Білецькі - Шевчук Валерій
Вже були сказані всі потрібні слова, слова, які зібралися в кожному з них, а може, тільки перша їхня черга, але не в словах суть і смак, а в цих синіх сутінках, у барві вина на деньці простих келихів, в смуткові, який попри все всі троє вони відчували. Їли й розмовляли, і все-таки це була принагідна балачка, при тому якось оминали основне – ані словом не заникнулися про життя порізну. Не згадував ані Сильвестр про свій побит у далекому з далеких, де доводилося йому перебувати, ні вони, мати з дочкою. Наче змовилися зігнорувати цю прірву, що їх розділяла, і теплі сутінки в цьому їм чудово допомагали. Інколи Сильвестр позирав на Ванду й Мирославу пильніше, ніби вивіряв – це й справді сталося, і це не сон, не сон! Це не чергова візія і не черговий, складений в умі лист віршем, а жива правда – оце його пробуття в рідному домі. Ванда майже не відповідала на його погляди, хоч і вона розм'якла й розтепліла, і отой чудний, нещасний Вовчик-братик відчув: йому знову дозволено покласти на санки аж дві ноги. Мирослава зустрічала батьковий погляд, легенько примружуючись, і усміхалася до нього очима. Затишно й тепло йому стало за тим столом, а може, й мимо подіяло, бо пін почав покліпувати очима, а через якийсь час раптом удався у якийсь вельми віддалений спогад, коли був він іще юнаком і вчився в Київському університеті. Він згадав, як потрапив разом із товариством у господу Олени Пчілки; була, здається, саме така пора, що й зараз, і коли вони розмовляли з господинею про справу, яка тоді зв'язувала Сильвестрового товариша з видавцем "Рідного краю", розчинилися раптом двері і до них у кімнату ввійшла Леся Українка.
– Це було так несподівано, – сказав Сильвестр зовсім тихо, – що я спершу отетерів. Була вона невеличка зростом і мала вельми зморене обличчя, але від неї струмувало таке особливе світло, що не можу я забути його й досі.
– Але ж, тату, – сказала здивовано Мирослава. – Хіба ти такий старий, щоб усе те пам’ятати?
– Твій тато і справді старий, – озвалася Ванда. – Йому вже далеко за шістдесят.
Сильвестр усміхнувся дочці сумовито, наче вибачаючись за свої похилі літа, але вона, здається, не була тим уражена, бо її таки захопила батькова оповідь; зрештою, це так гарно улягало під теперішній настрій, що його оце переживали, а може, й іще щось тонше, хоч і не все їй укладалося в розуміння: коли батько в неї аж такий старий, то в скільки років вона в нього народилася?
Ванда взяла келиха й крутила його в руках.
– Налити тобі ще? – спитав Сильвестр, беручись за пляшку.
– Звісно, налий, – сказала Ванда, і її голос прозвучав надто голосно в цій засерпаненій тиші. – Заграєш нам, Мироню?
Сильвестр зирнув на дочку й побачив, що її очі повила мрійна задума, дивилася вона на батька невідривно, наче він сам, мов та далека, вже неземна поетеса, виточував із себе особливе світло. Бо він його таки й справді виточував, мав напрочуд злагоджені рухи й поводився за столом з непідробною елегантністю, ніби ціле життя обідам у найвишуканіших ресторанах. Навіть вино пив по-своєму, потроху смакуючи, і від того його лице ще більше змолоділо, а може, так молодив його оцей сутінок? Через це Мирослава майже повірила в батькову казку, і їй здалося, що велика поетеса, побачивши її батька, не минула його своєю увагою, а мала б відбути з ним принаймні балачку.
– І ти розмовляв із нею? – спитала дівчина.
– Ні, – відповів Сильвестр. – Ми тільки познайомилися, вона спитала про щось у матері; здається, про якісь папери, вибачилася й відійшла.
– І ти запам'ятав те на все життя? – трохи глумливо спитала Ванда.
– Як можна таке казати, мамо? – здивувалася Мирослава. – Це ж була сама Леся Українка!
Ванда хотіла щось підказати, але стрималася, тільки випила своє вино якось відразу, хильцем. У неї на вустах усе ще лежала іронічна всмішка, але видно було, що вино, сутінки й м'яка Сильвестрова мова, а може, й захоплення дочки подіяло й на неї, і вона також відтанула, навіть скинула раптово віями, і її очі вже не здавалися малими.
– Кожен мас в житті свою казку, – сказала вона.
– І не чудово, мамо, – сказала Мирослава, – бо що людина без казки?
– Людина без казки це людина без любові, сказав Сильвестр, знову наливаючи вино.
– Мені досить, сказала Ванда.
Сильвестр потримав уже не потрібну пляшку, а відтак поставив її на стіл.
– Сам можеш пити, – милостиво дозволила Ванда, дивлячись на нього впритул. – Ти ж бо чоловік…
Він налив тільки на денце келиха, рівно стільки, скільки було у Вандиному. Тоді й прозвучав голосний, трохи негнучкий Вандин голос:
– То ти заграєш батькові, доню?
Мирослава відразу ж підхопилася і рушила гінко до фортепіано. Її жовта постать падала в сутінку. Мати встала й собі, ввімкнула настільну лампу, що стояла на інструменті, і світло залило помережаний чорними знаками нотний зошит. Дівчина помірно-сумно заграла "Елегію" Лисенка, спершу напівголосно, а тоді перейшовши на півтихо. Потім музика почата наростати, гучнішати й міцнішати, а тоді знову стишилася і зійшла на тихо. Зросла вдруге, зростивши ту ж таки високу хвилю, і знову почала затихати. Ванда шумко перегорнула сторінку, і Мирослава почала грати варіацію тієї-таки мелодії. Музика пасувала до цього вечора, навіть до їхньої розмови і до далекого батькового спомину. Можливо, колись давно, подумала Мирослава, цю ж мелодію з тим-таки почуттям слухала в авторському виконанні й Леся Українка – вона напевне відчувала те саме, що вони зараз. Сильвестр сидів, відсунутий від Ванди и дочки, в глибині сутінку і пізнавав чудову спорідненість із цими двома, так густо облитими жовтим світлом від настільної лампи. Не зміг утриматися й потягся до вина, неквапно допивши його. Все його тіло наповнилося відчуттям невимовної розкоші, а очі слізьми, і він не так уже сприймав музику, як виповнювався нею. Долинала до нього ясна пречистість музичних фраз, збуджуючи в ньому кожен нерв. Через це музика тривала в ньому й тоді, коли Мирослава закінчила грати, мати тихо зауважувала дочці ті кілька помилок, яких вона допустилася. Після того дівчина зіграла "Білі ночі" Чайковського і "Експромт" Шуберта, і всі ці три п'єски якось дивно змішались у Сильвестровій душі.
– Ну от, – звелася від фортепіано Ванда. – Як бачиш, дочка наша часу не марнувала.
Підійшла до столу й налила собі вина, в той час як дівчина потяглася до настільної лампи й вимкнула світло. Вони знову потрапили в напівсутінь, але Мирослава не встала від інструменту. Завмерла жовтою притьмареною плямою і наче щось наслухала в цьому вечері і в собі самій. Мати повернулася до неї (стояла біля столу з наповненим келихом), а Сильвестр відчув, що зараз відбудеться щось несподіване. В цей час Мирослава заграла. Спершу зовсім тихо, наче журкотіла в траві вода. Довкола розливалося сонячне проміння, і жовті квіти засипали землю. Вони задзвеніли раптом, як кришталеві, відтак прийшла візія ясного сонячного дня. Ще хвилина, і сонце м'яко розчинилось у м’якій сутіні, і тихий смуток вечора надійшов з тихими і синіми слізьми. Блідо вмирали звуки й барви, і тільки в глибині дзвонив і дзвонив струмок. Але він утомився також і тихшав, засинав, зникав, відтак з'явилася неясна тривога чи біль – щось попереджувало й насторожувало; вже ніч відчувалася, чорна ніч. М'яко, м’яко докінчував свою пісню струмок, і тихе зітхання пронеслося над землею – надходив спокій. Він уже надійшов, уже пойняв усе живе і рухливе і почав покривати світ мерехкою, синьою сіткою сну…
– Що це ти грала? – спитав голосно Сильвестр, і це вперше так прозвучав його голос у цьому домі.
Мирослава повернулася в його бік, засвітивши ясною плямою обличчя.
– Це те, про що ми говорили, тату, – сказала вона.
– Маєте вже щось таке, чого не знаю я? – спитала Ванла. – Просто це її дівочі вигадки. Техніки грання цими вигадками не здобудеш…
– Але ж це прекрасно, Вандо! – сказав тихо Сильвестр.
– Хіба що для тебе. – сказала строго Ванда. – А взагалі, це просте, дилетантське награвання. Я забороняю учням захоплюватися цим – вони всі до такого схильні. Замість глибоко й технічно опрацювати твір, вони бавляться.
– А мене воно схвилювало більше, ніж усе інше, – сказав Сильвестр.
– Це через те, що ти в музиці також дилетант. Покладись у цьому на мене.
Дівчина встала від фортепіано й неквапно пішла до них.
ї жовта сукня сяяла в сутіні.
– Вона й справді дуже здібна, Вандо, – сказав Сильвестр захоплено.
– А я й не перечу. Тільки до здібностей треба праці й праці. Нелегкої і безконечної праці!
Відтак сталося щось несподіване. Дівчина підійшла до батька, поривчасно обхопила його голову і голосно поцілувала. Рвучко відступилася й майнула з кімнати геть з якимось схлипом: чи то плачем, чи то сміхом.
Він сидів задерев'яніло. В глухій тиші почулися Вандині кроки – вона йшла до вимикача. Світло різко залило кімнату, і Сильвестр примружився. Побачив, що Вандині очі знову стали малі й колючі, вуста тонкі, а підборіддя тремтіло.
– Вже поїв чи їстимеш іще? – спитала вона зимно.
– Вже поїв, – підхопився він, злякано покліпуючи.
– Ходімо, я тобі постелю.
Вона пішла, лунко дзьобаючи зелену підлогу підборами, до дверей, за якими він мав тепер мешкати, і він уразився, яка вона неприродно-випростана. Мимоволі подався слідом, безвідмовно влягаючи її волі й наказові.
Тихо причинив за собою двері і здригнувся. Ванда стояла повернена до нього обличчям, і її очі полум'яніли.
– Ти ведеш нечесну гру, – сказала гостро.
– Я, Вандусю? – щиро здивувався він.
– Не вдавай із себе святого та божого, – сказала Ванда. – Я бачила, як ти замовляв Мирославі зуби ще там, у саду. Зі шкіри пнешся, щоб їй сподобатися.
– Хіба, Вандо? Ти мені сказала: будь такий, як є…
– А ти себе виставляєш не таким, як є. Граєш на її почуттях, чи ж я для того тебе пустила в свій дім?
– Як же мені вестися? – спитав він винувато.
– Не вдавай із себе казна-що! Не хвалися своєю особливою призначеністю і знайомством із великими людьми. Бо сам знаєш: ти без призначення і невеликий.
Він упокорено хитнув.
– Ти людина така ж, як і я. Але ти ще шукаєш прихистя. Я тобі його дала, отож скромний і тихий будь!..
Звів на неї очі й дивився. Наче хотів зрозуміти цю жінку і все, що навколо відбувається. Відчував не один дисонанс, але не міг ні з ким поділитися своїми думками і спостереженнями, йому й справді треба побути на самоті, щоб усе обміркувати.
