Б'є восьма - Вільде Ірина

Тепер сама шукає очей Оріховської, але вони не дивляться на Дарку. А як погляне часом на неї Наталка, то мов на якийсь малоцікавий предмет. Стефа повертає своєю гарною голівкою, мов соняшник. Тільки він шукає за сонцем, а Стефа уникає Дарки.

Дарку кидає в новий жар:

"Господи, за кого вони мене мають! Та ж прийдіть… накажіть, і піду за вами… тільки не давайте так, самій мені вирішувати ці важливі справи… Нехай хоч моїй бідній мамі здається, що це ви мене втягли туди… але ви ж знаєте, що я добровільно піду за вами і з вами…" Але "вони" не приходять. Минає день, два, тиждень один, другий, третій, а вони не наближаються. А час жене, як безголовий їздець. Дарка, та, мабуть, і вся класа, не зчуваються, як опинилися перед новим календарним роком: перед новими, ковинами воротами, куди можна дістатись тільки через дуже небезпечну кладку — останню кваліфікаційну конференцію. Паспорти-свідоцтва видаватимуть уже за зеленою брамою.

Ах, це страшний час у школі. Навіть ті, що мають науку і школи за собою, не згадують майже ніколи його. І ось так знечев'я в Дарці знову прокидається віра у свою щасливу зірку. Учитель українського Мірош, коли заходить мова про свідоцтва, а потім поголовно про кожну ученицю зокрема, каже про Дарку:

— Бачите, перший рік в школі, а як гарно дає собі раду. — Потім ще додає звичайно: — Можете взяти собі Попович за приклад, Підгірська! (або Коляска, залежно від настрою).

Дарці приємно дивитись, як її щаслива зірка горить мерехтінням, і вона посміхається. Тоді Оріховська робить один беззвучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: "Дурні тільки тішаться такими дешевими похвалами".

Але як же тут не тішитися, коли вчитель Порхавка собі:

— Ой, голубонько, небагато бракувало, щоб я своє "дуже добре" замінив був тобі на погану ноту. Фе! Фе! Попович! Така здібна учениця — і говорить, що пес належить до копитних! Фе!

І щаслива зірка розіскрюється, мов на ялинці. Тільки в один куток серця не можуть пробратись ці іскорки: Данко по сьогоднішній день не прийшов до неї. Чогось була певна, що він прийде і скаже, як своїй дівчині, як судженій.

— Я мусів провести цю румунку додому. Чи ж ти вважаєш це поганим?

Але він не прийшов. Чи чекав її першого кроку? Чи ж би вже аж до такого дійшло?

Замість нього прийшла остання година румунської. Зовсім, як на полі битви: падали трупи, були важко і легше поранені, були такі, що їх захищав протигарматній панцир протекції, а були й такі, що здобували золоті медалі тільки завдяки своїй хоробрости (в школі вона носила два ймення: розум і пильність). Оріховська завдяки оцій двоіменній хоробрості здобула тільки бронзову медаль. В кого груди перегинаються від золота, той не може тішитися бронзовим буряком! Коли приходить черга на Дарку, вона витирає собі під лавкою долоні від поту, поправляє волосся, що нахабно пхається в ліве око, і хапається уже за берег лавки, щоб підвестись, коли чує "р" замість "п". Учитель переочив її так, як це вже було раз із учителем Спілим. Запитливо, якось ніяково дивиться Дарка по класі: чи треба в такому напруженні чекати, поки помилково запитана учениця не скінчить?

Але що має означати цей лиховісний шепіт за її плечима:

— Дарко, що тепер буде? Дарко! Ти знаєш, що ти вже запечатана? Ого, Попович!

Кожне таке слово ніби — штовханець під самі ребра. Подуріли чи що? І не чекаючи, заки Романовська скінчить, виступає Дарка сміливо з лавки і, певна своїх прав, питає просто по-українськи:

— Прошу пана професора, чому я не питана і під час цієї конференції?

Учитель морщить чоло, що хтось насмілився йому переставити порядок уроку, потім ніби запримічує Дарку на середині класи!

— Ах, домнішора Поповіч! Прошу повторити ще раз свої домагання… але по-людськи так, як люди говорять, щоб і я міг зрозуміти!

Так, по-людськи — значить по-румунськи. Дарка розглядається безпорадно по класі: що тепер робити? Чи він дійсно не розуміє ані слова по-українськи? І чи годиться тепер запитати по-румунськи? Та "класи" нема в таких випадках. Тоді Дарка ще раз, на власну руку, питається по-українськи:

— Я не знаю, чому я не була питана.

— По-якому вона говорить? Чого вона хоче? — питається учитель таким образливим для всіх українців тоном, що якби дівчата були інші, то ні одна з них не обізвалася б.

Равлюк перша виривається і пояснює йому не дуже плавною румунською мовою, чого хоче Попович.

Той регочеться:

— Як же ж я можу дати "панні" першу класу, коли "панна" не вміє по-румунськи два слова склеїти. А може, не хоче… по-румунськи говорити?

— Я не була ані разу питана! — держиться Дарка вперто своєї мови, як маминої спідниці.

— І не будеш уже питана! — відповідає учитель, уже без перекладача, що означає, що він таки розуміє по-нашому.

— Поповіч, розуміє? — тиче під очі Дарці свою до гидоти випещену руку. — Амінь, розумієш! — питається по-українськи і робить Дарці своїми пальцями хрест на чолі: — Амінь!

Дарка отуманена, принижена до самої землі, стримує сльози, що виходять на очі.

— Попович, перепроси… перепроси, чуєш? — сичить хтось так голосно з класи, що це, мабуть, почув і румун. І вчитель ніби дійсно чекає на ці перепросини. Всовує собі обидві руки в кишені і дивиться на бідну Дарку з посмішкою, за яку можна тільки… в обличчя плюнути.

— Чи ти "май" маєш мені щось сказати? — питається ще, мов на глум.

— Перепроси… проси! — гуде класа вже двома чи трьома голосами.

І Дарці стає в одну мить зрозуміло, що від класи може тільки така допомога прийти, тільки оце "проси". Раптом їй здається, ніби хтось бере її за чуб і повертає на бічну лавку. Її очі зустрічаються з огнистим, проникливим до самих кісток поглядом Оріховської. Тепер Дарка, пробита цим поглядом, обертається в нестямі обличчям до класи і кричить, голосніше за свій плач, голосніше за сичіння тих кількох голосів:

— Я не буду перепрошувати! Не буду! Не буду! Можу! Можу мати двійку з румунської, нехай!!! — повертається до вчителя і кричить йому просто в лице.

Так. Учитель вислуховує цей напад спокійно. До кінця, хоч видно, що під ним уже також чорт вогонь розложив. Проте каже, ще бодай на око опанований:

— Мало… мало двійку! Ти одержиш ще й погану поведінку, а як добре піде, то й з гімназії вилетиш на сто вітрів! Fire ria dracului, lighioanr ce ecte![56] — закляв він нарешті духом своєї мови.

Тут же зачиняє з тріском двері за собою, і чути його скорі кроки по акустичнім коридорі аж до канцелярії директора.

Класа на мить, наче приспана лихим чарівником: ніхто навіть пальцем не поворушить. Дарка застигає із схрещеними на грудях руками, з очима в одній точці вікна. Оріховська перша будить всіх з цього зачарованого сну. Перескакує лавки й незадоволено, але якось тепло, бере Дарку за руки (чому не Стефа? чому не вона?):

— Чого стоїш на видовище всім? Ходи до лавки… Або ні — підемо на коридор, нап'єшся води!

Аж тепер прокидається класа: спочатку хоровим шепотом, а за хвилину зривається голосний гомін. Губляться в ньому голоси, які хочуть один одного переконати, доказати, перемогти. Згодом гомін переходить у вуличний клекіт.

— Ну, ти вже "запечатана" до кінця року, Попович! — долітає з цього хаосу слів і думок до Дарчиних вух таке "приємне" слово.

— Ходи ж на коридор! — хоче оберегти Дарку Оріховська. — Ходи, до дзвінка маємо ще сім хвилин!

Оріховська не говорить м'яко. Може, навіть не вміє цього. Але кожне її слово щире, нелукаве. Вона закидає Дарці свою худу, але таку дорогу тепер руку за шию, бере її під свою опіку (Стефа тільки дивиться на це все своїми зоряними очима) і виводить її з цієї Содоми та Гомори.

Йдуть просто під водотяг. Оріховська наливає Дарці води в горнятко (прикріплене ланцюжком до шийки водотягу) і подає їй з своєї руки, як тяжко хворій.

Дарка промочує губи й віддає горнятко назад: вода без смаку. На коридорі проникливий холод. Мороз розмалював вікна, та з сонця — ані сліду. Оріховська притулюється до Дарки, обнімає її своїми довгими руками і так, лице при лиці, рука об руку ступають тихенько на пальцях по коридорі.

Дарка вичуває в цьому фізичному зближенні з цією, може, найменше принадною дівчиною на всю класу якесь вище, духове споріднення, яке не можна порівняти ані до сімейних почувань, ані до того, що має Дарка в своєму серці для Стефи Сидір. Не є це також одне з тих почувань, яке вона леліє до Данка. Дарці навіть здається, що для неї було б все одно, чи тепер в неї на шиї рука Оріховської, чи була б це рука Циганюка, чи навіть рудого Гиня. Важне, щоб тільки хтось з них був тепер біля неї.

Оріховська не потішає і не старається звести тієї сцени до якоїсь героїчної події. (Хоч, правду сказати, перша-ліпша не зважилася б на такий виступ!). Не говорить Дарці крилатих слів. І Дарка вдячна їй за цю ніжну мовчанку.

Коли за четвертим разом повертаються з кінця коридору, Дарка рішається:

— Наталко, можеш переказати Орестові, що я кожної днини можу бачитися з ним.

Сталося. Наталка Оріховська, хоч цього в неї ніколи не буває, притулює своє чоло до Дарчиного, і це тільки зміцнює Дарку в переконанні, що Оріховська прийняла її слова, як гасло:

— Я знала, що ти пристанеш до нас… навіть… якби не було цієї історії з Мігалаке.

Крикливий дзвінок відчиняє пащі клас і випускає з них (подумати тільки: з пащ потвори!) здорових і веселих дівчат. Дарка дивиться, отак стоїть собі притулена до стіни й дивиться на їх рухи, чує їх сміх, бачить навіть зошити з латинськими задачами в їх руках, як щось недійсне, давно минуле, з чим вона покінчила вже раз назавжди.

Раз назавжди? Хто це сказав? А мама? Що скаже мама, коли довідається, що її доня, її гордість, не закінчить навчання, не доб'ється ніколи матури, не дістанеться до університету ніколи-ніколи! А що скаже на те все… татусь? Чи зуміє Дарка їх переконати, вияснити, влити в їх серце цю незламну свідомість, що вона зробила їм цієї великої, смертельної прикрости з недбальства чи лінощів? Чи зрозуміє хоч татко… що так мусіло бути? Чи не зганить її за цю жертву, за яку платить вона цілим своїм майбутнім?

"Я хіба здурію від цього всього. Хіба зроблю собі щось…" — жахається сама себе. Відшукує Наталку.

— Скажи Орестові, що я сьогодні хочу з ним поговорити… Може прийти до мене до хати.

Так, ще сьогодні! Конче сьогодні.