Слід "Баракуди" - Тендюк Леонід
Заєць стояв, оточений натовпом. Десятки рук простягали йому банани, жовті, схожі на невеличкі гарбузи, фрукти. Він упивався у них зубами, намагався відкусити якнайбільший шмат. А чорногорець, ставши осторонь, лише усміхався.
— Їж, братику, їж! — і передавав йому, взявши з рук у своїх земляків, фрукти.
Наш прихід викликав серед тубільців страшенне захоплення і, як мовиться в таких випадках, бурхливі оплески. Остров'яни, пританцьовуючи, щось вигукували, плескали в долоні, кожен старався до нас хоч доторкнутися.
Один сивобородий тубілець, помацавши мою надкушену акулою ногу, впав навколішки і не своїм голосом заволав:
— Касманавта!.. Касманавта! Раксаса![38] Нам також, як і Альфреду, простягли фрукти, горіхи, жбани з кокосовим молоком.
Мені дісталася папайя, золотобока тропічна диня, яка, до речі, росте на дереві,— солодкувата і дуже смачна.
Щоб не образити господарів острова, я її надкусив і припав до чергових дарів — манго, бананів, копри. Бо цей тубільний церемоніал, за яким пришельцю подаються фрукти, мабуть, відповідав нашому степовому звичаю, коли гостям підносять хліб-сіль. Щоправда, у нас хліб-сіль підносять на рушникові, яких немає в тубільців.
— Паша Цвяхецький, — кожному подавши руку, називав себе невимушено й по-дружньому чорногорець. — Радий зустрічі, приятеліє. І сподіваюся, ви будете задоволені, якщо поїдете разом із нами.
Він звернувся до земляків, щось їм сказав, і ті хором відповіли:
— Гала! — що, як нам пояснили, означав цілковите схвалення й водночас захоплення та радість.
— Кулкул! — вигукнув Цвяхецький.
Дідусь, який мацав мою ногу, притьмом кинувся до кущів, де лежала частина принесених остров'янами пожитків. Витяг із кошика чотиригранний, майже порожистий обрубок дерева. Ударив у нього, як у бубон, паличкою, і всі знову закричали:
— Гала! Гала!
— Вітають вас, — задоволено посміхнувся чорногорець.
А тим часом дідуся з бубном оточило кілька молодих тубільців. Кожен у руках тримав щось, схоже на мініатюрний лук, з "тятивою" на вигинистих бамбукових скалках. Він звався по-їхньому генгонг.
Юнаки приклали інструмент до уст, "тятива" забриніла, розхлюпуючи ніжну-ніжну музику. І та музика, злившись із ритмічними ударами барабана, ставала ще прекраснішого.
Це була мелодія джунглів, голос самого океану — закличний, громовий і водночас ласкавий, заколисливий.
Жінки дружно дістали загорнуті в пальмове листя пучечки відвареного рису — кетіпат, кухлики, наповнені білими, пінистими вершками, приготовленими з дрібно натертих та змішаних із водою кокосових горіхів. Нарешті, круглобокі дерев'яні жбани з пальмовим туак, яким нас уже частував Барарата.
— Хто як, а з мене досить! — помітивши, що остров'янки розливають у кокосові черпаки сік, пошепки мовив Заєць.
— Чого ти їжачишся? — запитав я. — Може, вони і не збираються частувати.
Але таки частували. І вітали, як богів, — урочисто й пишно.
БОГ ШІВА ТА ЙОГО ДРУЖИНА ДУРГА
— "Які тут тимчасові? Злазь! Ваш час увесь вийшов!".[39] Історичні слова, чи не так? — засміявся Альфред, хитро зиркнувши на мене.
Та й було чого сміятися! Паша Цвяхецький повідомив, що острів мого імені, на якому ми тимчасово жили, зветься Бунут, тобто Розлоге Дерево.
— Чи не бунут той гігант, на вершині якого лишився наш човен? — поцікавивсь я.
— Ні, братику, — пояснив чорногорець. — "Бунут" по-тутешньому "фікус". Їх багато росте на острові. Ваш же човен нечиста сила винесла на велетенську рассамалу.[40]
— А ми думали, Павлушо, суходіл цей безіменний, і нарекли його іменем нашого Василя, — пояснив Заєць.
— Розумієте, острів уже кілька століть тому хрещений, — відказав Цвяхецький.
— Отже, вивіску "Острів Василя Гайового" треба замінити.
— Навіщо, пане Зайцю? — здивувався чорногорець. — Нехай лишається подвійна назва: острів Бунут — Василя Гайового. Моє, до речі, прізвище теж було подвійне: Цвях-Цвяхецький. Та я його для зручності скоротив.
Зійшлися на тому, що лишили подвійну назву, як і радив схожий на Миклуху-Маклая чорногорець.
Отже, тубільці взяли нас у свої човни й повезли до себе на сусідній острів.
— Скажу не криючись: тут для геолога непочатий край роботи! — вигукнув Альфред, розглядаючи острів-вулкан зблизька.
Застиглі потоки магми лишили на його схилах звивисті сліди. Без жодного деревця, лисніючи проти сонця, вони нагадували неширокі чорні струмки, що починалися на вершині й стрімко спадали до океану. Та це й були струмки, але не живі — навік скам'янілі.
А далі, ярус за ярусом, ніби їм було тісно внизу, на гористому грунті,— в самісіньке небо пнулися чубаті дерева вічнозелених джунглів.
Урвища, гори, джунглі. Тільки вузька й видовжена смуга узбережжя, притиснута горами до води, яка мені нагадала Гагру, була місцем, де остров'яни могли зводити хижки.
Проворно й легко ковзаючи по хвилях, човни перетнули протоку, наближаючись до острова. На березі стояли люди — псі ті, хто не зміг переправитися на Бунут, щоб своїми очима глянути на "касманавтів".
Чоловіки, жінки, діти… А яке, скажіть, видовище обходиться без хлопчиськ? От і зараз маленькі тубільці, щоб краще роздивитися та пересвідчитися, чи насправді човни вертаються з "касманавтами", вилізли аж на пальми.
— Гала! Гала! Гала! — загомоніла юрба, як тільки перший човен, у якому сидів Заєць, почав підпливати до берега.
— Тихше, не треба так кричати! — широким жестом руки зупинив їх геолог. — У мене й так од вітру лящить у вухах. Тихо! Знайте ж міру! Годі! — намагався він їх усмирити.
— Тиртха… тиртха… вітру… меру… баді! — ще дужче закричали тубільці, підхопивши та переінакшуючи сказані Зайцем слова.
Потім уже Цвяхецький пояснив, що "вітру" в тутешніх краях зветься небо. "Тиртха" — свята вода, над якою вчинене закляття; "меру" — нагода, жертовник, куди спускаються посмакувати дарів могутні боги. Нарешті, "баде" — ноші, на які кладуть небіжчика, вирушаючи з ним в останню путь — до вогню.
Все те, знайоме тубільцям із повсякдення, що вчулося тепер у Зайцевих словах, вони багатоголосо повторили. І, вирішивши, що з неба до них спустилися навіть не "касманавти", а боги (Заєць — один із них) та вимагають святої води й ношів, щоб, покропивши жертву, перенести її в пагоду на жертовник, — всі, як є, приголомшені впали на землю.
Отже, боги невблаганні — вони вимагають жертв! Отже, в першому човні сидить сам всемогутній Шіва, за ним, в інших, пливуть Ішвар, Вішу, Брахма, богиня смерті й дружина Шіви — довгокоса Дурга (Зайця вони, безперечно, уявили верховним богом Шівою, а Лоту — його дружиною Дургою).
— Шіва! Шіва! — розпачливо пронизало тисну.
Я глянув на берег, туди, де лежали повалені страхом люди. Один із нещасних, у якого, мабуть, не витримали нерви, підвівся і, заломивши руки, в нестямі викрикував ім'я могутнього бога.
Дивак і всі вони диваки! Бо якщо вже вірити в Шіву, то треба знати, що трон його неодмінно з лотоса. А наш Заєць, "Шіва", сидів, як курка, на дерев'яній жердині. Недарма кажуть: у страха великі очі.
Праворуч косогором до берега спускалася якась процесія. Шестеро напівголих тубільців, узявшись за вичовгані до блиску рукояті, несли схожий на покладений боком газетний кіоск паланкін. Той ящик-поміст, для сидіння й лежання, був гарно вирізьблений і розцяцькований в оранжевий, блакитний та червоний кольори. Зверху на ньому, майже торкаючись землі, висіли гірлянди хібіскусів та інших квітів.
Шестеро тубільців несли до берега володаря Незалежного Коралового Королівства атола Хібоко[41] — підтоптаного, астматичного товстуна на ймення Ефо-Аліандро, що мав велемовний титул: Верховний Суддя, Покровитель пісень і Північних турнірів, Головний поштар, Начальник радіостанції та Власник Бакалійної крамниці, Його Величність Володар Незалежного Коралового Королівства атола Хібоко Ефо-Аліандро, що в перекладі з тубільної означає: Ніч.
Попереду й позаду королівського паланкіна йшли тубільці.
Сталося так, що того дня Ефо (будемо називати володаря Хібоко скорочено) занедужав; Гонконгський грип, що його він підхопив серед простого народу — на кокосовій плантації, яку Ефо напередодні оглядав, не дав йому змоги разом зі своїми підлеглими вирушити на острів Бунут, щоб подивитися на пришельців з інших планет, тобто — на нас.
Проте допитливість підняла володаря з ліжка. І ось його несуть до берега, куди, повідомили гінці, от-от із Бунуту мають прибути човни.
Гнаний панікою остров'янин, який викрикував ім'я Шіви, помітивши процесію, що вже спускалася з пригірка, скочив і щодуху помчав угору. За кілька кроків до "будки" Його Величності паланкіна впав, показуючи на човни та не перестаючи викрикувати ім'я Шіви.
Ефо відхилив правицею бокову занавіску-циновку, яка захищала його від сонця. Глянув на човни, на берег, де лежали нерухомо люди і, мов барило, викотився з кабіни паланкіна, впав, плазуючи по землі. Нарешті зупинився.
— Шіва! Шіва! — побожно шепотіли його уста.
Ті, що несли володаря, теж кинулися на землю. Лежали, не підводячи голови.
Ми розуміли: треба щось робити, аби розвіяти морок і вивести людей із тієї скрути.
— Пашо, — звернувшись до Цвяхецького, що сидів поруч зі мною в човні, мовив я: — Скажи що-небудь, допоможи їм, будь ласка.
— Гаразд, — погодився він.
Я, звичайно, переповідаю своїми словами виголошену чорногорцем промову, який говорив не по-нашому.
Отож повільно підвівшись із лави (він усе робив, помітив я, не кваплячись), як і того разу, на Бунуті, Паша спокійно обсмикнув натільну пов'язку, погладив кучеряву бороду і, щоб чули всі, голосно мовив:
— Громадяни! Облиште ви оті свої містичні витребеньки та послухайте, що скажу вам я, Павло Цвяхецький. Цей "Шіва", — він показав пальцем на Зайця, — такий же бог, як я Батара Сур'я,[42] Ви знаєте, Батара Сур'я сидить на високому, витесаному з каменю троні, а я — бачите, бачите! — намагався він підняти з землі наляканих тубільців, — я сиджу на бамбучині, як і отой русявий незнайомець, якого ви ототожнили з нашим сонцеликим Шівою.
Слова чорногорця на людей подіяли — навіть Ефо звівся на ноги.
— Ти, мабуть, сільський чаклун, — висловив я своє захоплення.
— Помиляєшся, братику, — назвав мене ласкаво Паша. — Я — радист радіостанції Його Величності. На острові є така, хоч і невеличка. Інколи ми зв'язуємося з Канберрою та Фрімантлом,[43] а то, здебільшого, лише приймаємо повідомлення.
Те, що на цьому атолі була радіостанція, мене не здивувало — радіо зараз є всюди.
