Крутіж - Лепкий Богдан
— Що ж буде, як тебе жінка за чуба вхопить, бо я тобі у своїх "майонтках" таку жіночку підшукати гадаю, що прямо хоч у коноплі став. Тебе і її. Виполохали б усю шкідливу птицю, яка була б. Що? Ні?
Нараз замовк, слово як ножем відрізав, бо побачив, що дворецький очі долонею прикрив і хлипав.
Босаковський зніяковів. Йому жаль стало старого. "Чого ж бо ти? Бачиш, що жартую. Ми, козаки, любимо жарти. Нам розмова без жартів, що без солі хліб. Перестань". — І хотів підвести дворецького й посадити коло себе. Але цей упав на коліна й насилу благав:
— Пане Босаковський! Ви мене своїми жартами не образили (я старий слуга, до панських жартів привик), але покійника, пана Фалдовського забути не можу. Крутий чоловік був, кам'яне серце мав, то правда. Не одного він скривдив і не одну, най йому Бог гріха простить, бо люди не можуть. А все ж таки я його на своїх руках виносив, виплекав, викохав, я його мови й молитви вчив.
— Не признавайся, старий! — перебив Помело.
— Не моя вина, добродії мої! Не моя! Предківська кров відізвалася у ньому, з такого роду був. А нині... — і старий знов розридався гірким плачем.
— Чого ж ти хочеш, кажи! — спитав Босаковський.
— Милість зробіть, покажіть свою ласку!..
— Кажи ж бо раз!
— Дозвольте мені тіло покійника забрати! Це був мій пан, я його на руках виплекав від дитини...
— Чули вже! — перебив йому Босаковський і повернувся до Помела. — Як ти гадаєш, брате?
Помело відкашельнув. "Хай бере. Нам байдуже, де зігниє Фалдовський. Старого жаль. Дозволь".
— Бери! — сказав Босаковський і поправив вус.
— Для тебе це роблю, не для покійника, бо він того не гідний. Ми й так який там день або два побудемо у слобідці, раз — щоб відпочи ти й полікувати рани, а два — щоб роздумати гаразд та розглянутися, куди і як нам їхати дальше. За той час можеш поховати свого пана. Це вже твоє діло, а не наше.
Дворецький обняв Босаковського за коліна.
— Нехай Бог вашій милості заплатить, добродію мій! Я вам того до смерті не забуду, — і поліз у ярок шукати тіла Фалдовського.
— Хлопці, а поможіть старому! — гукнув на своїх Босаковський, — бо ще собі де голову розіб’є.
Хлопці не відмовилися. Від перевізників чули, що дворецький нераз гамував злість Фалдовського й не одного вирятував із халепи.
Заки товариство впоралося з кіньми, Фалдовський лежав на бурці, а дворецький припадав до нього: "Не моя вина, — виправдовувався, — не моя вина, пане й добродію мій! Бог так хотів, нікому суду Божого не минути. О, Боже!" — і непомітно для других обтулював тіло свого пана.
— Так воно так, — зітхав Помело. — Носив вовк, понесли й вовка.
— Доти збанок воду носить, доки...— почав Уласенко, а Фтерапонт докінчив за нього: "доки той збанок по пиво не пошлють".
— Ой, ти пиворізе! — усміхнувся Босаковський, — коли то й тобі хоч одне вухо одірвуть, бо ти забагато чуєш. А ще більше говориш. І якраз дурне... Ну, панове товариство, нам у дорогу пора. Наші у слобідці, мабуть, нас тривожно визирають. Може, уже й моляться за наші душі.
Та ще він того не скінчив, як заіржав кінь і з імли виринула козацька стать.
— Борис! — радісно скрикнув Босаковський. — А тебе що до нас принесло? Чому не пильнував жінок?
— Жінкам уже терпцю не ставало. А мені також. Так довго вас не було. Ми боялися, чи не дай Боже.., — і не скінчив, бо занімів з дива, побачивши кілька гарних коней і цілу купу зброї. — Га, га, га! Як бачу, не прогавили ви нагоди. І напрацювалися.
— Ще й як! — покрутив вус Босаковський.
— Так тоді поздоровляю з перемогою. Шкода тільки, що мене тут з вами не було.
— Не жалуй, — потішив його Помело. — Таких пригод чекає нас ще багато. Це лиш початок. Чим дальше в ліс, тим більше дерев. Так, гадаю, і з нами буде. А все ж таки початок ми зробили добрий.
— На коні, панове, на коні! — наглив Босаковський, бо спішивсь до слобідки. — Жінкам уже терпцю не ставало, — мотав собі на вус. Перший у стремена скочив, за ним Помело, Уласенко, Фтерапонт та інші. Кожен крім свого ще одного зайвого коня за вуздечку тримав. Фтерапонт щонайкращого вибрав, але запевняв усіх, що це підпалений. "О, дивіться, дивіться, як боками носить". Дворецький і перевізник узяли собі щонайспокійніших. Поклали Фалдовського на бурку й везли обережно.
— Не спішись! — остерігав перевізника дворецький.
— Поспіємо.
Коні спотикались на оранці: "Уважай, щоб не пустив на землю!" — гукав дворецький.
— Йому вже не пошкодить, — відповідав перевізник.
— Пошкодить чи не пошкодить, уважай! Бачиш, хлопе який ти! Вчора ниць перед паном падав, а нині кажеш, що не пошкодить. Гарно так?
— Живий живе гадає, пане дворецький, — відповідав перевізник, і всі вони сховалися у мряці.
За ними на ставі гойдалися три. порожні човни, а перед ними бадьоро сидів на своїй сухоребрій коняці пан Валентий Босий-Босаковський. Він міг собі вибрати щонайкращого здобичного коня, хоч би й того, що на нім сам Фалдовський їхав, та не хотів. "Кінь і козак, — казав, — це одно. Мій мені стільки літ вірно служив і тепер мав би я його на зелену пашу пустити? О, ніколи! Звірина — це не патик, панове, вона чує й розуміє, може, краще, ніж не один з людей. Я свому Розинантові кривди не зроблю, не бійсь! — і поплескав сухореброго по шиї. — У Чигирина або в Суботові на стайні тебе поставлю, овес їсти будеш і чисту воду пити, поки обом нам Бог позволить". А сказавши це, чомусь важко зітхнув...
На виднокрузі, як світлячки у вишневім розцвілім саду, мерехтіли трепетливі світельця.
Люди будилися у слобідці.
23
На краю слобідки в повітці на сіні лежав Фалдовський.
Дворецький рачкував коло нього. Обтулював, обтирав піт з чола і мастями натирав порубане й потовчене тіло.
— Бог ласкав, Бог ласкав! — приговорював. Себе чи хворого потішав?
Фалдовський підняв одну повіку: "Води!"
Дворецький подав повний глечик.
Недужий жадібно притулив до нього спечені уста. Потягнув, йойкнув і повалився горілиць.
— Палить!
— Де? Де? — допитувався вірний слуга, але пан не відповів нічого, лиш рукою, по тілі повів, буцім хотів сказати, що скрізь.
— Бог ласкав, Бог ласкав, перестане, — потішав його дворецький, хоч мабуть, сам своїм словам не вірив. Фалдовський був так порубаний, поколений і побитий, що здорового шматка тіла й домацатися було годі. За всі часи і за всі роки рукою Босаковського дістав.
Мовчки лежав, скривавлений і почорнілий, уже навіть і стогнати не міг.
Як підняв одну повіку, то вона так і трималася, відкриваючи страшне, кров'ю накипіле око. Смішно і страшно якось дивилося воно на світ. Дивувалося, звідкіля тут Фалдовський узявся. Чому він на сіні й соломі лежить, а не на пухах, як звичайно. Повітка, тік, з бальків і кроков павутиння звисає, вікон нема, лиш крізь відхилені двері смуга мутного осіннього світла паде, — що воно все має значити?
— Води! — вистогнав знову недужий.
Дворецький налив собі на пригорщу і закропив пана. Другою обмив йому чоло і скроні. "Бог ласкав, Бог ласкав", — потішав його.
Фалдовський зітхнув, аж йому у грудях заклекотіло, буцім щось обірвалося.
Дворецький пильно подивився на нього, а тоді ухо до грудей притулив: серце ще билося, значить, не вмер.
— Пане мій! Пане! — шепнув йому до вуха, але відповіді не дістав. — Пане! — і тихо.
Якась спізнена муха над головою хворого бриніла. То на ніс йому сідала, то проходжувалася по лобі, хворий ледве помітно кривився. Скоботала його. Дворецький довго відганяв муху. "Може, це душа одного з тих, що його Фалдовський зі світа насильно зігнав? Прийшла тепер і мститься над безборонним у тяжку годину смерті", — погадав собі, і мороз пішов йому по спині.
А муха й далі герцювала по лобі недужого. Дворецький не втерпів. Зачаївся і зловив її у жменю. Наслухував. "Бач, як бринить, мов сердиться! Таке мале, а таке докучливе сотворіння!"
Муха дзикнула ще раз і втихла. "Отак і ми, — думав собі дворецький. — Дошкулюємо один одному, спокою не даємо, аж припадок зачаїться, фать! І вже ми в його жмені. Посердимося ще трохи, а там і заспокоїмося навіки!"
Хотів чоботом розчавити докучливу муху, але боявся, щоб не втекла й наново не почала своїх поганих герців, тому встав і викинув її надвір — нехай собі летить, коли ще може, бо й так недовгий її вік.
А тоді вернувся, сів на стільці і наслухував пильно. "Може заснув, а може у сні й скінчив. Дав би це Бог, щоб не мучився довго".
Фалдовський лежав так тихо й непорушно, що довго треба було вдивлятися в нього і вслухатися, щоб пізнати, що він ще не труп.
На дворі цяпотів дощ. Вітер шумів і кидав крізь відчинені двері сухими зів'ялими листками.
Кілька їх Фалдовському на груди впало.
"Це так замість похоронних вінків, — подумав собі дворецький. — Такий був пан, такий вельможа, усе перед ним трухтіло, а тепер, як Лазар, лежить, аж дивитися прикро. Жив у палатах, а гине в шіпці, не знав, якої їжі й питва забажати, а тепер кілька крапель води, та й ті вливати треба, — Боже мій, Боже!"
На гадку насувалися спомини з давніх часів, коли він ще у дворі старого пана служив. Фалдовські недавно прийшли на Україну. З дня на день багатіли, з дня на день землю під свою руку горнули, людей садовили на ній і прибутки тягнули. Згодом доньок повивіновували й повіддавали, син на батьківщині залишився. Що то за "панич" був, най Бог боронить і заступить! І сам спокою не мав, і другим не давав. Як не лови, то наїзди, як не дикі бешкети, то суди, процеси, бійки. Пощо він по тих судах їздив, хто його знає, з судів і присудів сміявся, з копних, чи інших, усе одно. На всі свистав. Як він хотів, так мусило бути. На те він шляхтич і пан. На яку жінку або дівчину оком кинув — та вже пропала. Вибирав щонайкращі, вередливий був, най Бог йому простить. Лука йому в нечистих ділах помагав. Ой, не одна їх обох проклинає, а коли б так оцей став, що за гайком мерехтів, спустити можна було, то... І старий перехрестився. "Господи! Велике милосердя твоє!... Аж на останній карк скрутив, на Марусі. А казав я Луці: лиши! Це ж дівчина немалого коліна, виявиться — і буде біда! Не послухав мене. І тепер має за своє. Обидва з Фалдовським поламали собі зуби на тім смачнім шматку".
Сон зморив старого. Сидячи задрімав. Кидався, кивав, як жид на шабасі, аж скотився на сіно і захропів. У сні побачив Суботів і покійного гетьмана.