Містечкові історії - Дімаров Анатолій
До його фото?..
Мусив обов’язково знайти... Сьогодні ж, негайно...
І коли Софонька нарешті його одпустила ("ІІу от, тепер ти хоч на людину схожий"), він, мундир не знімаючи, кинувся до кабінету.
Кабінет Гапочки був на другому поверсі, великими вікнами в сад: Софонька сама купувала стіл, крісло, канапу, лампу настільну й велику, на відро добре чорнильницю: "Писатимеш мемуари". В книжкових магазинах стали появлятися спогади маршалів та генералів — Софонька до цих книжок ставилася досить спокійно, поки не наткнулася на мемуари полковника. Відтоді втратила спокій: її Паня теж писатиме мемуари. І нещасний Гапочка, який розучився вже й ручку тримати, мусив сіда-. ти щовечора (Софонька чомусь була переконана, що мемуари пишуться тільки вечорами)... мусив щовечора гибі-ти по дві-три години за письмовим столом. Сидів і краєчком вуха ловив: лягла уже спати дружина чи не лягла...
Мемуари так і не побачили світу, хоч Софонька мучила його майже півроку. "Ось хай трохи звільнюся — писатимемо разом",— вирішила врешті вона. Гапочка ж відтоді в кабінет ні ногою...
Метався по кабінету, шукаючи фото. Мало бути десь тут... тут, у столі... Висунув шухляди, нишпорив у паперах, листах, документах, акуратно складених Софонь-кою ("Боже, що ти тут наробив! — вичитуватиме потім дружина.— Я не встигаю прибирать за тобою!"). Фото не було. Тоді Гапочці здалося, що воно в якійсь із книжок. Почав діставати товсті й тонкі томики з книжкової шафи (все це були мемуари, Софонька все ще надіялася, що чоловік таки писатиме. Софонька не раз казала Гапочці,
коли він лаштувався подрімати після обіду: "Краще почитав би мемуари"), але фото не було і в книжках. І коли він уже зовсім втратив надію, його погляд упав на цупкий зелений папір, що лежав на столі. Глянув і одразу ж згадав: так ось до воно! Він же сам його туди й поклав!
Підняв папір і побачив вилинялий прямокутник фотографії. І очі Зайчика, великі, повні довіри, по-хлоп’ячому віддані, прямо-таки закохані в нього, так і вдарили Тапочці в душу.
Ганочка, тоді ще старший лейтенант і командир стрілецької роти, приймав поповнення, прислане з батальйону. Поповнення прибуло ще затемна, щоб не помітили німці; Гапочка само додивлявся тривожний передсвітанковий соп (снилися все бої, будь вони прокляті!), як його розбудив старшина:
— Товаришу старший лейтенант!.. Товаришу старш-леіітепаит!..
— Га?.. Що?.. — — Тапочці здавалося спросоння, що ворог рушив у наступ або ще гірше: прибуло якесь високе начальство.
— Поновлення, товаришу старіплейтепапт.
Гапочка одразу ж пригадав обіцянку комбата прислати поповнення.
— Скільки?
— Двадцять із хвостиком.
— Який іще хвостик?
■— Самі побачите.
— Гаразд, зараз вийду.
Старшина пішов. Гапочка ж усе ще позіхав, чухмарячи груди: до трьох годин ночі затримався у взводах, перевіряючи оборону (комбат попередив, що німці збираються зрізати виступ, за який вчепилася рота Гаиочки), обійшов весь передній край, у всі окопи заглянув, цікавився наявністю боєприпасів, особливо для кулеметів, на кулемети покладав усі надії: знекровлена в попередніх боях рота його не мала й половини штатного складу. А прийшовши до себе в землянку, насмілився подзвонити комбатові: знову просив прислати хоч трохи бійців.
— Та до я тобі їх у... візьму! — одразу яг розлютився комбат,— У мене тут роддому немає! Ясно тобі?
Іншим разом Ганочка трубку й поклав би, але зараз у нього у вухах ще лупали розпачливі благання ком-взводів дати хоч трохи людей.
— Слухай, Ганочко! — заревів у трубку комбат.— Ти
мені кинь!.. Не затримаєш фріца, я з тебе три шкури здеру!.. Ви там що: воювать розучилися?!
Врешті комбат, накричавшись уволю, пообіцяв прислати поповнення.
Після розмови з комбатом Гайочка, хоч який був на-томлений, заснути одразу ж не міг: все здавалося, що він чогось недогледів, щось узівав, повзаючи по передньому краю. Таке, хоч знову взувайся та вертайся у взводи. Врешті, натягнувши полу 'шинелі на вухо, заснув. І тільки заснув, як його розбудив старшина...
Потягнувшись, аж затріщало в суглобах, Гапочка змусив себе одірватись од тапчана. Навпроти, на такому ж тапчані, смачно хропів замполіт. Ганочка спершу хотів його розбудити, та, пожалівши, роздумав. Взувся, підперезався ременем з важким парабелумом, застебнув комірець гімнастерки. Пригинаючись, щоб не зачепити головою низького одвірка, покинув землянку.
В обличчя йому так і вдарило сирістю. Заболочена річечка текла поблизу землянки, од неї щоразу наповзали передсвітанкові осінні тумани, пронизували до кісток. Гапочка подумав про фуфайку, але вертатись не став: натомість занепокоєно глянув угору. Тепер, коли його попередили про можливу спробу німців ліквідувати виступ, він, виходячи з землянки, щоразу дивився у небо. Цього разу не побачив жодної зірки, отже, німці не зможуть бомбити,— Гапочці аж па душі розпогодилося, і вій, повеселілий ураз, піднявся сходинками, пішов до прибулих.
Бійці стояли, вишикувані старшиною в одну шеренгу, по зросту підібрані: правофланговий найвищий, потім нижчий, нижчий і нижчий, а вже на лівому фланзі щось аж при самій землі,— Гапочка лише тепер зрозумів, кого мав на увазі старшина, поминаючи "хвостика", бійці тонули в передсвітанковому мороці — темними зіщуленими постатями, сірими плямами облич. "Струнко!" — не дуже голосно, щоб не докотилося до німців, але не так уже й тихо, щоб не втратити металу в голосі, скомандував старшина та й, карбуючи крок, пішов назустріч комроти. І тільки долоню до кашкета підніс — "Вільно!" — сказав йому Гапочка, і старшина, невдоволений, що комроти не дав одрапортувати як слід, обернувся й скомандував: "Вільно!" Бійці заворушилися, хтось кашлянув, хтось тихо щось мовив сусідові. "Розговорчики!" — строго сказав старшина, і бійці знову завмерли.
Гапочка йшов уздовж шеренги, марно намагаючись розгледіти обличчя бійців. Не бачив ні брів, ні очей, ні губів — лиш© неажразно сіріючі плями під великими й малими пілотками. А може, це й краще, що він їх не бачив: скільки провоював, а й досі не міг звикнути до нетривкості людського життя... Звикнути до того, що людина, яка щ© зранку стояла перед тобою жива та здорова, увечері може бути вже мертвою.
Зупинився навпроти "хвостика", зовсім уже не по-ко-мандирському, тихо і м’яко спитав:
— Ваш© прізвище, товаришу боєць?
"Хвостик" здригнувся, наче оце щойно вгледів командира, виструнчився, дзвінко вигукнув:
— Зайчик!
Хтось ннрсвув, хтось реготнув, Ганочка ж із жалем дивився на Зайчика: до щему в серці хотілося, щоб оцей "хвостик" хоч трохи пожив.
— Хворі є? — звернувся до шеренги в надії, що Зайчик озветься перший. Тоді він одправив би його в санбат. Поки дійде, поки там розберуться, дивись, і мине оцей бій, що не обіцяв нічого хорошого.— Псі здорові? — запитав ще раз Ганочка, бо шеренга мовчала.
— Та мовби по хворі,— обізвалися з правого флангу.— Хіба що голодні
— Старшина! — обернувся до старшини Гапочка: він уже вирішив, що робити з Зайчиком.— Бійців нагодувати, порівну розвести по взводах... Рядового Зайчика до мене вістовим...
Панас Юхимович аж морщиться болісної йому тепер здасться, що Зайчик ножна би довше, коли б він його відправив у вааод. Адже німці того дня так і не наступали: заслали тільки розвідників, коли він повертався од взводів. Він, замполіт і вістовий Зайчик...
А перед тим був довгий день, повний тривожного чекання наступу німців. Без кінця дзвонив телефон. Гапочка хапав розаечену трубку, прикладав нервово до вуха: лунав здебільшого, охриплий од постійної лайки голос комбата. "Як там німці?.. Не ворушаться?.. Гляди мені, Гадочко!.." Гайочка клав трубку і важко зітхав: уже наперед відчував себе винним. Подзвонили двічі й з полку, і хоч ці не лаяли, не погрожували здерти три шкури, коли що буде не так, йому від цього було не легше. Під кінець дня Гапочка вже був би радий, аби німці рушили в наступ,— тоді він хоч знав би, що йому робити, але німці
мовчали, зачаєні, німці навіть не відповідали на постріли, наче знущаючись із нього,— таке, хоч самому піднімай людей в атаку.
Врешті не витримав і сам комбат: перед обідом появився в землянці.
Одразу ж стало тісно, хоч комбат був низенький на зріст, ще й худий,— може, од комбатового басовитого голосу (хто не бачив його, а чув тільки голос, обов’язково думав, що розмовляє з людиною двометрового зросту). А може, від кавалерійської бурки, що її носив навіть улітку комбат, нещадно під нею пріючи,— Гапочка аж у стінку вдавлювався, щоб не зачепити начальство.
— Так що твої, Тапочко, німці?.. Що вони собі думають, га?..
Гапочка одразу ж відчув себе винним за німців.
— А це що таке? — помітив Зайчика комбат.— Чому не в окопах?
— Це мій вістовий.
— Вістовий?.. Багато, Тапочко, живеш!.. Я, можна сказати, весь батальйон оголив, а ти ординарців заводиш!.. У генерали націлився, Тапочко?
Гапочка про генеральські погони й не снив, одпак заперечувати не став: з гіркого досвіду знав, що начальству краще не перечити, начальство треба слухати мовчки й уважно.
— Гляди мені, Тапочко! — паче бажання стати генералом було якоюсь крамолою.
Влетіло й політрукові, літньому вже чоловікові з обвислими, як у сома, вусами (Панас Юхимович напружував, напружував пам’ять, але згадати його прізвища так і не зміг).
— А ти чого опустив свої вуса? Німців злякався?
— Вуса тут ні при чому,— відповів політрук, чим і викликав нову порцію крику: комбат був переконаний, що підлеглих можна виховувати лише криком і лайкою.
Накричавшись досхочу, комбат забажав пройтися по передовій: на власні очі побачити, як приготувалися взводи до наступної атаки німців. І хоч Гайочка з політруком його відмовляли: день же, поки добиратимуться до окопів, німці перестріляють їх запросто! — але так і не вмовили. "Боїшся, Тапочко?" І Гапочка й політрук врешті взяли автомати. "І вістового прихопіть, хай звикає!" — не забув, бач, і бійця, що перелякано сидів у кутку. Зайчик теж ухопив автомат, подарований Тапочкою (нищечком грав-
ся ним, наче дитина, приміряв і сяк і так — не міг намилуватись), вискочив за командирами: найбільше боявся, мабуть, одстати.
Німці, звісно ж, їх обстріляли: на белебні, щойно виткнулися з-за ріденьких дерев. Під ногами чавкотіло болото, попереду, на довгому пагорбі, чорніли наші окопи, а ще трохи далі, на висотці ириилеснутій, густо порослій кущами, сиділи вже німці...
