Слід "Баракуди" - Тендюк Леонід
Тим паче, якщо лють викликана усвідомленням того, що ти гірший за інших.
— Бачиш, яка петрушка, — пошепки звернувся до мене Альфред. — Ніколи не одружуйся, да Гама, двічі.
— Якщо хочеш знати: я взагалі не збираюся одружуватись! — сердито відказав я.
— Овва, які ми недосяжні! — насмішливо кинув геолог. — Не гнівайся, Васько, — додав уже примирливо. — На чужих помилках треба вчитися.
Вибач, святе сімейство, що ми потривожили твій мирний хатній спокій! Вибач, Іришко, і ти, розгнівана Маришко!
— Може, грибочків покуштуєте? Ви таких, мабуть, не їли, — сказав Паша, підсовуючи нам дерев'яну тарілку.
— Та ні, дякуємо…
Чорногорець, прихопивши з собою кілька наповнених туаком горіхів, повів нас до себе на радіостанцію.
— Додому не піду, — твердо мовив. — Чебурашка може дати волю рукам.
— Що, битиме?
— Авжеж.
Кім Михайлович із товаришами незабаром пішли в сарай, на королівське подвір'я. А я з Пашею лишився на радіостанції.
ЛОНТАР — ТУБІЛЬНА КНИГА
— Тяжко, братику, — сьорбнувши з горіхового келиха соку, зітхнув Цвяхецький. — Не дає волі клята баба! Повіриш, — змахнув він крадькома непрохану сльозу, — забіг би на край світу через цю лайливу Чебурашку!
— Так ти ж і так на краю світу. Куди іще?
— В Антарктиду, де вічна мерзлота! — рішуче мовив він.
І я зрозумів, що доведений до відчаю Цвях-Цвяхецький здатний на все. Дві дружини, навіть для такого завзятого, як Паша, — не жарт.
Іще я подумав: які дріб'язкові турботи й пристрасті в людей! Втім, таке, мабуть, притаманне багатьом… Невже й Наташа колись стане такою ж, як і Маришка? Від однієї лиш думки про не у мене зіпсувався настрій.
Радіостанція атола Хібоко, на якій я опинився, — не те що на нашому "Садку". Там під рукою в Максима Роскошного безліч мудрих, найновітніших приладів. А ця острівна радіостанція — допотопний, схожий на корито приймач і такий же старий передавач, поставлені один на одного в тісній бамбуковій хижці.
Апаратура недосконала, старих зразків, як і все, що збувають у колонії й підопічні території "милостиві" опікуни. Бо хоч Хібоко Незалежне Королівство, насправді воно в руках Австралії.
Давно минули часи, коли визискувачі, не криючись, відверто називали землі, які вони грабують, колоніями. Тепер їх іменують "красиво" — заморські департаменти, залежні та підопічні території.
Австралія, колись залежна, стала й сама країною-хижачкою. В спадок від Англії їй дісталися території з лихого колоніального минулого. Невеликими суходолами в океані — Норфолком, Різдвом, Кокосовими островами — нині управляє австралійське міністерство внутрішніх справ.
Подібна доля й атола Хібоко, королівства, в якому владарює товстун Ефо.
— То вас довго носило океаном? — улігшись під рацією на циновках, запитав Цвяхецький.
— Дуже довго, Пашо.
— Ну, а сейнер, кажеш, потонув?
— Так, — відчувши, як червонію, відповів я.
Кім Михайлович наказав: нікому не зізнаватися, що ми втікачі з підводних об'єктів "Мурена" й "Баракуда".
— Хто знає, як усе складеться, — говорив він. — І чи не натраплять знову на наш слід удавані "нафтовики" компанії "Шелл". Американські військові кораблі снують же по всьому океану. Отож затямте, хлопці: ми — з риболовецького судна, яке потрощила буря. З невеликого острівця, куди ми буцімто добралися, молоде подружжя — Барарата й Лота — взяло пас із собою на лакані у відкрите море. Та риби половити не довелося — налетів циклон. Він і заніс нас сюди, на Хібоко.
Розмовляючи з Цвяхецьким, я зумисне не сказав йому правди, дотримуючись придуманої версії. Було соромно за цю брехню. Але що вдієш, коли іншої ради немає!
— Мене розвеселило, — пирснув сміхом Павло, — коли я почув, що острів Бунут друзі нарекли твоїм іменем.
— Тобі смішно, лукавцю! — дорікнув я. — Та ми ж не знали, що суходіл відомий, і взагалі не розуміли, де ми, що за земля. А й справді, Пашо, які її координати?
— Як любив говорити мій покійний татусь, — озвався Цвяхецький. — Коли їхати із Сараєво через Белград, то десь на півдорозі з-поміж гір вигулькне хутір Панчево. Так ото нехай той хутір, — радив батько, — лишається правобіч, а ти, бурлако, не звертаючи, їдь далі. І, якщо пощастить, рано чи пізно доберешся до Індійського океану. Тебе зустрінуть Сен-Поль, Космолендо, Каргадос-Каражос, безліч інших щасливих островів. Аякже, щасливі! Зустріли! — насмішкувато вигукнув Павло. — Навіть Сен-Поль, тобто Святий Павло, голий, скелястий острів на півдні океану, коло сорокових ревучих широт, до якого я замолоду ходив із звіробоями бити морських левів, — і він, мій тезко Сен-Поль, ніколи привітно не зустрічав і нікому не приносив щастя. Як, до речі, й атол Хібоко.
— Розкажи мені, друже, про нього трохи.
— Гаразд, друже Васько, розповім, — погодився чорногорець.
Він, не підводячись, простяг руку до низького, схожого на стародавню матроську скриню, ящика. І, так само лежачи при світлі каганця, який чадів у черепкові з кокосовою олією, дістав якийсь зморшкуватий згорток дивного — зів'яле пальмове листя — паперу.
— Ось! — урочисто мовив. — Це книга лонтар. У ній вся історія Хібоко. Сувій, що дістався мені від батька, а йому — він багато років служив Міністром двору Його Величності — від попередника Ефо, короля Тув-Тува Аліандро.
Письмена справді були екзотичні. На вузьких пальмових листках хтось дрібно вирізав ножем-пенгутиком, протерши надрізи сажею, — так здавна пишуть на Хібоко — густі, хвилясті, мов слід прибою, рядки.
Хто це зробив і коли, чорногорець не міг сказати, бо й сам, мабуть, не знав. То була історія відкриття й заселення далекого атола.
Павло, позіхаючи, збирався вже спати. Але я умовив його перекласти незрозумілий для мене хібокський текст.
— О-ох, братику, — зітхнув він, — і спати б пора, та куди від тебе дінешся. Ну, слухай!
Якийсь незнайомий літописець від власного імені, а то надаючи слово давнім мореплавцям, писав:
"Великий боже, боже всюдисущий, що охороняєш усе живе й відводиш напасті та горе! Благослови наш розум своїм світлим сіянням, не дай заблудитися в морі, допоможи здолати бурю.
Немає щастя на землі, де жили й прахом стали батьки наші. Раджі злі гнітять і забирають останні сили. Навіки прощай, рідний берег!
"Рубінами всипане небо на півдні. Воно червоніє, мов кров, — говорив утікачам перед відплиттям мудрий старець. — І хоч як воно вас вабитиме, не пливіть туди — то володіння бога Брахма. Минайте й західну сторону світу, Махадеве царство, де небеса жовті, ніби дозрілий лимон, і на них виблискують, теж жовті, самоцвіти. Пливіть поміж червоною й жовтою смугою неба — на південний захід, де сіяє у високості оранжева баня. То володіння бога Махешвара. Живуть під тими небесами чорноголові велетні. Там ви знайдете своє щастя".
Навіки прощавай, рідшій берег! Злий дух пекла, Джогорманик, насилає і вітер і хвилі, та над човнами уже напнуто вітрила.
…Ліси й гори, кожна пальма й пагінець кожен — усе подаленіло, стало сизою імлою, як стане нею і наше життя.
Розмиті водами й видуті вітрами, спорохнявіють гори. Впадуть, підняті часом, вікові дерева. Та на місці колишніх гір зведуться інші, а з кокосового горіха проросте молодий пагінець.
Отак і ми прахом станемо, щоб відновитися в тих, хто житиме потім.[45]
…Як шаленіє вітер і хвилі набігають люто! Ми відступили од дхарми,[46] тому злі демони — кала — мстиво переслідують нас.
Великий боже, боже всюдисущий, що охороняєш усе живе й відводиш напасті та горе! Відведи біду й од нас.
Дорослі й діти, заломивши руки до неба та звернувши обличчя туди, де, ніби забризкане кров'ю, сходило сонце, — молилися й просили Шіву. Але він невблаганний.
Буря не стихає. Люди дедалі більше хворіють і гинуть. Сьогодні потонув ще один човен. Ті, хто на ньому, — щасливці: вони вже не знатимуть муки!
…Острови виткнулися несподівано. Тоненька, схожа на вигинистий хвіст риби, смуга берега, над якою здалеку клубочилось хмаровиння.
Ми нарекли його Хібоко, тобто Густе Хмаровиння.
…Усе стає прахом, а потім знову воскресає. Горіх, що впав у сипкий пісок, не зогнив, його не потрощила хвиля — він, безсмертний, як і наша душа, — проріс. І, може, тому, що землю Хібоко ми окропили святою водою, вчинили над нею заклинання мантра, — стала вона для нас рідною домівкою.
Великий боже, боже всюдисущий! Ми, раби твої,— в гріхах, і душа наша грішна аж від початку. Захисти нас від усього злого, очисти душу й тіло та дай нам щастя і спокій.
"…Тепер уже ніхто не ставить під сумнів того, що люди на колись невідомий атол Хібоко припливли з Малих чи Великих Зондських островів — із Суматри, Яви і дрібного острівця Балі. Вони принесли з собою звичаї далекого народу. Жменька переселенців розрослася. Припливали сюди люди й з інших земель. Минали віки, і Хібоко став багатолюдним.
Відважні рибалки, працьовиті землероби — ось хто такі хібокці — люди далекого атола, на якому сіють рис, садять ямс, батат, таро,[47] заготовляють копру.
Теплий, вологий клімат, родючий кораловий та вулканічний грунт. Тому навіть невеличкі низинні острівці покриті вічнозеленими джунглями. На основному острові-вулкані в підгір'ї ростуть пандан, дуку, лангсати, інші фруктові дерева. (Завдяки цим деревам острів названо Паон, тобто сад.)
Серед двадцяти семи острівців, які й утворюють атол Хібоко, заселений лише Паон та ще Лаланг — невеличка пагориста цятка коралового суходолу в північно-західній частині Хібоко. Але тимчасові поселення є й на сусідньому з Паоном острові Бунут і трохи меншому, Амба, куди з Паону люди переправляються збирати горіхи. Жити постійно там не можна, бо катастрофічні хвилі, які іноді налітають, нищать усе живе.
Підводних вулканів довкруг атола, як і біля сусіднього острова Різдва, більш ніж досить. Це вогняне кільце, мов зашморг на шиї. Хвилі від моретрясіння насамперед налітають на Хібоко, а вже потім, приглушені й ослаблі, йдуть до інших берегів.
Відкрили Хібоко (як уже зазначалося) вихідці із Зондського архіпелагу. Анімістичне[48] вірування змішалося з буддизмом та індуїзмом.
Його Величність — нинішній Володар Незалежного Коралового Королівства атола Хібоко Тув-Тува Аліандро — родич і спадкоємець ватага-мореплавця, що привів людей на атол, — Чамнака Аліандро. Від того Великого Попередника всім нащадкам Аліандро дістався безсмертний титул — Володар, до якого згодом прилучилися титули Верховного Судді, Покровителя пісень і Півнячих турнірів, Головного поштаря, Начальника радіостанції та Власника Бакалійної Крамниці".
— Ну як, Васько, ще не стомився? — запитав Цвяхецький, перегортаючи наступну сторінку тубільного лонтара, книги з нотатками про родовід Володарів Хібоко.
— Що ти, ні! — відказав я. — Читай далі.
— А далі, братику, — махнув рукою Паша, — записано вже за моєї пам'яті — моїм батьком.
