Діти капітана Гранта - Жуль Верн
- Хатина.
Розділ XIII
СПУСК ІЗ КОРДІЛЬЄР
Будь-хто інший, окрім Мак-Наббса, сто разів пройшов би повз цю хатину, навколо неї і навіть над нею, не догадуючись про її існування. Схована під величезними сніжними кучугурами, вона губилась між сусідніми скелями. Довелось її відкопувати. Після наполегливої півгодинної праці Вільсон і Мюльреді розчистили вхід до «касучі», і мандрівники поквапно забралися всередину.
Цю касучу індіанці збудували з «адоба» - цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба у дванадцять футів заввишки і стриміла на вершечку базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до війстя - єдиного отвору в касучі - і хоч яке вузьке воно було, вітер, сніг і град все ж потрапляли всередину, коли в горах лютували сніжні урагани.
В касучі могли вільно розміститися десятеро, і якщо в період дощів крізь її стіни просочувалось чимало вологи, то нині вони сяк-так захищали від дошкульного холоду: термометр показував десять градусів нижче нуля. До того ж у зведеній абияк з цегли незграбній кабиці, що мала, проте, димар, можна було розпалити багаття й успішно боротися проти холоднечі.
- Ось і притулок,- мовив Гленарван,- хоч і не зовсім зручний, але цілком пристойний.
- Та що там,- заперечив Паганель,- це ж справжній палац! Бракує тільки варти й придворних. Нам буде тут чудово.
- Надто коли на черені палахкотітиме добрячий вогонь,- озвався Том Остін,- бо ми не лише голодні, але й холодні; як на мене, то я більше зрадів би оберемкові хмизу, аніж здоровому шмату дичини.
- Ну що ж, Томе,- мовив Паганель,- доведеться подбати про паливо.
- Паливо на вершині Кордільєр! - вигукнув Мюльреді, недовірливо похитуючи головою.
- В цій касучі склали кабицю, отже, напевно, десь поблизу є паливо,- зауважив майор.
- Наш друг Мак-Наббс має рацію,- сказав Гленарван,- готуйте все до вечері, а я піду попрацюю за дроворуба.
- Ми з Вільсоном підемо разом з вами,- мовив Паганель.
- Якщо я можу вам знадобитися...- почав Роберт, підводячись з місця.
- Ні, відпочивай, мій славний хлопчику,- зупинив його Гленарван.- Бачу, ти зовсім змужнієш вже тоді, коли твої однолітки ще залишатимуться дітьми.
Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі. Була шоста година вечора. Хоч навкруг залягло цілковите безвітря, проте мороз дошкульно покусував. Небесна блакить уже похмурніла. Сонце стояло на вечірньому прузі, кидаючи останні промені на гостроверхі шпилі Андських гір. Паганель захопив з собою барометр і, глянувши на нього, пересвідчився, що стовпчик живого срібла показує 0,495 міліметра. Таке барометричне зниження відповідало висоті в одинадцять тисяч сімсот футів, отже, ця частина Кордільєр нижча від Монблану усього на дев’ятсот десять метрів. Якби в цих горах існували такі труднощі, на котрі наражаються раз у раз мандрівники, сходячи на швейцарський велетень, якби проти них повстали урагани й сніжні буревії, ніхто не спромігся б здолати могутній гірський кряж Нового Світу.
Гленарван і Паганель, видершись на порфіровий стрімчак, уважно оглянули обрій. Вони були на самісінькій вершині Кордільєр, відкіль око осягало просторінь у сорок квадратових миль. На сході гірські узбіччя похило знижувались, цими спадистими укосами пеони могли легко збігати униз протягом сотень туазів. Вдалині подовжисті кряжі каміння й нагромадження валунів, занесених сюди зсувами льодовиків, утворили широченну смугу морен. Далеко внизу долина ріки Колорадо вже тонула в пітьмі. Сонце сідало, обриси гірських схилів, уступів, шпилів і скелястих круч, освітлені останнім промінням, поволі втрачали чіткість, затьмарювались, і нарешті густа темрява оповила все східне узгір’я Кордільєр.
На заході сонячне проміння ще освітлювало відноги гірського пасма, на які спиралась бічна поверхня західного схилу. Видиво скель і льодовиків, що яскріли й купались у сяйві денного світла, просто засліплювало. Хвиляста лінія верховин, які низкою простяглись на північ і непомітно стирались в далечині, здавалось, тремтіла, немов накреслена невмілою рукою: око губилось в цих хистких обрисах. На півдні, навпаки, розгорталась розкішна картина, що набирала в нічних сутінках дедалі величнішого вигляду. Зупинившись на дикій долині Торбідо, погляд сягав до розверстого кратера Антуко, який вивишався на дві милі над нею. Вулкан ревів, наче страховище, наче біблійний Левіафан, 31 і вивергав гарячі клуби диму разом із струмами кіптявого полум’я. Бескеття, що півколом оточувало вулкан, здавалось, палало; град розпеченого каміння, водограї лави, змішуючись з хмарами червонястих випарів, вогняними стовпами здіймались угору. Величезний струмінь світла, який зростав з хвилини на хвилину, і сліпуча заграва дедалі ширше захоплювали безмежний обрій, і сонце в блідих меркнучих променях поволі зникало за темним видноколом, немов згасле світило.
Паганель і Гленарван, що назвалися дроворубами, раптом відчули себе художниками і, мабуть, ще довго захоплено споглядали б чудесне видовище боротьби між вогнем земним і вогнем небесним, та поміркованіший Вільсон повернув їх до дійсності. Дерева справді ніде не було, але, на щастя, скелясті схили були вкриті сухим миршавим лишайником; його набрали доволі, а також і коріння рослини «ларетта», що теж сяк-так може горіти. Дорогоцінне паливо принесли до касучі; усі з’юрмились біля вогнища. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче - його підтримувати. В розрідженому повітрі не вистачало кисню для горіння,- так принаймні пояснив майор.
- Зате,- додав він,- вода кипітиме тут, не потребуючи ста градусів, і ті, хто полюбляють каву, котра кипить при цій температурі, змушені будуть поступитися своїми уподобаннями, бо на цій височині кава закипить до дев’яноста градусів.
