Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан
Таке написання прізвища викликає природний спротив: "Може, це навмисне нашого народного героя було названо так, аби підкреслити, що він був звичайнісіньким грабіжником?!".
Підозра підсилюється ще й тим, що, посилаючись на присвячену Кармелюкові статтю історика Адольфа Барановського в польській "Енциклопедії Повшехній", у якій прізвище було подане саме в цьому написанні — "Карманюк" (Karmaniuk), дехто з польських та російських аристократів активно використовував його "недоречність" у салонних плітках та в публіцистичних виступах.
Свідчення такого використання "невдалого" прізвища українського народного героя дослідники віднаходять у виданих 1872 року нотатках історика та церковного діяча, подолянина за походженням, М. Симашкевича, який говорить, що поляки "звинувачували його (Устима – Б.С.) у злодійстві; насміхаючись, називали його, й досі називають, "Карманюком". А в примітці пояснює читачам, що слово "карманюк" означає "кишеньковий злодій", "дрібний злодюжка".
Петро Стряпкін, автор нарису "Балта", тобто нарису про місто, яке неодноразово згадується у поліцейських та судових документах, теж переконував своїх читачів, що "В деяких офіційних документах того часу прізвище Кармалюка перекручено", і мав на увазі прізвище "Карманюк".
Одначе даремне Симашкевич, Стряпкін та інші, давні й сучасні, дослідники звинувачують поляків у викривленні прізвища Устима Кармелюка. У тому, що поляки використовували його справжнє прізвище у публіцистичних нападках проти Кармелюка та його слави – це так, з цим я згоден. І було б дивно, якби не вдавалися до цього, маючи таку природну нагоду. Але парадокс ситуації полягає в тому, що справжнє прізвище Устима було не Кармалюк і не Кармелюк, а саме таким – "Карманюк".
Перш ніж вдатися до з'ясовування, звідки воно взялося, зауважу, що з приводу прізвища Устима вже виник цілий стос досліджень. І для цього є підстави. Знайомлячись із документами, пов'язаними з Устимом, я, наприклад, виявив такі форми його написання: "Карманюк" (найпоширеніше в офіційних судових документах); але в тих-таки судових актах віднаходимо й написання "Кармалюк", "Кармелюк"; а ще дослідники віднаходять написання "Кар-Мелюк" і "Карменюк".
Зазирніть до "Энциклопедического словаря" Брокгауза і Єфрона 1895 року видання, і ви знайдете там прізвище "Кармелюк". Тобто дане видання дотримується лише одного написання, у той час, як польська енциклопедія, видана 1903 року, не є такою категоричною і, подаючи природне прізвище Устима – "Карманюк", уточнює, що він "званий також "Карменюком" або "Кармелюком", але, як бачимо, обидва прізвища подаються як... прізвиська.
У фотокопії документу, надісланого мені з Тобольського архіву, теж виразно прочитується: "Кармалюк Устин", щоправда, як я вже писав, додається: "он же Гавриленко", але оце "Гавриленко" з'явилося у вигляді одного з повстанський псевдонімів Кармелюка, під яким він приховував своє справжнє прізвище.
Які ж підстави вважати справжнім прізвищем Устима – "Карманюк"? Щонайвагоміші. Тут ми маємо завдячувати українському дослідникові А. Хвилі, авторові виданої в 1936 році дослідницької книги "Устим Кармалюк". Це йому вдалося віднайти в архіві метричні книги Свято-Покровської церкви села Головчинців Літинського повіту (тепер відомого як Кармалюкове Жмеринського району на Вінниччині). Так от, у цих книгах, одна з яких уміщує дані за 1781-1799, а друга – за 1798-1821 роки, дослідник натрапив на дев'ять записів, які так чи інакше стосувалися Устима та його батьків. І в усіх цих записах прізвище Устима було відтворено саме так, як воно вимовлялося, і, можливо, писалося в якихось не відомих нам, але відомих священикові місцевої церкви, документах – "Карманюк". І це – за наявності похідних від нього: "Карманюка", "Карманючка" (двічі).
Маючи такі переконливі свідчення, ми повинні вважати питання щодо справжності прізвища Устима вичерпаним: справжнє його прізвище – Карманюк! Незалежно від того, подобається це комусь чи ні. І польські гострослови тут ні до чого.
Завдяки цим метричнім книгам, вдалося з'ясувати і те, звідки пішло дане прізвище, точніше, хто був його першим носієм. Схоже, що ним виявився дід Устима Кармелюка, оскільки віднайдено записи від 23 жовтня 1782 року та від 6 листопада того ж року, в якому про батька повстанця, Якима, мовиться: "Яким, Кармана старого син", а запис від 3 червня 1809 року дарує ще одну дослідницьку зачіпку: "Яким Трофимов син Карман".
"Отже, – доходить висновку один із дослідників цієї історії В. Любченко, – дід Устима Трохим мав прізвище, а вірніше, прізвисько, Карман, й оскільки в Головчинцях, окрім його синів Якима та Кирила, та їх родин (як це видно з метричних книг), більше Карманів-Карманюків не було, то він, ймовірно, і став першим у родині, хто отримав це прізвисько, яке поступово перетворилося на повноцінне прізвище, з доданням до основи "Карман" суфікса "юк" (але не можна повністю виключати, що Трохим не був першим у родині Карманом, а тільки першим з них оселився в Головчинцях)".
Тут слід зауважити, що в Україні тривалий час офіційних прізвищ як таких не існувало. Були лише імена та прізвиська. Прізвища ж з'являлися, в основному, в представників шляхетських родів, оскільки це відповідало польській традиції; а також з'являлися вони в тих українських селян, яких рекрутували до російської армії. Водночас нагадаю, що в часи Кармелюка, тобто в XIX ст., Поділля, разом із переважною частиною України, перебувало у складі Російської імперії.
А на той час уже сформувалося кілька принципів прізвищотворення: за прізвиськом, яке існувало в даного рекрута; за ім'ям батька; за прізвищем пана (ось чому в східній та південній Україні з'явилося так багато "потоцьких", "вишневецьких", "калиновських", "конєцпольських", які не мають ніякого відношення до польських аристократичних родів. Російські армійські писарі, записуючи в солдати, присвоювали рекрутові прізвище того пана, в якого той був у кріпаках, або в маєтку якого наймитував і до якого з часом його зобов'язані були повернути.
Коли саме з'явилося альтернативне прізвище – "Кармелюк", з'ясувати навряд чи вдасться. Але достеменно відомо, що українська письменниця Марко Вовчок в 1865 році написала свою повість-казку "Кармелюк". І це в той час, як на самому Поділлі, у рідних краях Устима, його прізвище трансформується на "Кармалюк". Та все ж таки в публікаціях, які з'явилися у журналі "Киевская Старина" за 1882 рік, і в яких відтворено фольклорні матеріали, оздоблені передмовою та коментарями А. Смоктія, вже послідовно вживається прізвище "Кармелюк", хоча на Поділлі все ж таки вживали, і сьогодні здебільшого вживають, форму "Кармалюк".
Відтак можна дійти висновку, що, однією з перших "висвятила" Устима на "Кармелюка" Марко Вовчок, а підтримала її у цій канонізації "Киевская Старина". Згодом
це вже стало літературно-історичною традицією. Дійшло до того, що згадуваний мною дослідник А. Хвиля (книга "Устим Кармалюк", 1936), навіть подаючи фотокопії запису про хрещення Устима, все ж таки продублював цей текст, замінивши "Карманюк" на "Кармалюк", чого вже робити аж ніяк не слід було.
Український дослідник С. Якимович опублікував свої дослідження судових справ Кармелюка окремою книжкою "Устим Кармалюк в судових актах" (1923 р.). "Щодо прізвища, – писав він у примітках, – то тут є деякі хитання, як у вимові, так і в правопису. На Поділлі вимовляють виразно "Кармалюк", про що свідчить, як сучасна вимова, так і зауваження інших подолян (див.: А.В. Визит Кармелюка. "Киевская Старина", 1883-11-466). Щодо судових актів, то в актах: Д[ело], I, V, VІ – знаходимо "Карманюк"; в Д. ІІ, ІV – "Кармалюк"; в Д. ІІІ – "Кармелюк". У самому селі Головчинцях внуків Кармалюка звуть "Карманами", вважають це прізвище старішим, ніж "Кармалюк". Але тут треба взяти до уваги народну етимологію, яка по-своєму наближає слово до буденного розуміння. Щодо вимови самого прізвища "Кармалюк", то на Поділлі, як довелося чути в живій мові, "виразно" говорять "Кармалюк".
Коментуючи це твердження, В. Любченко досить слушно зауважує: "Якщо С. Якимович не помилився, то це означає, що народна ідеалізація прізвища ватажка розбійників торкнулася навіть окремих судових справ, а саме їх у вищенаведеній примітці С. Якимович позначив римськими цифрами та подав їх перелік за назвами у своїй статті. Такі ж списки судових справ подали І. Єрофіїв у 1924 р. (у нього в назві справ бачимо лише форму "Кармалюк") та упорядники в передмові до збірника документів "Устим Кармалюк", що побачив світ у 1948 р., у них у назві всіх справ, як і в поданих у збірнику документах, стоїть справжнє прізвище Устима "Карманюк", проте вони самі, називаючи Устима "Кармалюком", жодним словом не пояснюють це очевидне протиріччя між прийнятою формою прізвища, та тою, що виступає в судових документах.
Завдяки ще одній статті С. Якимовича, виданій у 1928 р., довідуємося про досить незвичний правопис народної форми Устимового прізвища в церковному літописі села Шляховий Каричинець (де було вбито Карманюка), складеного, очевидно, набагато пізніше описаних у ньому подій. Літопис згадує про розбійника "Кар-Мелюка". Цікаво, – завершує свій огляд В. Любченко, – що ще й у 1935 р. прямі нащадки Устима Кармалюка зберігали прадідівське прізвище, вірніше, його першооснову, і звалися "Карманами", а в переказах односельці називали Устима його справжнім прізвищем "Карманюк". Але пізніше й Устимові нащадки були "кармалюкизовані", та й чи могло бути інакше в селі, що вже мало назву не "Головчинці", а "Кармалюкове"... Примха долі полягала в тому, що справжнє прізвище Устима – "Карманюк" для його сучасників дослівно означало "дрібний крадіжник", а отже, ніяк не пасувало образу того ідеалізованого розбійника, про якого співають у численних варіаціях.
Отже саме з тих же мотивів, що викликали обурення в Симашкевича, і в народній свідомості відбулася трансформація родинного прізвища Устима у форму "Кармалюк". А що народ в той час добре розумів значення слова "карман", яке в сучасній українській мові відсутнє, свідчать словники Грінченка та "Етимологічний", що фіксують вживання слова "карман" в тогочасній Україні у значенні "кишеня".
