Люборацькі - Свидницький Анатолій

А він, собака, тільки скавучить.

— Між нами, знаєте, був третьокласник — тепер він вже в четвертім класі. Цей, ні слова не сказавши, махнув у столярню і вніс політуру, а трохи чи не сирвасер в пляшечці з квачиком. Ми й наполітурували йому собачий вид та й…

— Цссс! — перебили з гурту. А то професора побачили і кинулись в розліт, як курчата від шуляка, лиш недоїдки свідчили, що тут були люди, та й добрі теребії.

Отта політура й поправила, мовляв той, Робусинському обличчя.

Так розполохані хлопці не кожен і пару собі знайшли, а більш того, що побрели поодинці, кожен думаючи, що йому здавалось лучче; а Антосьо згадав Крутянщину й давнє товариство з Робусинським, і те, як цей осиротів і мусів податись в бурсу, а пішовши, пропав. І жалко йому було хлопця, і злість поривала на ледачого; то мандруючи повз костьол, на Фільварки ніби, й каже сам до себе:

— Я б йому ще сіллю присипав, щоб знав, як язик присолодювати; та порохом натер би, — і показує руками, як то натирав би, прудко приговорюючи, — отак, отак, натирав би! отак, отак!

— Knysz tapat mysz, po-pod mury lapal szczury, po-pod dachi lapal ptachi!

Аж жахнувся, сірома, почувши цей крик, глянув — а то кричать гімназисти гуртом. Кинув він оком і на камінці, що наче навмисне лежали порозкидані, та соромивсь підняти і, щоб хутче збутись того глуму паничівського. не побіг би, полетів би, — так сором. От і постьобав неборак, понурившись, а серце йому як не вискочить. І Робусинського забув, а вже малювалось перед очима, як би він потовк гімназиста, щоб не чіпав… Як на те ж і гімназист попавсь йому назустріч в глухім проулку. Не думавши, не гадавши, ні слова не сказавши, Антосьо лясь його по щоці!

— Za со раn bijesz? — озвавсь той.

— Не прозивайсь! — гукнув Антосьо, та по щоці, та ще.

— Co ja panu winien? — кричить гімназист, вп'явшись Антосьові в барки.

— Еге! ти ще й спинаєшся проти мене! — заговорив Антосьо і так черкнув тим об землю, аж загуло. Дав ще скільки мордасів, — ви всі, — каже, — сучі діти, однакові! — та й чкурнув поза дімками. Хіба там зменшав бігу, де здибав кого. Обтріпавсь гімназист та й пішов; а Антосьо вибравсь у Палестину та й глянув тоді на долоні, що пашіли наче в лапки грався, і червоні були, як раки.

II

Незабаром після цієї штуки, проте вже вересень на дворі був, у Антося на станції сидів о. Яким і Тимоха — також вже отець, тільки отець диякон, і скілька семінаристів сиділо, що там же стояли. Вже й з полудня звергнуло, а вони ще не обідали: очікували на новаків, що були на екзамені — і Антосьо — та на консоляцію. От бажання кожному своє збулося: ідуть вони з екзамену, попід вікна тупотять та гомонять. Ніхто не обрізавсь, то всі раді, всі питають: — а я, чуєш, добре отвічав? а правда, добре?..

— Мене, мабуть, завернуть?

— Тебе щоб завернули!.. от мене — то так! — перебив другий. А третій:

— Чого б я хотів, щоб так отвічать, як ти! Тобі екзамен вдався якнайлучче!

Всі почувались, що добре "отвічали" та жоден не йняв собі віри і отак випитували один у одного, а випитуючи й у хату ввійшли.

— А що? — пита о. Яким Антося.

— Хто його зна! тільки-м так йому вирецетував, аж спасибі сказав.

— А! то добре: вже-сь ретор! Поздравляю. Весело Антосьові стало, та він і сам собі не доймає віри, чи тому правда і, не хотячи, осмішкуючись каже:

— Поздравляйте! а може ще доведеться утрясти з Кам'янця.

— Ні вже, — озвавсь якийсь семінарист. — Коли кажете, аж спасибі сказали, то за що б завертали! Вже-вже — "бургієць" з вас. А був і ректор?

— І архирей був, — вмішавсь один новак, радий, щоб і його поспитали.

— І архирей був?!

— Не хто й дякував Люборацькому, а він же, — додав другий новак. — Всі сидять підряд, як гуси при березі.

Ще цяя розмова велась, як уже казали давати обідати, а о. Яким, почувши, що ложками торохтять, моргнув, на кого знав, і опинились з-під стола та на столі повнісінька "воодушевлєнія" гранчаста пляшка й почалось "возліяніє" в честь свіжих горобців (реторів).

Від цього празнику почалось для Антося нове життя, вже семінарське.

По семінаріях всього три класи: низчий — реторика, вищий — богословія, а середній — філософія. Що в училищах четвертий клас, те ж в семінаріях богословія: і старші з богословії, й усе, філософія посередині: богословам не кориться, а над реторами не може старшинувати, хіба то десь; реторика те ж саме тут, що там перший клас тощо. Чи післатись за чим, чи що треба кому, то ким як не ретором? Старший же пішле, бо право має. а філософ попросить, і бідний ретор всім за попихача. Тільки тут все на ви: — а чи не пішли б ви мені туди-то? чи не переписали б того-то? Все на ви, все делікатно, а не послухай, скажи: хай хто другий, бо я часу не маю! — то так і гримне: — бач його, горобець поганий! як розібрав! вже й послухати не хоче! я тобі хутко зіб'ю цю пиху! Ось побачиш!… То вже того й жди, що старший відлепортує в "місячних відомостях": "груб, неслухняний, по улиці ходить і пісні співа, де люди всякого званія, чину й покрою". То от тобі й халепа! Уряд так і загуде, наче бджола, як в улій стукнеш: — "ты, кажется, вон смотришь с семинарии? смотри!" — А кому таке по серцю? бився-бився, а на половині й втопився! То ретори й хилиться, як трава за вітром, та ще й не шелестить. Пішов би, поскарживсь, то уряд може б що й поміг; та це вже значить бути донощиком, з начальством сходитись, підняти на себе всю богословію, або й цілу семінарію. Та-таки уряд там держить себе, що легше до скаженого вовка приступити; то нічого: куди вітер віє, туди лозі гнутись.

І Антосьо, бувши в реториці, хилявся, гнувся, світив в очі богословам, як і кожен; та йому дуже тяжко було з старшого попихачем стати; то світив він, як той місяць, що світить, та не гріє, — даремне, мовляв циган, у бога хліб їсть. Та й це не довго було, бо він тільки обізнавсь, зараз же пристав до музик, навіть туди на станцію перейшов, де самі музики жили. Ці не зважають уже на класи та на старшинство, а більш того, що заводять чергу і тим уже всі й посилаються, чия черга настане, як не знайдеться охочого, щоб заступив. От і зажив собі Антосьо вільним козаком та ще й весело. Аби тільки субота, то вже повна хата наб'ється послухати, як гратимуть; слухають-слухають та й іноді і складчина почнеться, — а там все піде догори ногами. Не коли ж частіш гуляють, як приїхавши з дому; в кожного свіжа копійчина, то перва шана товариству ніби, а справді шинкарям. І оце саме минуло для Антося перше різдво в семінарії. Додому він не їздив, бо далеко було; а їздив до дядька, до о. Якима, що сів на парафію миль за дванадцять від Кам'янця, як ото перевізся для Тимохи з Солодьків.

По ордані й посипали семінаристи в Кам'янець. На дворі мороз, аж голки скачуть, а вони сидять, позакутувані мамашиними хустками, в батьківських бекешах, понадувались, як сичі на сльоту, й кожен так позира на людей, наче сам куди вищий від сонця, а всі — пилинка на дорозі, що вітер подме, — і де вона ділась, де відшукати? Ретор же як їде, то пряче носа, як гусак на холод; філософ виставить обличчя на весь вид; ретор дивиться, та не добачає, а філософ до всього придивиться, до всього йому єсть діло. Цей не промине й того пищика, що чеше, згорбившись, і вже не пам'ятає, коли саме змерз, відколи трясеться; — філософ подумає: "тікай, морозе, бо франт їде"!.. От уже богослов як їде, то не їжиться, як ретор; не позира, як філософ; богослов преважно розляжеться, підійме плечі, щоб ширші здавались, надусається і, як погляне на кого, то не хотячи і то наче дума: "от ощасливив!" — і знов нікуди не дивиться, тільки думає: — коли б хутче до кінця, та оженитись, та на село. — Зітхне й подме, що пара клубом піде, вдариться в плечі хурманові й покотиться по конях та по дорозі. А він погляне скоса й подума: — от так подуй хто, будь мудрий! — і ще подме. А хлоп'я ззаду йому вигне пузо вперед і собі дме: уф-ф-ф… І крізь штанята йому хвіст з сорочки теліпається, аж замерз підбійканий; проте й воно дме, та ще й як! дідьчий і батько так не подме!

Між другими всякими їхав і Антосьо, — хоча й ще ретор, проте сидів, як богослов, і позирав, як філософ.

Непоодаль від того дому, де вперве жив Антосьо, сюди до Польської Брами, стоїть дерев'яний дімок, а в йому, в кімнатці без помосту порозкидано, порозвертано і п'ять кроватів стояло, і п'ять семінаристів жило. По музикантських струментах, що тут висіли по стінах, зразу кожен догадається, що тут музики живуть: та струментів п'ять, а хлогпів лише чотири. Кого ж нема? Антося нема, тільки скрипка його на кілочку висить. Не мав, неборак, пудла, то возив її в хустині та в руках держав, як літом, а зимою, то припоручав кому, а сам з голими руками вирушав, — удовцем, мовляв сам. Так і тепер лучилось, то скрипка була, а скрипача нема.

— Коли б його принесло хоч на крилу вітренню, — каже один, походжаючи по хаті. А далі взяв та й ліг.

— Та вже не забариться, — каже другий. Третій мовчки струну ув'язував до скрипки, а четвертий лежав, читав та як жбурне книжкою під поріг, аж листки зашваркотали, й каже:

— Доїла ти мені! сучий син — як скінчу, доки житиму, і в руки не візьму, а як приторкнусь, то пальці поплюю і вмиюся. Тільки лежатиму та милуватимусь з своєю попадькою. — З цим словом обняв подушку, пригорнув до себе: — А! — каже з притиском, обернувсь до стіни очима, накрив голову подушкою та й заснув.

— Бач! як наш басиста розходився, — заговорив той, що скрипку прилагодював. — А чим то він кинув? — питає.

— Догматикою.

— Та кручена ж бо! А дай, чуєш тон!

Той встав, взяв флейту й подув. Третьому нічого не казав, а він сам взявся за бас і почав трюмкати. І врізали втрьох.

— Що ви! граєте? — гукнув, схопившись, той, що спав, і кинувсь до баса: — швець, — каже, — знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! — І сів сам до баса, а той взяв кларнет. Переграли.

— Що за штука гарна! — каже скрипач, — та нема Люборацького.

А він і суне в двері.

— Га! га! — закричали всі чотири, перецілувались і почали: — а ну йому марш! — І втяли такого доскочистого, аж волосся їжиться.

Люборацький тимчасом роздягнувся, достав калитку з кишені і стенув щось у кулаку. Переграли ті, а він і каже:

— Спасибі! нате ж вам кому на живицю, кому дудку прополоскати.