Б'є восьма - Вільде Ірина

I

В коридорах шкільного будинку чути запущеними підлогами, сирим вапном і свіжопомальованими вікнами. Лідка пхнула двері четвертої класи і пустила Дарку першу.

— Це та, що здавала в нас перед вакаціями, — представила Дарку кільком товаришкам у класі, але ні одна з них не сказала бодай слова на це.

З коридора через розхилені двері виглянула Ориська — з розгубленими, заляканими очима, чистенька, вичепурена, як помадка на ялинку.

— Ориська!

Більше не мали собі нічого сказати. Як люди, що несподівано по літах розстання зустрічаються на чужині. Згодом запитала Ориська про щось, що було самозрозуміле.

— Сидимо разом?

Дарка мусіла пожалкувати через свою похапність:

— Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… знаєш, тій, що я в них на станції.

— Видиш, Дарко, яка ти!

Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася прохливо до Лідки:

— Може б, ми сіли втрійку в бічній лавці? З нами сиділа б і Підгірська… Ориська.

Лідка покрутила своєю тоненькою, як стебелинка, неприємно чорною шиєю:

— Нє-е… — я буду сидіти з Кентнер, а ти сиди з нею… Сиди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять сидіти разом. Можеш сидіти собі з "своєю" Ориською.

Обернулася до вікна і почала рисувати гострим, як рильце, нігтем якісь фігури на свіжополакерованій віконній рамі. Дарка відчула в цих словах глибше, як Ліда могла собі бажати: погорду до себе, Ориськи, села і до дрібки того сентименту, який дало їй село на дорогу. З ніяковістю роздивилася по класі. Якась товаришка з червоними щічками (напевно, найбільше важила в цілій класі), блондинка усміхнулася до Дарки: "Не роби, мовляв, собі нічого з Ліди Дутківни, нова товаришко! Вона так далеко без такту, що вже навіть ніхто не ображується тим, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!"

Тоді приступила до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла непорушно, сперта до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудьми й лицями, сказала нагим, без якого-будь чуття, голосом:

— Як хочете, можемо сидіти втрійку в бічній лавці.

Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого в цілій своїй постаті, на що можна б було з приємністю подивитися або чого хотілось би з приємністю рукою доторкнутися. Виглядала, хоч яке це неправдоподібне, — як засушена риба. Напевно, навіть її тісно злиті в одно губи в поцілунку мусіли залишати по собі солоний посмак. А очі — то вже зовсім, як у риби, що конає. Ні, Наталка Оріховська не подобалася Дарці. Але в дуже неприємнім моменті для Дарки вона виявила так безкорисно свою приязнь, що не годилось її не прийняти. Тим паче, що Ориська, як метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці. Де більше меду.

— Добре, сидім разом! — простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська пішла за її прикладом.

Оріховська взяла свій чорновик (у чернівецькій гімназії не мав він іншої назви, як "шмірґефт"), щоб з останньої перенести його до бічної лавки. Ориська за той час шепнула Дарці:

— Коби хоч яка добра учениця була ця…

Лідка переловила цю заввагу й виїхала з нею наголос:

— "Ни бійси", будете сидіти коло першого "форцуґа"[11] в класі! Це був черговий нетакт Ліди Дутки. Дарка впорядкувала своїх кілька принагідних спостережень про Ліду, зсумувала їх, підкреслила вислід, і думка про Ліду Дутку, доню по спенсіонованому залізничнику, була вже устійнена.

Двері з класи стояли тепер настіж, як віко вулика: ними влітали щораз то нові учениці. Займали свої тогорічні місця з усмішкою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість — та незаперечна свідомість, що на першій з перших годин ніяким чудом не загрожує учениці яка-небудь небезпека. Всі були однаково одягнуті в мундирки — чисті, свіжовипрасувані, ще з слідами дбайливих маминих пальців. Були, як жовніри одної ранґи. Тільки по черевиках і панчохах, вибагливих, коштовних, не облічених на час і гроші або важких, грубих, на "ріст" і час, можна було вичитати щось про соціяльне становище батьків учениць.

З-поза лівої рами дверей показалась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, — це був вірлиний, але товстий, якби окремо годований, ніс. Щойно потім помітила пару чорних, подовгастих очей під густою, блискучою гривкою. Голова витягнулася сміліше направо, і в цей мент хтось скричав високо?

— Міці! Ходи, ходи… ще нікого нема!

Міці вдає дуже перестрашену і обережно, з пальцем на устах в трубочку, всуває до класи наперед одну ногу, потім замашистим рухом дотягає другу і врешті вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить признати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на свому лиці нічого такого, що можна б його окремо гарним назвати. Єдине, що з'єднує і одним махом підбиває на її сторону, — це зуби: досить великі, однакової міри, бездоганно чисті, білі, молоді зуби. Міці — єдина в суконці. В білій з сирого шовку, з чорним оксамитним поясом. Згодом помітила Дарка, що вона за спиною ховає ще й солом'яний, з широчезними крисами капелюх.

Міці мусить насамперед з кожною привітатись. Дарці каже:

— Хто хоче зі мною в згоді жити, той мусить підповідати мені. Так вже є… Уважай собі!

Щойно тепер можна розказати дещо про себе.

— Kinder, stellt euch vor[12], ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри… Я не знаю, як могла моя тета не подумати над тим, що сьогодні перший день навчання і пустити мене на прогульку?

— Міці, ідім об заклад, що твоїй теті навіть не снилося про те, що ти їдеш до Дорна Ватри? — не дає розмахатись бесіді Коляски Лідка.

— І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що я маю татові сказати, розумієш? Отже, я скажу, що тета вирядила мене на прогульку.

— І як то було з тим вагоном? З ким ти їхала? — домагається решти Косован, в ясних, майстерно оправлених льоках.

— Та ж я кажу… їдемо ми всі, — Міці не подає, хто ті "всі" — і в Жучці Едвард, свояк мойого шваґра, менше з тим, отож Едвард дивиться, яке ми маємо сполучення, і я при нагоді, тільки зовсім zufällig[13], випадково, довідуюся, що сьогодні нещасного другого вересня.

— І що? І що, Міці? — не може стерпіти мала Кентнер.

— Розуміється, що я вискакую в Чернівцях, як ошпарена, з вагону… Я уявляю собі, ой, я уявляю собі, як мій тато збирався сьогодні до бюра! Там десь дома була ціла революція, чому я не приїхала на час… А мама! Бідна мама, вона завжди мусить бути замість мене Blitzableiter-ом[14]!

— А що з тим Едвардом? — не дарує свого Ольга Кентнер.

— Зрозуміло, що бідний Едвард мусів повезти мої речі додому… а я побігла з виваленим язиком до школи… Приходжу… а то ще… чотири мінути до дзвінка… Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та ж я могла бодай по-людськи попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то я буду доброю мамою… найму своїм дітям домашнього вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою… Але мої діти ще далеко. А тепер кажіть… кажіть, що то буде, як на першу годину схоче притаскатися "Альзо" і застане мене в цій суконці?.. Це щось страшне, що нікому з вас не прийшло на думку убрати сьогодні фартух? Ти, Косован, цілий рік ходиш до школи у фартусі, а сьогодні… ні, це страшне! Думайте щось! Равлюк, як ти можеш про щось собі там шептати, коли твоя товаришка в такім клопоті?

Нараз звертається до Дарки своїми прекрасними зубами:

— Ану ходи сюди… тут… так, ану, стань собі коло мене… Вона однакової височини зо мною! Слухай, я тебе прошу… ще час… ти нова… тобі нічого не скажуть… Дай мені свій мундирок, а сама вбери мою суконку… Я тебе прошу! Діти, зробіть живий параван… Ти не бійся, слово чести, це нічого, якби хто інший прийшов не в мундирку, то, може б, навіть не запримітили вчителі… але я… тому саме, що це я… мені вже п'ять років грозять, що викинуть із школи… ти… Слухай, чого ти надумуєшся, тобі ж все одно!?

Дарка зам'ялася. Певна річ, що вона хотіла б жити в дружбі з цією милою дівчиною, радо помогла б їй навіть, коли це таке важне для неї, але чей же не може так при всіх роздягатись. Дивно, що ця "Міці" цього не розуміє. А до того, ще Дарка не має нічого більше під "сподом", як сорочку й чорні трусики. Якже ж буде виглядати ця біла суконка поверх чорних трусиків?

— Ой, ти поки надумаєшся, то вже дзвінок буде! — вже "на серйозно" знетерпеливилася Міці й нервовим рухом сіпнула за Дарчин мундирок при вирізі шиї. Рух цей майже завжди певний: мундирок розстібнувся від шиї до останньої застібки понижче пояса.

В той мент десь внизу запищав коротким, уриваним звуком дзвінок. Звук цієї малої потвори так подіяв на Дарку, що вона від страху втратила контроль над своїми пальцями. Вона почала скоро, хапливо застібувати мундир, у половині доріжки його розстібнула, бо здавалось їй, що пропустила одну затріску, і знов почала спочатку, так само нервово і безладно. Оріховська смикнула її за спідничку до лавки, бо професор Мірчук був уже в класі. Учениці встали з місць. Рівно, акуратно й цим відразу зазначили своє відношення до цього професора: було очевидне, що вони поважають його.

— Помолимося!

Професор зложив руки на грудях, а сам задивився у вікно: "Отче наш, іже єси…"

Дарка зважилася глипнути на лице професора Мірчука. Раз. Професор не відривав очей від клаптика голубої хмаринки у вікні. Дарка перечекала і знов, тепер уже певніше, приглянулася цьому обличчю: все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції, що можна було подумати: Бог сотворив професора Мірчука на зразок, як повинні виглядати нормальні людські істоти. Тяжко було уявити собі, щоб той до бережків ніздрів викінчений ніс міг мати до свого товариства інші уста, як саме ті, що були на моделі — ні затонкі, ні заповні, майже одного кольору з лицем. Напевно, теж до того щітинного лісу на голові не підходили б ніякі інші очі, як саме такі буро-сірі, ніби трохи приховані в очодолах.

Професор рушив головою, і Дарка спустила очі на лавку. Зазнала неприємного вражіння, що професор дивиться саме на неї. Безвільно підвела очі. Почервоніла й сіла за кілька хвилин перед "амінь". Професор дивився просто на її розстібнуті груди. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на цілу класу. Застібнула скоренько мундирок і крадькома глипнула на професорову міну. Але професор записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю Одарку Попович.

— Всі присутні?

— Всі! Маємо дві нові!

Мірчук дав знак рукою "спокій".