просити, Йване, Венеціанова, — зітхнув Мокрицький. — Треба...
— То я піду, — підвівся Іван Максимович, — Як кажуть, куй залізо, поки воно гаряче...
Тарас сидів, дивився на цих людей, що стали йому мов рідні, й не знав, як дякувати їм за велике їхнє уболівання.
— Спасибі вам... — озвався.
— Поки нема за що, — сказав Мокрицький просто, так ніби йшлося про щось дрібне. Сів на те саме крісло, з якого встав Сошенко, й додав уже серйозно: — Аби була від тебе слава для України...
Тарас промовчав. Де там йому про славу дбати й про Україну, коли ще досить панові кивнути пальцем — і він на стайні чиститиме під кіньми!..
Гребінка знову й знову читав його "Причинну", неначе прагнув вичитати у ній якісь таємні знаки, і це весь час примушувало Тараса бути пильним і ждать тієї миті, коли нарешті скаже той власний присуд віршеві.
— Це неймовірно!.. — мовив. — Щоб перший твір...
— Я прочитав Жуковському... — почав було Мокрицький.
— І що? — спитав Гребінка, не дочекавшись, коли скінчиться пауза.
— Сказав, що це хвилююче і... дуже, дуже талановито... Не задирай, Тарасе, носа!
— У нього він і так весь час задертий, — сказав Гребінка з усміхом.
— Зате у нас з тобою носи дзьобами! — скочив на рівні ноги Аполлон, — Я зголоднів. Євгене, у тебе десь був добрий кусень сала і в пляшці — я пригадую — лишилася ота наливка бісова, що спутує по другій чарці ноги, а ке на стіл!
Коли вони виходили із кабінету, він пригорнув Тараса і мовив просто, тихо, але схвильовано:
— А ти пиши, Тарасе. Малюй, пиши. Щоб ми гуртом не вирвали тебе у пана? Того не може бути!..
Венеціанов не тільки взявся виконати таку складну і делікатну місію, а за годин дві-три, вертаючись від Енгельгардта з Мохової, сам поспішив принести добру звістку.
— Вітаю вас, панове! — гукнув з порога. — Що ви тут споживаєте?
— Наливку, сало, пундики, — сказав Мокрицький, ловлячи його захований за скельця погляд.
— Налийте й нам півчарочки! — без церемоній до столу сів Венеціанов.
— Ну як? — не витримав Іван Максимович, що теж прийшов сюди чекати доброї чи злої звістки.
Тарас також напружився, бо розумів, що, може, в ці години вирішувалася його подальша доля.
— Чого Брюллов з ним зрізався?.. — сказав, уживши чарку, Венеціанов. — Звичайний пан, поміщик... Щоправда, з гонором. Протримав мене, як личить, у передпокої годину з гаком і лиш потому вже запросив до кабінету. А кабінет — в японськім стилі, розкішний і дорогий. Якесь набобство просто!.. Так от. Він слухав, слухав мене уважно і перебив: "Скажіть, панове, прямо, чого від мене хочете ви та Брюллов? Послухайте — він же справжнісінький американський дикун!" Пан Енгельгардт зареготав. Я спершу, правду кажучи, був розгубився, а там прийшов до тями і просто, без дипломатії, все пояснив. "Отак би й зразу,— мовив, — а то заводите про філантропію!.. То вас ціна цікавить? Дві тисячі п'ятсот карбованців. Ви згодні?" Я погодився. І ось я тут!..
— Спасибі вам велике! — устав Іван Максимович. — Я зараз же піду й скажу Брюллову.
— Це вам спасибі, братці, — всміхнувся Венеціанов, — Коли б я ще зустрівся із диваком, що називає великого Карла Брюллова американським дикуном!
Тарас злякався суми. І тільки те, що друзі його не дуже цим зажурилися, підбадьорило трохи і повернуло йому надію. Правда, у цій печальній певності (є панська згода й сума!) була і ще одна гірка краплина: йому ціна дві тисячі п'ятсот карбованців... Йому ціна... Мов хрякові або коневі!.. Його, нащадка волі й сина її степів, купують і продають!.. Дві тисячі п'ятсот карбованців — ось красна тобі ціна, Тарасе... Він, звісно, знав і бачив сам, як продавалися кріпацькі душі, та тільки зараз, нині, як сам попав у цей гешефт, збагнув усю ганебність такого торгу. Душу його живу, наділену великим вмінням мислити, писати вірші та малювати, виводять, мов худобину, і продають!.. Нехай на волю, в інше, нове життя, та продають!..
— Тарасе, ти не радий? — спитав його Мокрицький, що був уже напідпитку. — В такому ділі згода — половина справи. Тепер одне лишилося — добути гроші.
— Радий, — сказав Тарас, підводячись. — Я вже піду. Хазяїн буде гніватися...
— Скажи йому...
— Що вивели мене на торг? — спитав крізь сльози, різко. — А раптом він дасть більше?
У повній тиші вийшов. Дві тисячі п'ятсот карбованців!.. Це вам не жарт... Нічого собі загнув... Вторгує!.. А за самого ж, певно, ніхто не дав би і половини! Собача кров... Ножа б йому у груди, і по торгах!
Підходив до Академії, в якій, можливо, скоро і він не буде пасинком, а рідним сином. Це помогло розвіяти недобрий настрій. Скоро!..
...Великий Карл узяв на себе найважчий труд по визволенню його з неволі. Жуковський мав зіграти роль "сидячу", бо саме з нього вирішено було створить портрет для лотереї. Брюллов часу не гаяв, він добре знав, що вартий кожен день чекання для юнака. І раптом усе спинилося, коли портрет уже було закінчено. Спочатку пан зволікав (контракт з Ширяєвим ще не скінчився), а потім сталося таке, чого ніхто не міг усунути або хоча б переінакшити. В сім'ї царя дізналися про той портрет, — Жуковський, певно, комусь сказав чи похвалився, — і забажали мати серед своїх полотен і цей шедевр Брюллова. А може, просто царевич Олександр хотів дістати портрет Жуковського, свого учителя. То не біда, а лихо тільки в тому, що лотерея тепер залежала від імператора, коли він схоче, зможе чи повелить розважитись улюбленою своєю грою. А час збігав... Терпіння також зменшувалось, підупадало...
Брюллов не витримав тортури часом перший. Побачивши в очах Тараса сльози, коли зайшла (укотре!) мова про лотерею, він спаленів і кинув гнівно прямо в лице Жуковському, що позував для ще якихось дрібних поправок:
— Нащо було казати там, при дворі!
— Її високість Марія Миколаївна спитала в мене, над чим працює великий Карл Брюллов, і я сказав, що над моїм портретом... — знизав плечима Василь Андрійович. — Не міг же я збрехати!
— А жаль.
— Що — жаль?
— Що ти такий цнотливий. Якби сказав неправду або хоча б "не знаю", Тарас уже навчався б у Академії!
— Мені самому прикро, — зітхнув Василь Андрійович, — та що поробиш... Служба!
— Як там у Грибоєдова? "Служить бы рад, прислуживаться тошно..."
— Ти знаєш, Карле: я не прислужуюсь, — сказав Жуковський стримано. — А що служу, то, може, в цьому є вищий смисл... Нікому з нас не байдуже, яким колись зійде наслідник на престол...
— Даремний труд — метати бісер перед свиньми!
— Не треба так... — сказав Жуковський з докором. — Всі знають, ти людинолюбний, добрий, і раптом — бісер перед свиньми...
— Людинолюбний — може... Але не царелюбний, мій дорогий.
— Ти довго жив в Італії, одвик од наших звичаїв.
— Бридкі, ганебні звичаї! — не піддавався на вмови Карл Брюллов. — Вони, ці їх величності та їх високості, прагнуть мене зробити своїм придворним пачкуном. Накидали мені замовлень — на півжиття!
— Інший тому радів би...
— Інший, але не я!
— Одне тобі сказати можу, Карле, — промовив якось сумно Василь Андрійович, — тут не шанують гордих... Пушкін ще, може, жив би й жив би…
— Щоб я дозволив убить мене якійсь нікчемі у котелку чи в ківері?!
Цей патетичний вигук згас у рожевій тиші. Кімната, де творився портрет Жуковського, була суворо витримана в червонім тоні, який вражав усіх, хто вперше сюди заходив. І тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся — й здається, ніби заграва стоїть край неба...
І не помітив, коли ввійшов Василь Іванович Григорович, що також брав до серця його нещасну долю.
Він привітався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його "моделлю", прямуючи в куток, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.
— Ти теж хороший, пане секретар! — напав Брюллов на нього — Не можеш щось придумати, щоб твій земляк учився?
--— Ось визволимо його...
--— Ти ж знаєш не гірше мене, що вперлися в глуху стіну —-— скипів Брюллов. — До чого двір торкнеться, усе мертвіє!..
— Карле, прошу тебе... — скривився Василь Андрійович. — Ти ж тут не сам...
— Хай слухає! Принаймні буде знати, що цар не бог!
— Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, — сказав Василь Іванович. — Забув, що він із України?
--— То й що?
--— У нас не вірять в земних богів.
--— Ніхто?
--— Ну-у, може, трохи панства... — сів у глибоке крісло біля Тараса. — А люд простий... Земляче, ти чув хоч раз, допоки жив на Україні, щоб згадували царя або царицю?
--— Чув.
--— Хто й де?
--— Як їхав з Києва й заночував під лісом із чумаками...
--— І що ж вони казали? — спитав Брюллов.
--— Співали пісню.
--— Навіть?! А я вже був повірив!..
--— Не поспішай, — всміхнувся Василь Іванович, так ніби був присутній на тій ночівлі.
