Мартін Іден - Джек Лондон
- Хай навіть людина має і особливий хист до ковальства,- засміялася вона,- але перше ніж стати ковалем, вона мусить побути підмайстром.
- То що ж ви мені порадите? - спитав він.- Тільки майте на увазі, що я справді відчуваю здібність писати. Я не можу цього пояснити, а лише знаю, що це так.
- Вам треба вчитися,- відповіла вона,- незалежно від того, будете ви письменником чи ні. Хоч яку кар’єру ви собі оберете, вам однаково треба вчитися, і не абияк, а систематично. Вам треба вступити до середньої школи.
- Так...- почав він, але вона перебила його.
- Звісно, ви могли б водночас і писати.
- Я мушу,- похмуро відповів він.
- Але чому?
Рут здивовано глянула на нього. Їй не подобалося, що він так затявся на своєму.
- Тому, що коли не писатиму, то нічого й думати про навчання. Треба ж мені на щось жити, купувати книжки, одежу.
- Я й забула про це,- засміялася вона.- І чого ви не народилися з готовим прибутком?
- Ні, краще вже мати здоров’я й уяву,- відказав він.- Гроші заробити можна, а от тих речей...- він мало не сказав «ви не заробите»,- не заробиш.
- Тільки не кажіть «не заробиш»! - вигукнула вона з удаваним гнівом.- Це некрасиво.
Він спалахнув і пробурмотів:
- Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.
- Я... з охотою,- нерішуче промовила вона.- У вас так багато гарного, що мені хотілося б бачити у вас його ще більше.
Він став глиною в її руках і палко жадав, щоб вона ліпила з нього, що хоче, а вона прагнула зробити його образом і подобою свого ідеалу. І коли вона сказала, що, власне, в найближчий понеділок починаються вступні іспити до середньої школи, він відповів, що складатиме їх.
Потім вона грала й співала йому, а він жадливо дивився на неї, упоєний чаром її жіночості, і його брав подив, чому при ній нема сотень обожнювачів, так само, як і він, заслуханих і зачарованих.
РОЗДІЛ X
Того дня Мартін лишився обідати у Морзів і, на велику радість Рут, справив добре враження на її батька. Вони розмовляли про мореплавство як про кар’єру, а цю справу Мартін знав, як свої п’ять пальців, і містер Морз згодом зауважив, що він - хлопець тямущий. Уникаючи грубих виразів і добираючи відповідніші слова, Мартін мусив говорити повільно, але через те краще формулював свої думки. Він почував себе далеко вільніше, ніж рік тому, коли вперше обідав у цьому домі, а його соромливість та скромність подобались навіть місіс Морз, яка була приємно вражена його успіхами.
- Це перший чоловік, що привернув до себе увагу Рут,- сказала вона містерові Морзу.- Вона досі була така байдужа до чоловіків, що я вже почала непокоїтися.
Містер Морз здивовано глянув на неї.
- То ти хочеш скористатися цим матросом, щоб розбудити в ній жінку? - запитав він.
- Я хочу, щоб вона не лишилася в дівках. Якщо цей Іден зможе збудити в ній інтерес до чоловіків, це буде добре.
- Дуже добре,- погодився він.- Але припустімо,- а іноді, моя люба, ми мусимо припускати,- що він збудить у неї інтерес тільки до себе?
- Це неможливо,- засміялася місіс Морз.- Вона на три роки старша від нього, і, крім того, це неможливо. Нічого поганого не буде. Можеш на мене покластися.
Отже, роль Мартінові була визначена поза його волею, тим часом як він сам, під впливом Артура й Нормана, зважився на щось надзвичайне. Вони сказали йому, що в неділю вранці збираються поїхати на велосипедах за місто, але це зовсім не цікавило Мартіна, поки він не довідався, що Рут також має велосипед і їде з ними. У нього не було велосипеда, і він не вмів на ньому їздити, але коли Рут їздить, то йому теж треба навчитися, нічого не подієш. Тим-то по дорозі додому він зайшов у магазин і купив за сорок доларів велосипед. Це було більше, ніж він заробляв за місяць важкою працею, і помітно зменшило його ресурси. Але коли він додав сто доларів, що мав одержати від «Оглядача» до майбутніх щонайменше чотирьохсот двадцяти від «Друга молоді», то відчув, що тільки зменшить собі клопіт з надміром грошей. Не дуже засмутився він і тоді, коли, спробувавши поїхати на велисипеді додому, подер собі костюма. Того ж вечора з крамниці Хігінботема він зателефонував кравцеві і замовив собі новий костюм. Потім проніс велосипед вузенькими сходами, що мов пожежна драбина, тулилися до задньої стіни будинку, і, коли відсунув ліжко на середину кімнати, побачив, що в його комірчині стане ще місця тільки на нього й велосипед.
У неділю він мав намір готуватися до іспитів, але нарис про ловлю перлів так захопив його, що він провів цілий день у гарячковій праці, відтворюючи ту красу й романтику, що буяла в ньому. Те, що й у цьому недільному номері «Оглядача» не було його нарису про шукачів скарбів, не зіпсувало йому настрою. Він витав так високо, що навіть не чув, як його двічі кликали їсти. Так і пішов, не покуштувавши недільного обіду, яким містер Хігінботем незмінно прикрашав свій стіл. Для містера Хігінботема такі обіди були доказом його життєвого успіху та процвітання, і він супроводив їх коротенькими заяложеними проповідями на тему американських звичаїв, які всякому, хто не боїться праці, дають змогу вийти в люди. І при цьому ніколи не забував нагадати, що сам він із крамарчука зробився власником крамниці.
У понеділок
