Листя землі - Дрозд Володимир
Але мовчав Нестор, наче не до нього говорилося. Бо не всю правду Уляна йому казала.
Третього дня приїхав до Потапа Гончого сват із Мохнатина і вістку привіз: ховають завтра корчмаря. Як вертався він од Уляни, неподалік од Русалчиного озера за болотом Чортовим тічка вовча погналася, коні схарапудились, сани ударило об окоренок верби, корчмаря, геть побитого, викинуло в замет, він і замерз. Морози були люті, аж дерева тріскалися.
На похорон Уляна не поїхала: хто вона корчмареві покійному?
Зійшли сніги, випнулися трави з землі, і провели па-кульці череду сільську на луги, під Страхолісся. А опівдні прибіг на хутір до Уляни підпасок: "Вашу, тьотю, корову вовки зарізали!" Серед білого дня вискочили три вовки із Страхолісся, там така хемереча понад лугом. І хоч були корови і ближче до хемеречі, вовки — до Уляниної, ніби їх наслано. Один на спину корові скочив, а два — за боки. Миттю тельбухи випустили. Пастухи за батоги та до вовків, а вовки в чагарища, наче й не було їх. Так і пропала корова. Голосила Уляна і над коровою, і над діточками своїми, бо як їх прогодувати без молока, та ще навесні. Оксана за полу спідниці смиче: "Моні, мамо…" Кузьма — той більшенький, мовчить, але такими оченятами дивиться на матір, що серце заходиться.
Ледве одну біду пережила: "Буду теличку ростить", — як нова приспіла. На Трійцю сиділа вона з дітьми та матір'ю під двором своїм. Храмове свято було в Мохнатині, повз двір вбрані люди йшли. Коня зранку вивела з повітки, напоїла і в кінці городу, на леваді, спутавши ноги, пустила пастися. Тут заіржав кінь тривожно, а далі заплакав голосом страшним, як людина. Кинулася Уляна за хату, на город, глядь, а три вовки конячку її на скосогорі, під лісистим гребенем Крукової гори, загризають. Зчинила вона крик, збіглися люди з хутора і хто до храму ішов, лише Мартин і голови не показав з двору. Та що той крик, коли вже нема коня, її єдиної надії, скарбу її єдиного. Вовки загули в три голоси і зникли в лісі. Радо відлунив їм вовк у Мартиновім обійсті.
Хтось переказав в економію, в панські покої. І примчав верхи на хутір молодий пан Опанас Журавський на коні вороному, з рушницею, гончі пси за ним. Але скулилися пси і не пішли по сліду. Ридма ридала над мертвим конем Уляна. Як вертався пан Журавський з гребеня гори, спішився біля неї і мовив: "Не вбивайся за конем, молодице, я поможу тобі і дітям твоїм". І дивними очима дивився на неї пан Опанас, ще ніхто на неї так не дивився, хіба що Нестор покійний, коли вперше побачив. І втерла сльози Уляна.
А гомоніли, що молодий пан у церкві Уляну побачив і око поклав.
Людова що хоч нагомонить, а не ходив йон до церкви.
То йон сперва не ходив, як з чужих країв вернувся, а далєй ходити став.
Не з чужих країв йон повернувся, а з тюрми.
Був пан Опанас у чужих краях, се правда, а як помер старий пан, повернувся. Повернувся йон, а цар у тюрму причинив. Тольки ж йон скоро з царем примирився, і простив йому цар, дворак його розказував.
Де йон уже побачив Уляну, у церкві чи на Круковій горі, а тольки мимо не. пройшов.
Як вона ж така породиста, високенна і лупата, що жодне око мужеське не минало.
Та й не тольки око…
Не гомоніть, не гомоніть, мужики, зайвого, напрасліци не вигадуйте: яна себе блюла, як маладьонкою без Нестора осталася.
Дак і пан Опанас був мужик ладний, хоч і притьопаний: йому б добро батькове доточувать, а йон для школи такі хороми одчебучив, і побігло добро дзюрком.
Мо', й Уляна помогла — маладьонка уміла маювать і виплітать химороди.
Напрасліцу, напрасліцу, баби, на людяку булбочете, яна-бо до пана молодого по любости, по любости…
…Ну, і гниє Марія на каторзі, а Дарина аж на Колиму заслана з дитям малим, і всі його колишні товариші по тюрмах, та каторгах, та по Сибірах, і що з того? Світ перемінився? Не перемінився світ. Бюрократія, очолювана самим вінценосцем, як бенкенувала, так і бенкетує безборонне. На кістках революціонерів, наче татарва після перемоги на Калці. Він, Опанас Журавський, не з тими, хто бенкетує, ні: і хай сестра Марія з фотокартки, надісланої батькові в Пакуль (а батько вже покійний був, коли картка прийшла), не зирить такими докірливими очима. Він, Опанас, з тими, хто діло робить. Бувають епохи в історії людства, коли мале, скромне діло на житейській ниві важить більше, аніж голосні революційні рулади, особливо коли ці рулади звучать лише в тюремних камерах, їм, юним, революція здавалася такою близькою, справою декількох наступних років. Виявилося, що це ілюзії, хай і прекрасні. Раптом відкрилось, що народ, перед яким вони замолоду так колінкували, трохи не молилися, як на ікону, не готовий до радикальних змін. Народ ще потрібно готувати до вільного суспільного життя, поволі випростувати йому хребет, зігнутий сторіччям кріпацтва; татарщина, азіатщина, хохляцькі лінощі — щоб вареники самі до рота летіли…
Сьогодні більш потрібна позитивна робота — впродовж наступних десятиліть, господарча, культурна, освітня, а не руйнація. Він, Опанас Журавський, можливо, саме для такої роботи і створений. "У кожного своя доля і свій шлях широкий", — як писав батько Тарас. Дивна ця сестрина картка: куди не ступиш по кімнаті, очі Маріїні на тебе дивляться. В душу зазирають. Розумно буде прибрати фотокартку зі столу. Становий до нього заїздить частенько, а тут ця картка, Марія в тюремному халаті з грубого солдатського сукна. Звичайно, він не боїться. Він не приховує ані свого минулого, ані того, що сестри політичні в'язні. Навпаки, пишається з того. Хоч поглядів їхніх не поділяє, ні, не поділяє. Та й ніколи, власне, не поділяв. Картка Марії на столі, в його кабінеті — се картка сестри, й годі. Можна було б так і сказати становому. Але навіщо гусей дрочити, в ім'я чого? Розумна людина гусей не дрочитиме. Та ще в такий час. Нові арешти в Петербурзі, у газетах повідомлялося. Останні з революційних романтиків. Готували замах на царя. А що зміниться від переміни царя? Нічого. Бо народ не готовий. Не волі народ потребує сьогодні, а хліба. Декільком з романтиків загрожує смертна кара. Шибениця. Йому, Опанасу Журавському, дякувати Богові, ніщо таке вже не загрожує. За давноминулі гріхи, за молодечі захоплення модними теоріями зашморгу на шию не накидають. Та й у чому він завинив? Більше гра в революцію від занадто чутливої совісті, від душевної молодості, від імпульсивності.
Один з тих, що в Женеві, так і сказав йому: "Ви, Опанасе, занадто імпульсивні, емоційні як для революціонера. А революція вимагає насамперед холодної розсудливості. У вас на півдні занадто багато гарячих голів, відлуння Запорозької Січі". Не повірили йому, Журавському. І добре зробили, врешті-решт, бо інакше де б він був нині?.. А від Марії знову казенна відписка, хоч і її рукою писана: "Ув'язнена Марія Журавська почувається при здоров ї". Нормальне листування суворо заборонене. На його запит з департаменту поліції відповіли: "Переведена в розряд невиправних…" Який гострий, пронизливо чесний погляд у неї тут на картці! Невиправна — отже, непримиренна. А він, Опанас Журавський, примирився. З необхідністю, з реальністю. "Отрекаясь от своих убеждений, припадаю к стопам Вашим…" Як це буде по-малоросійському? "Зрікаючись своїх переконань, припадаю до ніг Ваших…" Однаково гидотно звучить, Так, згадувати соромно, він не приховує, принаймні од самого себе. Соромно. Соромно. Соромно. Але ж він нікого не зрадив! Саме через це докір у Марїїних очах безпідставний. Дарина в листі з Сибіру допитується, як вдалося йому вийти сухим із води. Він не назвав жандармам жодного прізвища. А міг би: і після повернення з Америки, і ще тоді, давно. Він був ще зовсім юний, коли уперше (правда, і востаннє) розмовляв із самим Судейкіним, тепер уже покійним. Талановитий був жандарм, а загинув від руки того, кого сам виховав, його, Опанаса, щойно попросили з кадетського корпусу за неблагонадійність. Він ще трохи потинявся по Пітеру, а потім переїхав до Києва, щоб вступити до університету. Уже він почувався своїм у колах революційної молоді. Бажання боротися за визволення народу з-під самодержавного ярма було щире і пристрасне. Надії на світле майбутнє, яке ось-ось настане, наповнювали душу невимовною радістю. У Києві, де саме відроджувався дух українофільства, уперше відчув свою приналежність до козацького роду, оспіваного Шевченком і Гоголем. Нині смішно згадувати, але був час, коли він демонстративно ходив по київських вулицях у вишиванці й оксамитових шароварах.
Після одного з таємних зібрань українських соціалістів він і потрапив до поліційної дільниці. Допитував сам капітан Судейкін: "Ви, Журавський, ще такий юний, у вас життя попереду, і нам не хотілося б його ламати. А зламати легко: час такий, що самої підозри досить, аби ви опинилися у місцях віддалених… Я не пропоную вам бути шпигуном, провокатором, боронь Боже. Для таких ролей у вас занадто благородна душа. Я прошу вас про єдине: час від часу сповіщати мене про настрої у колах київської інтелігенції…" Чому саме йому, Журавському, а не кому іншому, запропонував співробітництво з жандармами капітан Судейкін? Але ж вистачило у нього мужності й сили волі навідріз відмовитися! Фактів супроти нього жандарми не мали, так, самі розмови, самі знайомства. Трохи потримали в поліційній дільниці і відпустили.
Звичайно, розумно було на якийсь час зникнути з Києва, що він і зробив. Поїхав на Мринщину, але не додому, а в народницьку колонію, — це саме входило в моду серед інтелігенції. Поїхав на хутір — ходити за плугом, рубати з селянами ліс і пити горілку для тіснішого єднання з народом. Смішні вони були, такі смішні: їсти з одної миски дерев я-ними ложками і самим собі прати спідні вважали трохи не служінням революції! Життя в колонії стало терпимим, коли найняли служницю — сільську дівку. Тепер вони мали час навіть для дворянських розкошів — почитати книжку… Хутірська ідилія швидко розчарувала його. Дійшли вісті з Києва про збройну сутичку товаришів з жандармами, і душа спалахнула. Повернувшись до Києва, він зблизився з тими, хто волів не за плугом ходити, а з револьвером та кинджалом боротися за політичні свободи для народу. Нова його втеча з Києва була вимушена, таки вимушена, інакше б каторга на довгі-довгі роки, як це випало на долю Івана Коляди.
