Крутіж - Лепкий Богдан

Куди не розбіжишся — стіна, до чого не вдаришся — мур.

А ти веселого вдавай, жартуй, смійся, хоча тебе жаль за горло стискає.

Смійся, Босаковський, своїм гірким, притаєним сміхом над глупотою людською, над злобою марною й над собою самим. Смійся у самоті, щоб сміху того ніхто не почув і не побачив. Таку личину ти вбрав, носи її! Аж до смерті носи! Бо коли б скинув і показав своє справжнє обличчя, ніхто не повірив би тобі. Збожеволів наш Босаковський, сказали б навіть твої найближчі... Найближчі — а де ж вони? Дури себе й других дури, іншого способу нема. Безжурного вдавай. Увесь світ удає, весь світ один великий театр. Ті перебираються за ангелів, тамті за мучеників, ще інші за лицарів. Є такі, що й у чортів люблять прикидатися, але в тих чортиків дурненьких, що то їх навіть наш землячок на решето бере, а не справжніх чортяк. О, до них охотників нема! Бо кому нині хочеться виявляти себе таким, як він є?

Удавай, Босаковський, удавай!

Коні зітхали, Помело щось крізь сон балакав, вартові перекликалися стиха, щоб полковниці не збудити.

Босаковський комір від драної бурки поставив і у своє минуле мандрував. Аж у дитячі літа.

Бачив себе у шляхотськім дворі як найстаршого серед чисельної рідні. Душ одинадцять, з того сім дівчат. Треба ж для них якесь віно придбати, бо хто нині голу дівчину візьме, хоч би й таку гарну, як сама Венера білораменна?

І чотирьом хлопцям треба якогось лаха на хребет і шаблі якоїсь до боку й коня, бо шляхтичі вони, та ще й не будь-які! По мамі з сенаторського коліна. Не було місця для Валька в батьківській хаті, хай собі йде! Він найстарший, хай собі раду дає!

І Валько пішов. На двір одного вельможі попав, бо був високого зросту й силу мав, як молодий Самсон.

Та що ж? Гнучкої шиї Бог йому не дав. Валько душею кривити не вмів. Правду в очі різав, а люди правди не люблять. Не злюбили і його, а він не любив їх. Нікого. Жінки насміхалися з Валька, а він сміявся з усіх і кусав, як та оса. Навіть свого пана не пощадив. За те й вилетів від нього. Добре, що живим і лиш покаліченим трохи. На тілі, бо душу виніс цілу, таку, як її сотворив Бог.

Пішов Валько з тим, що прийшов, тільки дещо двірської огляди набрався й пізнав світ. Ой, пізнав він його! Та не з доброго боку.

Тоді то й личину на себе натягнув. Бо мусив. Бачив, що без того жити не мож. Згодом до другого пана попав. Але й тут не інакше. Фальш, кривда, облуда. Кривди стерпіти не міг. За покривдженими в обороні ставав. Навіть бився. Кілька шрамів донині на тілі своїм носить (одиноке добро, якого дослужився).

Замішаний в омеляницьку трагедію, став на боці тяжко покривджених Станішевських, виступав проти "рудої собаки" Ліневського й цілої тічні тих песиголовців, що з Ліневським тримали, аж на Тетері скінчивши, і таких собі ворогів придбав, що іншого нічого не залишалось, як тільки тікати на Січ. От там то він і з Хмельницьким стрінувся. З ним у походи ходив. Але бідний, обдертий і не скорий на воєнні добичі, а до того ще й м’якосердний ізроду, не висунувся вперед.

Хоча рубака першої міри, сміливий, як чортяка, хитрий, як Одіссей, а сильний, як Голіаф, не то що полку, а й навіть сотні не дістав. Хоч яке лицарське діло зробив, люди того поважно не брали. Все з насмішками про пана Босого говорили.

А він не сердився. Життя поблажувать навчило. І прощать. Прощав.

Деякий час із сотнею у Суботові стояв. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний, до гетьманського двору наблизився. У покоях бував.

Інший на його місці був би подбав про себе. Раз і другий натякнув би про свою кривду, сказав би, що менше гідні товариші вже сотникують, а Босаковський мовчав. Ніколи про себе навіть словечком не писнув.

Зате до гетьманських дітей прив'язався, до обох дівчат, зокрема до молодшої Олени-Степаниди.

А вона також "смішного Валька" полюбила. Смішного!

Нераз слухала його жартів, пильно дивилася в його очі й навіть, тягнула за вус. "А чого в тебе такий вус, як повісмо?" — питала.

Але не сміялася ніколи. Казав би ти, ця дитина сміятися не вміє.

А потім гетьманові доні підхопилися, повіддавалися. Старша за Данила Виговського, молодша за Івана Нечая пішла, а "смішний Валько" також із Суботова пішов. З новою раною. Але тим разом не на тілі, а на душі. Сміхом її гоїв.

І гоїть, і вигоює донині, і загоїти не може...

17

Ледве чутний, далекий тупіт кінських копит розбудив Босаковського з задуми.

"Мабуть, вертається Фтерапонт", — погадав собі і пішов йому назустріч.

— Хто йде? — спитав.

— Фтерапонт Безрідний.

— Гаразд. Зажди. Я йду до тебе. Не треба полковниці будить. Хай спить.

Фтерапонт коня за поводи тримав. І він, і кінь заболочені були по вуха.

Босаковський протягнув до Фтерапонта свою долоню:

— Спасибі, що вернувся. Ну, як же там?

— Усе гаразд.

— То добре.

— Не дуже.

— Чому?

— Бо, собака, дівчину на лісничівку вивіз.

— А лісничівка ця що?

— Мов твердиня яка, серед ставів стоїть. Доступитися до неї важко. То так сказати не лісничівка, а панський замочок мисливський.

— Розумію. А залога яка?

— Невеличка. Декілька людей.

— Певних?

— Один, як собака вірний. До інших я уже татарина одного підіслав. Купить їх. Треба грошей.

— Багато?

— Людям не дуже, але татарин не візьме що-небудь. Золота хоче.

— Дістане.

— Наперед.

— Половину, а другу по роботі. Інакше не плачу.

— Я так і зробив. Половину дав, а другу обіцяв виплатити пізніше.

— А звідкіля ти мав гроші? — здивувався Босаковський.

— Мав і виложив за вас. Думаю — віддасте?

— Авжеж... А люди ті які?

— Людям я обіцяв, що заберемо їх із собою... й у Суботові до козаків пристануть. То самі парубки, лише один жінку має й діти. Та того вони й обезсилять.

— Коли?

— Завтрашньої ночі, бо нині зполудня пан до Києва їде, на якусь раду. Він із Тетерею знюхався, проти Виговського йде.

— То ти й про це провідав?

— Я, як провідую, то про все. Жаль тільки, що того пана до рук нам не дістати.

— Мені його не треба.

— Але мені!

— Ти до іншого разу підождеш.

— Не інакше.

— А як же ми дістанемося до тієї лісничівки?

— Знаю, де човни стоять. Перепливемо став.

— А Маруся?

— Чекати нас буде. Двері нам відчинить.

— Думаєте, легко піде?

— Мусить. І тяжче діло робиться, як треба.

— Правда твоя.

Світало. Крізь імлу бовваніли безлисті дерева, повівав вітрець і мокрий холод добирався до костей.

Босаковський витягнув із "преісподніх" пляшчину і потягнув з пів-кватирки, а тоді пляшку Фтерапонтові подав. Цей скривився.

— Не вдавай, хлопче, не вдавай. Бо, як правда, що ти в академії вчився, то й пити певне вмієш. З того там і починали науку. О, бачиш, як ти тягнеш, як смок. Доволі вже, доволі! Мені ще трохи на сніданок лиши! Так... А тепер ще одно. Я чоловік щирий і люблю щирих людей, а крутіїв ненавиджу. Якщо ти щиро гадаєш зо мною, то ще раз кажу — не пожалкуєш того. Виведу тебе в люди. Буває так, буває, що нині паливода, а завтра воєвода...

— Або возивода.

— Не перебивай. От навіщо далеко шукати, візьмім Брюховецького. Служкою у покійного гетьмана був, а нині на булаву зазіхає. Так і з тобою буде. Нині ти звичайний пиворіз, а може й горлоріз, чорти тебе знають, хто ти, а завтра серед гарних людей і сам покращати можеш. Та якби воно й не було, затям собі, що доки ми Марусі не добули, доти я тебе зі свого ока не спущу.

— З котрого?

— З обох, голубе, з обох. І коли б так, чого я тобі не бажаю, виявилося, що все те, що ти говориш, брехня, або, коли б показалося, що ти нас у засідку тягнеш, то насамперед я тебе... — і Босаковський завернув очима. — Не хочу навіть казати, що я тоді з тобою зробив би, — докінчив.

— Не зробите, ваша милосте, не зробите, бо я не дурний.

— Гадаєш?

— Знаю.

— Що?

— Знаю, що доскочити можна на службі в її милості, Олени Нечаїхи. Це ж Хмельницького донька.

— Рідна.

— Найрідніша.

— Як бачу, тебе дійсно по голові не били.

— Ні.

— Отож розбудимо табір, поснідаєш собі і лягай спати, але під возом. Там буде найбезпечніше для тебе і для нас.

— Гадаєш, я уже не був на возі і під возом? — відповів, здвигаючи раменами Фтерапонт. — Але думаю собі, що все-таки краще, зокрема для жінок, мати дах над головою. Тож поїдьмо у слобідку. Вона недалечко звідсіль.

— А люди там які?

— Виговського. Та ще як побачать полковницю, то щирим серцем нас приймуть.

Босаковський надумувався хвилину. А тоді:

— Нехай буде. Послухаю тебе.

І валка переїхала у слобідку.

18

Мисливський замочок, на якім приміщено Марусю Богатьківну, щоб її заховати від людей і зробити послушною для пана Фалдовського, стояв на невеличкому острові серед великого ставу. Став цей то розливався широким плесом, то губився у трощі й шуварах, щоб за ними знов блиснути срібним дзеркалом води. У його хвилях плюскалася сила-силенна всякої риби, а у трощі та в комишах виводилися гурми водної птиці. Рибалки цілими возами вивозили звідтіля рибу, а хлопці назбирували цілі коші качачих яєць. Одно й друге продавалося у місті за безцінь.

Кругом ставу, як далеко оком кинеш, непрохідні, місцями сокирою ще неткнуті ліси. В лісах звіра і лісової птиці безліч.

Туди-то приїздив власник цього майна на лови. І тоді в мисливськім замку гучно було і бучно, бо пан Фалдовський любив забавлятися широко, а гості його також.

Саме небаром мали відбутися там такі лови. Чекали тільки, щоб замерзла земля та щоб упала понова5, бо осінь випала дощова, а околиця і без того була мокра. Скрізь багато тепличин і зрадливих баюр, у яких чорти сидять і тягнуть мисливця за ногу. В замочку заздалегідь підновлено кімнати, порозвішувано по стінах килими й зброю, а на полицях порозставлювано дорогий посуд. В пивниці чекали меди й вина, в "аптичці" горілки і наливки всілякі, старий дворецький з ранку до ночі тупцював по дворі, пильно дбаючи, щоб усе було так, як "вельможний пан" люблять. А що доброї забави без гарних жінок нема, так заушники Фалдовського і про них подбали. Вишукали в його добрах кілька гарних дівчат та молодиць і тримали їх у панськім дворі, у Малині, де для них шили розкішні вбрання та приучували, як мають поводитися з панами.

Жертвою того свята впала також Маруся Богатьківна. Прислужники Фалдовського вже давніше помітили її незвичайну вроду, закинули сітку і зловили дорогу рибу. А що в Малині мала Маруся свояків і знайомих, то заздалегідь вивезли її у лісову пустелю.