Листя землі - Дрозд Володимир
Особливо ж якщо, визволившись із тюремного каземату, мрієш не про Європу чи Америку, а якшвидше добутися до каторги, де рідна тобі душа, яку мусиш порятувати з полону. За першу спробу втечі рік я просидів у томській в'язниці. Утік я звідти, підпилявши грати на вікні тюремної камери, але знову ненадовго. Зате надовго потім похований був у в'язниці: на три роки. Налякані тюремники стерегли мене недремне. А коли проминули три роки, відправили знову по етапу, за старою адресою.
На етапі я обмінявся ім'ям і долею із кримінальним, який ішов на поселення. Звичайно, не безкорисливо. Але вірності слову своєму для кримінального вистачило лише на кілька етапів: признався конвою. Не встиг я добрести до глухого сибірського сільця, щоб огледітися, запастися одягом, харчами і рятувати Марію, а там уже мене піджидали стражники… Знову — кайдани…
Життя людське коротке, а розповідати довго. Шість разів тікав я від сторожів своїх і поклав на це майже десяток літ. Востаннє винесли мене з тюрми в труні замість померлого товариша нашого і залишили в мертвецькій наодинці з бідолахами, чий стражденний шлях на землі насправді завершився. Вікно мертвецької виходило в поле, і грати на цім вікні були зарані нами підпиляні. Тепер я був обачніший та й мав серйозну допомогу з волі, від наших хлопців. Не хочу розповідати про всі мої пригоди на волі короткочасній, ще живі, під пильним жандармським оком, люди, які допомагали, та й чи цікаво кому? Кожному з нас гірка доля його здається єдиною і неповторною, а скільки подібних доль знає наше покоління?! Тисячі? Десятки тисяч? І скільки буде їх у поколіннях наступних? Страшно подумати. Найбільш чесних і найбільш совісних синів та дочок своїх народи наші посилають на заклання — в ім'я чого? Можливо, назвете мене скептиком, можливо, остаточно розчаруєтеся в мені, але я вже не можу так беззастережно, як вірив замолоду (з безоглядністю неофіта), вірити у світле майбутнє людства, у рай на землі. Люди є люди і завжди будуть людьми. Навіть найкращі з нас хіба такі вже кришталево чисті? Христос, за Біблією, зумів наситити юрми п'ятьма хлібинами, але ж ми не сини Бога, а сини людей земних. Навіть у тюремних камерах, де люди поховані живцем на роки й десятиріччя, і люди, ймовірно, найдобірніші,— навіть там які пристрасті киплять, як виявляються невтолені самолюбства! А якщо цим людям (не цим, то іншим, з наступних поколінь) доведеться вирішувати долю народу — чи завжди вони будуть у повновладді своїм справедливі й помірковані? Даруйте засланцеві на краю могили ці єретичні думки, можливо, вони від утоми і боротися, і жити.
Так ось, коли трохи вгамувалися хвилі, підняті в тюремному морі моєю новою втечею, опинився я врешті-решт у тайзі — з паспортом на чуже, купецьке, ім'я, з сякими-такими грошима, навіть з коником, запряженим у сани. І став я пробиратися ближче до тих місць, де відбувала свій нескінченний, бо виростав, а не меншав, каторжний строк Марія.
Невдала втеча моя, арешт, новий строк порвали, здається, ту єдину нитку надії, за яку вона ще трималася. Відтоді попереду вона бачила єдине — каторжне гибіння, без сподівань на близьку волю, на зустріч зі мною. Людина живе доти, доки тепліє в ній хоч якась надія на майбутнє. І ніжна, тонка, не для тюремного страшного буття зіткана душа Марії зробилася жорстокою. Додайте до цього високий моральний ригоризм, яким вона завжди відзначалася. Навіть для товариства революціонерів Маріїна нетерпимість до компромісів видавалася обтяжливою, що вже казати про тюремне начальство і всіляку обмундирену нечисть, яка прагнула гноїти не лише тіла безправних бранців, а й душі їхні.
На одному з етапів, як я вже писав, Марія дала ляпаса поліцмейстеру, що брутально повівся з жінками-каторжанками. Відомо, що за це в'язневі належиться, за імперськими законами, карцер і новий строк. У карцері Марія оголосила голодовку. Померти їй не дали — годували силоміць. Відтоді вона не змовчувала жодному з тюремників, бунтувала з найменшого приводу. У тюрмі політичний в'язень змушений був іти на компроміси з тюремною адміністрацією, життя так привчає. Марія ж не визнавала жодних поступок перед своїми гнобителями. Місяці і роки її минали у відчайній боротьбі з тюремниками, і після кожного зіткнення додавалося їй каторжних. Не думаймо, що така війна, в якій в'язень ніколи не буває переможцем (хіба що дух його торжествує від усвідомлення своєї незламності), проминає безслідно для нього. Добро в людській душі крихке, як порцеляна. Моральний ригоризм непомітно переростає в нетерпимість взагалі, нетерпимість — у лютощі на весь білий світ.
Подруги Марії по нещастю потім признавалися, що спілкуватися з нею навіть для них було щораз важче. Втім, Марія й сама все менше потребувала спілкування з товаришами, зосередившись на боротьбі з адміністрацією. На каторгу приїхав місцевий губернатор із свитою. Завітав він і до камери, де була Марія. Марія не підвелася назустріч, як то належиться за тюремними правилами, а коли губернатор зауважив їй, назвала його кровопивцею, казнокрадом, опричником і пригрозила скорим революційним судом. Губернське начальство, звісно, відчуло себе ображеним і розпорядилося перепровадити ув'язнену на Акутай, ще страшнішу каторгу, а тим часом постійно тримати її у карцері. За карцер слугував напівзруйнований сарайчик, стіни якого не рятували в'язня навіть від подиху вітру, а сибірські п'ятдесятиградусні морози безжальні! Але, думаю, не це стало причиною трагедії, хіба що наблизило її. Ще напередодні відвідин губернатора Марія признавалася, що не хоче жити. "Життя мало для мене смисл, поки я любила. А нині нема в моїй душі любові, є сама ненависть. Ненависть до кровопивць полонила усю мою душу, місця для любові в ній не лишилося. То навіщо жити?" — так казала Марія. І так писала в останніх записках своїх. Минуло кілька днів, і вона спалила себе у карцері, обливши стіни сарайчика гасом із світильника.
Так сталося (чи судилося?), що я приїхав на каторгу напередодні Маріїного похорону. Дмитро Домонтович, з яким я колись (як неймовірно давно це було!) пропагував соціалістичні ідеї серед пакульських косарів, уже давненько перебував у "вільній команді" і навіть старостував серед "вільнокомандівців". Як дивно, правда? Він видавався серед нас о тій порі найрадикальнішим, та й був, мабуть, таким, прикидатися він не особливо умів. А з тюремною адміністрацією ладнав ідеально, навіть начальник політичної каторги, відомий на весь Сибір держиморда, рахувався з ним. Дмитро пояснював це своєю тверезістю і розсудливістю. Втім, нащо дивуватися, я здавна помічав у ньому те, чого й на крихту не мала Марія, та не маю і я: внутрішня, вроджена авторитарність. Це вона допомогла Домонтовичу порівняно безболісно перенести каторгу і задовго до визначеного судом строку легальне виїхати з Сибіру. Писали мені, що нині він за кордоном і відіграє помітну роль серед політичних емігрантів. Що ж, нічого поганого, у нашому розумінні, за ним не водилося, жодних прохань до уряду він не підписував, знаю напевно. Дмитро Домонтович такий, який був і є: людина тверезого розуму, а не емоцій, і, можливо, ще багато зробить для майбутньої революції. Інша річ, що чіткого морального стрижня, на відміну від Марії Журавської, він не мав і не має. Для Дмитра морально те, що корисне для революційної практики сьогодні. І в майбутньому, якщо молодь беззастережно піде за такими вождями, це може мати непередбачені наслідки, турбуюся тим навіть на краю могили, в занесеному снігами якутському улусі. Але — досить, чи мені заглядати так далеко в майбутнє?..
І ось зимового морозяного вечора постукався я у віконце хатки на краю селища, у якій мешкав Дмитро Домонтович. Зустрів він мене радо, і я одразу признався, що приїхав на каторгу, аби порятувати Марію. Дмитро перший і оповістив мене, що рятувати уже нема кого, він не дозволяв собі зайвих емоцій і не дуже шанував їх в інших. Страшно згадати, якою була для мене та ніч. Я признався собі, що, знову і знову вириваючись з-за ґрат, рвався не на волю, а до Марії. Сама воля без Марії для мене, витомленого, виснаженого роками тюрем, етапів, каторги, блукань по Сибіру, уже мало що важила. Дмитро цього не розумів і всіляко умовляв мене зачаїтися, перечекати, а потім пробиратися до Владивостока, де можна сісти на американський корабель.
Але я пішов на похорон Марії, хоч і знав напевно, що жандармські очі там не обминуть мене, вістка про нову мою втечу, звісно, докотилася вже й сюди. Сумний то був похорон. За труною, в якій лежало те, що лишилося від Маріїного тіла, ішов гуртик каторжан, випущених у "вільну команду", і жінок, які приїхали з Європи до політичних та проживали в селищі. Назирці, як вовки, жандарми. Мело, снігом швидко присипало свіжу могилку, що виросла край тюремного кладовища, останнього притулку стількох нещасних. Від могили мене одірвали чіпкі руки жандармів. Я не противився, я вже не мав сили на спротив. І побрів я знову новими колами каторжного пекла аж до оцього улусу на краю світу, під холодним північним сяйвом. Але тепер уже без надії на зустріч з Марією і на майбутнє спільне життя. А без надії людина не живе, а повільно вмирає.
Я хочу вірити в революцію, за яку боровся. Рано чи пізно, а вона буде. Хоч тюремні спостереження над людьми позбавили мене багатьох молодечих наївностей. Людина складніша, аніж уявлялося нам у нашій революційній юності, на зорі життя, і не так легко, як нам видавалося, зробити її щасливою, та й чи знає вона сама, що таке щастя? Але гинемо ми недаремно, ні, комусь треба було зрушити колесо історії, що ж, випало нам — і робили ми це не заради самих себе, тим колесом розчавлених невблаганно, а заради завтрашнього дня. Про єдине думаю в останні хвилини свої на землі: щоб народився він, завтрашній день, з любові, а не з ненависті. З ненависті нічого доброго ніколи не народжувалося.
А може, все простіше і трагічніше: ми помираємо, бо не захотіли бути рабами, тягнути на собі духовне ярмо і мовчки дивитися, як поруч нас тягнуть його мільйони? А майбутнє визволення — ще одне марево, яких немало вже знала історія людства?
Догоряє моя свічка. Догоряє моє життя. За мерехтливими вогниками свічки привиджується мені юне й довірливе лице Марії.
