Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

Вони в різних місцях поселення побудували маєтки, в яких не завжди самі проживали. Як тільки проголосили село містечком, євреї одразу ж завели ярмарки, завдяки їм у Загнітків із різних сіл та країв з'їжджались люди для торгівлі, обміну товару на товар, продажу мяса, риби, тютюну, прядива, шкіри, солі, дьогтю та іншого краму.

Саме містечко поступово набувало вигляду культурного центру… Євреї побудували двоповерхову школу. Першим поверхом був так званий "заїзд", подібно готелю, де підночовували приїжджі, в тому числі козаки і чумаки. Другий поверх займали чотири класи школи, де переважно навчались діти з єврейських сімей. В містечку були також питейні заклади, шинки, якими зазвичай володіли євреї".

І такі ж тенденції спостерігалися в багатьох інших подільських містечках та селах. Я не акцентував би на цьому уваги, якби не факти, що спливають під час дослідження судових архівних документів, пов'язаних з Кармелюком. Як уже мовилося, в переказах та легендах, які мені доводилося чути на Одещині, Хмельниччині, Вінниччині, тобто в зоні активної діяльності кармелюківців, не раз мовилося, що Устим вільно володів кількома мовами, але ніколи й ні від кого не доводилося чути про знання Кармелюком єврейської мови, тобто мови ідиш.

Важко сказати, коли в Устима Кармелюка, українця, що виріс в українській сім'ї, на українських левадах, зародився інтерес до єврейської мови. Так само, як ніхто не здатний відповісти зараз, кого слід вважати його першим учителем ідиш. Але якщо в поліцейських документах на знання єврейської вказується як на особливу прикмету небезпечного державного злочинця, можна не сумніватися, що на той час знання Кармелюком єврейської було очевидним фактом. Й оволодів він цією мовою, на мій погляд, щонайприроднішим чином. По-перше, в дитинстві та в юності серед його ровесників, та й просто односельців, напевне ж були особи, які володіли мовою ідиш.

Чимало євреїв виявилося і в його загонах, а відтак і серед людей, справді наближених до нього, серед його близьких знайомих. Ці євреї страждали разом із Кармелюком за спільну справу – боротьбу за соціальну та національну справедливість; терпіли тортури і покарання, знемагали в Кам'янецькій тюрмі-фортеці та по інших тюрмах, ішли етапами в Сибір. І безсумнівно, що знання ідиш допомагало Кармелюку сходитися з єврейською біднотою та інтелігенцією, знаходити з ними спільні інтереси, співчуття і підтримку; породжувало в єврейських родинах більше довіри, душевно прихиляло до нього.

У повідомленні подільського цивільного губернатора київському цивільному губернаторові про втечу Кармелюка з Літинської тюрми, в якому той просить терміново розпочати пошуки повстанця в Київській губернії, в розділі "особливі прикмети" читаємо: "...говорит русским, польским и еврейским языками". Українську мову жандарми не називали, оскільки в Російській імперії заборонено було визнавати навіть саму наявність такої мови і такого – українського – народу.

Свідчення того, що Кармелюк володів єврейською мовою, віднаходимо і в наказі самого київського губернатора від 17 травня 1832 року, в якому він вимагає від міської та земської поліції негайно організувати пошуки Устима Кармелюка. Тут, в "особливих прикметах", теж – "росту большого, сложения плотного, волосы светло-русые… говорит русским, польским и еврейским языками".

Відомо, наприклад, що одним із найближчих соратників Кармелюка по боротьбі був Василь Добровольський. Впродовж кількох років вони разом діяли в повстанських загонах, разом проходили в судовому процесі і сиділи в камерах Літинської тюрми... Невипадково відомості про В. Добровольського знаходимо більш ніж у тридцяти архівних документах, пов'язаних з повстанцями Кармелюка. Що ж це була за людина?

В рапорті про допит В. Добровольского в Летичівському земському суді щодо його зв'язків з Кармелюком, що відбувався 17 червня 1827 року, читаємо: "Василий Добровольский, лет от роду имеет 30, из выкрестов, крестился в местечке Зинькове тамошней церкви, и от губернского начальства предоставлено избрать род жизни".

Про те, що він — "выкрест", говориться і в кількох інших документах. А відомо, що "вихрестами" в офіційних паперах тих часів, де обов'язково зазначалося віросповідання, називали євреїв, які прийняли хрещення, тобто, перейшли в християнство.

Тим часом першу згадку про Добровольського, як про товариша Кармелюка, знаходимо в "Довідці командира Літинської інвалідної команди", поданій ним 24 квітня 1822 року слідчій комісії Літинського суду, і яка зберігається в справі "О поступках Кармелюка с 1812 по 1818 года".

На жаль, ні в цьому, ні в інших документах ми не знаходимо відомостей про те, де саме, за яких обставин доля звела цих двох бунтарів; зате в довідці повідомляється, що в 1814 році Василь Добровольський перебував разом із Кармелюком і Літинському острозі. І що в жовтні того ж року Кармелюка було направлено в кам'янець-подільський внутрішній батальйон і там утримувано в кам'янецькій фортеці, з якої він невдовзі і втік.

Між іншим, зазначається, що Кармелюк тричі сидів у найбільшій, ліворуч від воріт розташованій, вежі цієї фортеці, яка в ті часи називалася Папською. Свою назву, за переказами, вона отримала тому, що гроші на її спорудження, що провадилося впродовж 1503-1517 років, передав кам'янецькій римо-католицькій громаді, через свого посланця (нунція), Папа Римський Юлій II, який походив зі старовинного роду італійських "чорних князів" Делла Ровере. Свідченням цього слугував і папський герб, вирізьблений на східному фасаді, майже на вершині цієї найвищої фортечної вежі, який сьогодні, на жаль, ледве проглядається, хоча знавці стверджують, що залишки його зображення ще можна ідентифікувати, а геральдисти мріють про його відновлення.

Втім, колишня назва вежі тепер уже мало кого з екскурсантів цікавить, тому що з другої половини XIX століття ця споруда зветься "Кармелюковою вежею", і перетворена вона на своєрідний музей у вигляді в'язничної камери часів перебування у ній самого повстанського ватажка. Свого часу українська письменниця Любов Забашта присвятила цій вежі свою поезію "Кармалюкова башта", в якій віднаходимо рядки:

Та вежа й досі ще стоїть,

Де ти сидів колись, Устиме,

Мов купина неопалима,

Як давня пам'ятка століть…

… Але, здається, ми знову відволіклися. Гаразд, Кармелюк зумів утекти, а як склалася доля єврея-вихреста Добровольського? Що нам кажуть з цього приводу документи? На жаль, нічого суттєвого. "А о Василии Добровольськом, — лаконічно повідомляється у згаданій довідці, — неизвестно"

Ну що ж, командир Літинської інвалідної команди і не міг знати, як склалася подальша доля Добровольського. Проте ми з вами, завдяки судовим документам, можемо простежити шлях цього в'язня аж до тієї пори, коли його буде звільнено з-під варти, як записано в одному з документів, "за впоследствованием всемилостивейшего манифеста", а, висловлюючись точніше і сучасною мовою ( бо це випливає з судових матеріалів), його було звільнено за браком у суду достатніх доказів.

14

Коли ж доля знову звела Кармелюка з Добровольським? Точну дату назвати важко. Можна тільки припустити, що зустріч їх відбулася одразу після звільнення Добровольського. Проте добре відомо, що потім, скільки б разів не втікав сам Кармелюк, він знову і знову знаходив свого побратима й обидва прилучалися до боротьби. Судячи з усього, Добровольський був людиною надзвичайно хороброю і мужньою, яка за силою волі, переконанням, а можливо, й за фізичною силою, навряд чи поступалася й самому Кармелюку.

Очевидно, саме ці риси, та ще вперта націленість Добровольського на боротьбу, й притягували до нього повстанського ватажка. Вони разом переховувалися в лісах, разом здійснювали збройні акції, а потім, схоплені жандармами, знову разом проходили по одній справі на судовому процесі вже 1827 року.

Як згодом з'ясувалося, рішенням Літинського повітового суду Василь Добровольский був засуджений до такого ж жорстокого покарання, як і Кармелюк.

"Выкреста Василия Добровольского, – читаємо у вироку суду, – за соучастие с Карманюком, наказав 101 ударом кнута, сослать в каторжную работу".

Загалом, 101 удар батогом – це була вірна смерть. Таку кількість ударів могли витримати лише фізично витривалі люди, як, скажімо, Кармелюк. І хтозна, чи Добровольський витримав би цю кару. Але йому пощастило: Подільський головний суд зменшив кількість ударів батогом до п'ятдесяти, а це ще було більш-менш по-людському. Одначе уникнути заслання до Сибіру йому не вдалося. Десь там, у каторжній сибірській глушині, і губляться сліди цього подільського повстанця, мужнього соратника Устима Кармелюка.

До речі, у цій же справі проходив і 20-літній єврейський парубок, із вихрестів, Арон Клебанський, вироком суду "назначенный в солдаты". І можна тільки пошкодувати, що ніяких докладніших відомостей про нього в архівах Кармелюка нема.

На початку червня 1839 року поміщиця Магдалина Поплінська звернулася до імперського міністра юстиції Д. Блудова з проханням домогтися стягнення з деражнянської єврейської громади коштів, якими можна було б відшкодувати завданих їй під час пограбування групою Кармелюка збитків. Це пограбування виявилося дуже резонансним і стало відоме у найвищих стрктурах імперської влади. Але чому відшкодуванням мала зайнятися саме єврейська громада? Пояснення цьому знаходимо в "Указі Урядового Сенату про відшкодування єврейською общиною містечка Деражні збитків поміщиці Поплінській, спричинених нападом Кармалюка".

" С 12-го на 13 августа 1835 года шайкою исключенного из военного звания разбойника Карманюка произведен Подольской губернии, в селении Новоселки, у поссесорши, дворянки Магдалины Поплинской, грабеж. Произведенным следствием о грабеже открыто, что шайка Карманюка состояла из самого его, военного дезертира Копчука, одного неизвестного и четырех человек евреев м. Кальной-Деражни… Доказано, что пограбленное у Поплинской имущество и деньги привезены в м. Деражню и там сокрыты евреями, единомышленниками преступников, из коих одни обличаются в пристанодержательстве дезертиров и самого разбойника Карманюка, другие — в способствовании им к грабежу…

Число евреев Деражни, участвовавших в злодеянии делом, или ведением об оном, или пристанодержательством, простирается вообще до тридцати человек.