Діти капітана Гранта - Жуль Верн
- Аякже! - серйозно відповів Паганель.
- Верхи на мулі?
- Ні, сидячи в фотелі.
Катапас, очевидно, не зрозумів його слів, бо знизав плечима й повернувся до свого місця на чолі загону.
О п’ятій пополудні зробили зупинку в неглибокій ущелині, в кількох милях од містечка Лоха. Цієї ночі мандрівники спочивали біля підніжжя сьєрри - перших уступів велетенського кряжа Кордільєр.
Розділ XII
НА ВИСОЧИНІ ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ ФУТІВ
Досі перехід через Чілі минав без будь-яких особливих пригод. Але тепер перед мандрівниками повставали нараз і перепони й небезпеки, неминучі в гірських подорожах. Починалась важка боротьба людини з природою.
Перш ніж рушати далі, годилося вирішити, яким перевалом перебратись через Кордільєри так, щоб не збочити з обраного напрямку. Запитали катапаса.
- В цій частині Кордільєр,- відповів той,- мені відомо лише два приступних для проїзду перевали.
- Напевно, перевал Аріка, що його відкрив Вальдівіа Мендоса? - спитав Паганель.
- Саме так.
- А другий - перевал Вільяріка на південь од Невадо?
- Еге ж.
- Але, мій друже, обидва вони для нас непридатні, бо один заведе убік на північ, другий - на південь.
- А ви можете запропонувати якийсь третій прохід? - спитав майор.
- Так,- відповів Паганель,- Антукський перевал, який проходить через схил вулкана під 37°30΄ південної широти, тобто ухиляється від нашого курсу всього на пів градуса. Перевал лежить на височині лише тисячі туазів. Відкрив його Замудіо Кріс.
- Гаразд,- мовив Гленарван,- але ви, катапасе, знаєте цей перевал?
- Так, сер, мені траплялося ним переходити, і я не згадав його тільки тому, що це, власне, гірська стежка, котрою пастухи-індіяни східних узгір’їв переганяють худобу.
- Що ж, мій друже,- зауважив Гленарван,- там, де проходять бики, табуни лошиць і отари баранів, пройдемо також і ми. А раз ця дорога веде навпростець, то ми оберемо саме її.
По тому негайно був поданий знак рушати, і загін заглибився в долину Лас-Лехас, між громаддя вапнистих скель. Узвіз майже не відчувався. Близько одинадцятої години довелось об’їжджати невеличке озеро, природне мальовниче водоймище, де зустрічались всі річки навколишніх гір; дзюркочучи, збігали вони вниз і зливались у ясній прозорості озера. Ген-ген над ним розкинулись льяноси - широкі полонини, порослі злаковими травами, де паслася худоба індіанців. Згодом верхівцям трапилось болото, що тяглось з півночі на південь, і тільки дякуючи інстинкту мулів, вибрались з нього на твердий грунт. О першій годині високо на скелястій кручі показалася фортеця Баленаре, що увінчувала її гострий шпиль своїми напівзруйнованими мурами. Вершники проминули її. Камениста дорога дедалі стрімкіше йшла вгору, й кругляки з-під копит мулів скочувалися вниз гуркотливим каскадом. Близько третьої години знову перед очима мандрівників постали мальовничі руїни якоїсь фортеці - певне, її було знищено під час повстання 1770 року.
- Як видно,- озвався Паганель,- гір було замало, щоб роз’єднати людей, знадобились ще й фортеці!
Звідси дорога стала важка й навіть небезпечна: крутішали гірські схили, вужчали стежки-карнизи, страшніше зяяли прірви. Мули просувались обережно, похиливши голови долі, немов обнюхуючи землю. Їхали низкою, один за одним. Інколи, на крутих заломах, мадрина раптом зникала з очей, і маленький караван покладався тоді лише на далеке дзеленчання її дзвіночка. Часом примхливі закривини дороги виводили загін на дві рівнобіжні стежки, й тоді катапас міг перекинутися словом із своїми пеонами через провалля, що лежало між ними - ледве два туази завширшки, але завглибшки двісті.
Тут трави ще боролись проти кам’яної навали, але відчувалось: мінеральне царство перемагає рослинне. Близькість вулкана Антуко можна було вгадати по струмках застиглої червонястої лави, що наїжачилась гострими, немов голки, жовтими кристалами. Бескиди громадилися купами, нависали одні над одними, загрожуючи завалитися, проте не падали, попри всі закони рівноваги. Звичайно, природні струси повинні були дещо змінити їхній вигляд, а химерні нагромадження круч з пласкими вершинами, недоладні скісні горби, випнуті виступи свідчили, що для цього дикого гірського краю час остаточного осідання грунту ще не настав.
Дедалі важче ставало пізнавати дорогу. Майже безнастанні коливання Андського кістяка відміняють гірський рельєф, і тоді зникають розпізнавальні знаки. Тому катапас вагався; він зупинявся, оглядався навсібіч, вдивлявся в форму скель, шукав на крихкому камінні відбитки ніг індіанців. Але визначити напрям було неможливо.
Гленарван їхав услід за провідником. Він бачив і відчував - збентеження катапаса зростало в міру того, як гіршала дорога. Гленарван не наважувався його розпитувати і думав, можливо, не без підстав, що в погоничів, як і в мулів, є певний інстинкт - найкраще на нього й звіритися.
Катапас проблукав навмання ще з годину, весь час, проте, зіходячи вище на гору. Та врешті він зупинився. Загін став на дні вузького міжгір’я чи скорше ущелини - індіяни називають їх «кебрадос». Стрімчаста порфірова скеля загородила вихід. Після марних розшуків проходу катапас зліз з мула і, схрестивши руки на грудях, очікував. Гленарван підійшов до нього.
- Ви заблудили? - спитав він.
- Ні, сер,- відповів катапас.
- Але ми не дійшли ще до Антукського перевалу?
- Ми на ньому.
- Ви не помиляєтесь?
- Не помиляюсь. Ось попіл од багаття, що його розпалювали індіанці, ось сліди, залишені отарою баранів, табуном лошиць.
- Виходить, вони пройшли цією дорогою?
- Так, але більше тут ніхто не пройде. Після останнього землетрусу перевал став неприступний.
- Для мулів, але не для людей,- втрутився майор.
- Це вже ваша справа,- відповів катапас,- я зробив усе, що міг. Якщо хочете, я з мулами поверну назад і шукатиму іншого проходу через Кордільєри.
- На скільки це нас затримає?
- Принаймні дні на три.
Гленарван слухав мовчки, розуміючи, що катапас ладен додержати угоди, але мули не можуть іти далі. Однак коли погонич запропонував повернутися, Гленарван підійшов до своїх товаришів і запитав:
- Чи згодні ви йти далі, що б там не було?
- Ми хочемо йти за вами,- відповів Том Остін.
- І навіть попереду вас,- додав Паганель.- Про що, врешті, йде мова? Про те, щоб перебратися через гірський хребет, а спускатися положистими схилами по
