Сагайдачний - Чайковський Андрій
Козаки крикнули: "Слава богу!" — й, мов сокирою, вбились у татарський табір.
Татари не могли зміркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З криком: "Шайтан!" — кожний ховався під вози, по шатрах. Козаки перевертали шатра, ганяючись поміж вози, й кололи, кого попало. Навіть ті, що під арби поховались, не минули смерті. Бранці, побачивши своїх спасителів, підняли великий крик з радості. Один другому помагав розв'язувати сирівець. Помагали собі зубами, заки козак подав їм ножа.
— Бранці! — кликав сотник. — Сідайте на арби. Хто міцніший, женіть скот. Мусимо перед ніччю бути в редуті, бо орди йно що не видно.
Козаки й бранці стягали татарські шатра, впрягали коней, до арбів зганяли товар і коні, — й так ціла валка, околена козаками, вертала в напрямі редути. Касян їхав з самого заду.
Як прийшли під ворота Чубівки, то вже було темно. На ясному небі показувались одна за одною зорі. Від заходу ще тільки рожевіло небо. По болотах залунали цілі хори жаб. Здалека чути було летючі стада диких гусей.
Обмінялись гаслами, а тоді заскрипіли ланцюги, впав міст через рів, і відчинилися важкі ворота.
— Що чувати? — питає сотник.
— Усе гаразд, пане сотнику. Було спокійно.
На майдан редути заїздили татарські арби з жінками й дітьми. Загнали товар і коні. Стало так глітно, що нікуди було поступитися.
— Що ми з тим цілим крамом зробимо? — журився сотник; а на те Касян:
— Маємо порожні стодоли. Позаганяємо туди товар, а опісля піде все пастися,-тепер весна.
— Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм сьогодні виладили. Що нам з бранцями робити? Відсилати їх додому небезпечно.
— І тим нема чого журитися. Заоремо трохи більше степу і хліба не бракне.
— Порядкуй же тут, Касяне, а я навідаюсь до кухаря. Треба тих бідних нагодувати, бо, певно, добре голодні. Запорядкуй, щоб те все трохи попрятати. Коли б так зараз татари до нас навідалися, то далебі подушимося всі.
На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з куреня цілі казани теплої страви та оберемки хліба.
— Люде добрі, поживайте здорові, що бог дав.
Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали коритця й сідали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матері годували та заспокоювали плачучих діток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.
— Касяне, зараз по вечері понаганяй їх спати. Мені аж лячно, що тут стільки народу. Я все ще сподіваюся непроханих гостей, а цілий порядок перевернувся догори дном. Гляди, щоб наші нічого не пили. Ще би нам лише цього треба було. Треба поготівля здвоїти, коли б лише ординці показалися, створити заставу і пустити воду з ріки.
— Чого ти, пане сотнику, такий сьогодні схвильований? — говорив Касян. — Сам кажеш, що твоєї редути татарин не візьме. Чого ж боятися? Ще й між бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї і пороху буде у нас доволі.
— Моя душа щось недобре віщує. Ми зачепили собі чорта, а глота в редуті мене страшно дратує. То все підійме крик і буде попід ноги плентатися та заважати.
— Годі ж їх у степ вигнати...
— Цього я не кажу, але ти завчасу йди поміж бранців та вибери путніших людей. Я тепер піду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опісля я тебе зміню.
— На якого диявола брали ми татарів у полон! Який з них пожиток?
— У літі треба нам буде робітника. Ти їх запри у льоху та постав сторожу.
— Звідкіля стільки сторожі набрати? На валах — сторожі, від ліса — сторожі, поготівля ставляй, посилай на роз'їзди, — звідкіля людей взяти?
Сотник уже не чув того воркотіння, бо пішов у хату. Його приказ мусив бути виконаний, бо й ще дехто з козаків його чув, а Касян не хотів перед своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати, Касян був би найохотніше казав полоненим татарам поскручувати в'язи.
Згодом стало усе стихати. Бранці позасипали. Сторожі козаки ходили по валах. Касян таки на майдані редути поклався на кожусі...
Нараз посхапувалися собаки і стали непокоїтися, а далі побігли, гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:
— Пугу, пугу!
В тій хвилі поцілила його стріла, і він повалився на землю, стогнучи.
Касян вже був на ногах, скочив на вал і звідсіля побачив щось неждане: редуту обступила ціла хмара татар. Заки здужав збігти з валу, почув скрипіння ланцюгів. Якісь чорні постаті спускали міст.
— Сурмач! Труби... — не докінчив слова, бо в тій хвилі почув петлю на своїй шиї, і заки вспів зняти її рукою, вона затяглась, і Касян повалився на землю. На нього налягло кілька людей і стали в'язати, його душила петля. В голові шуміло, а очі вилазили наверх...
Та в тій хвилі послав йому бог таких оборонців, про яких і не думав. Йому на підмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар, прискочили й кинулись на ворогів. Татари їх не сподівалися. Султанка хватила татарина за ногу і вп'ялила свої здорові зуби, аж татарин завив з болю. Лиско скочив другому татаринові до горла і повалив на землю, аж прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобідні руки, здійняв петлю й підвівся. Він гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.
Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися відчинити ворота, лиш їм те не йшло.
Те все відбулося біля брами серед метушні, але без крику. Крик Касяна за сурмачем прогомонів безслідно. Вартові пильнували валів і не знали, що тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пістоль із-за пояса і стрілив на тривогу. Від того посхапувалося все із першого твердого сну. Надбігло поготівля і кинулося до воріт, куди пхалися татари, силкуючись виломити тяжкі ворота.
Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Він чув під воротами метушню і галас, та нічого не бачив. Побіг на вал і запалив смолоскип, відтак запалив бочку зі смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.
Бухнуло великим полум'ям і стало ясно в цілій редуті. Татарва заревла пекельним голосом і рвалась у браму, як нетлі до світла.
Поготівля стала до оборони й стала густо стріляти з рушниць. Та тим не можна було ординців здержати. Вони пхались густою даною через міст, поломили поруччя й стручалися в рів, де калічилися на гострих стовпах.
Сотник прокинувся зі сну й вибіг босий, у своїй куцій кожушині, на майдан.
Напад був такий нагальний, що всі потратили голови. Вартові не знали, що їм робити: чи бігти на підмогу, чи пильнувати валів.
Тоді Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кількох молодиків, пішли під шопу й виточили звідти гармату.
— Хлопці, беріть порох і сіканці, давай льонт.
Затягли гармату, мов сикавку, під браму й налаштували сіканцями.
— Геть сюди, козаки, геть від брами на майдан! — кричав Петро. — Я гармату поставив.
Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо перехід під валом. У цю діру звернув Петро гармату й приложив льонт до запалу. Було це в ту хвилю, як кільканадцять татар висипалося на майдан.
Гукнув стріл, мов у бочку, й аж оглушив усіх. Навіть ті татари, що вспіли на майдан дістатися, замість кинутися на обслугу гармати, поставали, мов вкопані.
— Давай другу гармату, — кричав Петро. — Стріляймо наперемінку!
Заки те сталося, гукнув другий стріл. Перехід завалився трупами й раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.
— Бий собачих синів! — кричав Касян.
Козаки кинулись на горстку татар і били, чим попало. Касянові подав хтось великого келепа. Настала різня.
Петро налаштував гармату залізною кулею. Вона пробилась крізь трупи й ранених і попала аж на міст. За тим пішла друга, третя...
Петро віддав льонт пушкареві й пішов ік хаті, бо почув, що йому кров лице заливає. Хтось утяв його шаблею по голові. Міг у замішанні хтось зі своїх його скалічити.
Сотник стояв недалеко хати й дивився на храбрування своїх бравих борців. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що за його плечима щось тяжко впало.
Сотник оглянувся. На землі лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро з скривавленим ножем:
— А це що?
— Нічого, — каже Петро, обтираючи кров з лиця. — Я йшов саме до куреня, щоби перев'язатися, бо кров мені очі заливає, та побачив, як татарин підвівся з землі й хотів тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я його випередив і зробив йому те саме.
— Хлопче, тебе ранено.
— Нічого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.
— Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обійдеться.
Пішли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапці задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив сотник, засипав рану порохом і перев'язав полотенцем.
— Ти вже там не ходи, без тебе обійдеться. Ми, слава богу, татарву відбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.
Петро не сказав ні слова. Він чув, що рана зачинає долягати, бо перед тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шуміти, в очах іскорки скакали.
Зразу хотів ще піти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги. Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.
Прочування сотника, що буцімто вже всьому кінець, не справдились. Татари, побачивши, що туди, до редути, не дістануться, стали шукати іншого проходу. Вони облягли її зі всіх боків та стали добуватися до валів. Тут були перешкодою широкі рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут застромилося. Козаки з валів з-поза частоколу пражили їх із рушниць, з гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогів. Найслабша сторона показалася від лісу, де, крім вовчих долів і ям, не було нічого. З того боку були доріжки, відомі мешканцям редути. Коли б вороги на ті стежки попали, то нічого би не здержало їх увірватися в редуту. Один рятунок був би, коли б витягти заставу на греблі й пустити туди воду. Та серед тої великої метушні ніхто про це не пам'ятав.
Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собі Петра, й пішов за ним шукати. Довідався, що Петро лежить ранений і побіг до нього. Гадав, що застане його в курені й побіг туди. В курені горів огонь. Пасмуга світла виходила заднім вікном і освічувала цілу сторону далеко. В тім світлі побачив, як ватага підходить доріжкою від сторони лісу.
— Мати божа, рятуй! — скрикнув він. Коло нього не було ні живої душі. Вмить пригадав греблю й заставу.
"Коли б лише на час наспіти", — подумав.
