Білецькі - Шевчук Валерій

Але це була тільки єдина пляма на тих ідеально білих стінах, і він відчув, що біле, яке тут його оточує, починає проникати в нього. Ніби наповнювався стерильним, неживим світлом, непорушністю й тишею і поступово западав у заціпеніння – вже не мав жалю над тим, що залишилося за дверима, бо знову не вірив у нього. Через те й сидів нерушно серед кімнати і світив поглядом на оті дві живі плями в цій кімнаті – календар і підтік. На цифру, що показували сьогоднішній день, на розмиті літери – хотів вірити, що сьогоднішній день таки реальний. Зрештою, була й третя жива пляма в цьому покої – вікно, але й воно до половини було затулене так само бляшаною, стерильною білою фіранкою, друга, горішня половина, була зелена – навпроти росло дерево. Не міг пригадати, що то за дерево: горіх чи клен, його короткозорі очі бачили тільки зелений розлив, зелену матерію, яка тільки де-не-де проривалася, – там несподівано блискала синя латка неба. За тією тремтливою грою він і почав стежити, і тільки вряди-годи долинало до нього з глибини дому відлуння голосів: балакала Ванда з дочкою. Часом дослухався до того гомону, але слів розібрати не міг, тож переповнювався ще більше завмерлим здивуванням, через те й розглядав кожну річ біля себе з глибокою, може, й надмірною увагою, наче й справді хотів повірити, що все це не сон. Зрештою, сприймав лише ті кілька барв, що панували тут, до речі, й у цій кімнаті підлога була зелена. Отож зелене, біле й трохи позолоченого срібла – ось барви того дня, що його вперто засвідчував календар. Жоден м’яз не рухнувся на Сильвестровому лиці, жили на ньому лише очі. Думав про те, що давно колись, як посилав він сюди свої листи віршем, другий лист був про цю кімнату – послав його з лікарні, в яку тільки раз і потрапив. Здавалося, цей другий лист і знайшов саме в цій кімнаті своє дальнє втілення. І хоч не пам’ятав із того листа-вірша жодного рядка, зміст його тямив добре. Той лист також говорив про три барви: білу, зелену і позолочене срібло. Той лист був таки про білу тишу, бо тоді його найбільше вимучувало почуття порожнечі. Почуття порожнечі, писав він, – це біла, тільки-но побілена кімната, з ліжком, на якому простирадла і пошивки подушок накрохмалені аж так, що здаються бляшаними. В тій кімнаті вряди-годи може з’явитися тінь у кутку, там може відчуватися присутність котрогось із колишніх її пожильців, але давно померлого. Але ця тінь порожнечі не здатна знищити, бо вона сама частина тієї порожнечі. Писав він і про вікно, і про сліпуче-срібну, також бляшану фіранку, і що вікно те виходить у сад. Досить звестися і підійти до вікна, писав він, і побачиш стежку в траві. Саме оту стежку в траві він найчастіше й згадував у своїх мареннях, коли жив у далеких краях: біла, добре втоптана стежка, густо обросла пообабіч травою, вела до лавки біля клумби. На тій клумбі, писав він у другому листі-вірші, мали б рости тюльпани, перемішані з іншими квітами і тією ж таки травою, або ж просто тюльпани в траві. Оця заросла тюльпанами клумба згодом також привиджувалася йому вві сні, а може, й тоді, коли раптово прокидався. Було зовсім легко перевірити реальність тієї візії, але зовсім знерухомів на своєму стільці, та й не знав, як бути з тією бляшаною, і срібною фіранкою – не осмілився б її відсунути. Через не сидів тихо й смирно, як хлопчик, котрого покарано отаким сидінням, пристрахавши страшною карою, коли зрушить із місця; до речі, колись вельми давно батько його в такий спосіб карав. Отож терпляче надчікував. поки листок календаря, на який відводив од вікна очі, опаде, мов осінній. Мав іще одну волю: міг приплющитися й уявляти, що забажає. Але не хотів того чинити, бо знав, що тоді відчує й почує. Почує одновимірний перестук коліс поїзда, а відчує в грудях темні, косматі хвилі. Тоді попливуть перед його визором якісь обличчя, ну, хоч би тих людей, з якими їхав у поїзді і з якими вступав він у балачку. Балачка велася принагідна: про погоду в різних кінцях світу, а ще про якісь мирні трафунки з життя…

Сильвестр сидів серед кімнати із заплющеними очима, потатакував колесами поїзд, навпроти нього – неголений чоловік з буйно рудим чубом, розказував йому про тайфуни в океані. Про вітер-містраль, що дме на півдні Франції, цей чоловік колись там побував, і про теплі м'які ночі в Середземному морі. Про те. який чарівний штиль буває поблизу Алжіру – той чоловік, як виявилося, був моряком і ходив у закордонні плавання. Вагон розхитувався й потріскував, світила лампочка над головою, а сусідів голос був хрипкий утомлений. І саме годі він востаннє уявив тонку стежку, оброслу зобабіч, як чубом, травою, і круглу клумбу з тюльпанами та лавкою біля неї. І йому тоді подумалося, що кожна людина в цьому поїзді їде до свого дому, до своєї стежки в траві, до своїх тюльпанів, що цей моряк також думає більше не про штилі й вітри, а про таку ж стежку, і його балачка тільки маленька самооблуда, бо вітри в цьому світі – щось змінне й нереальне, а реальним може бути тільки відчуття рідного дому.

Сильвестр легко отак передрімав, але той сон тривав лише мить, бо більшого не міг собі дозволити, не міг більше потратити часу, бо він іще до рідного дому не прийшов. Не прийшов, хоч і справді сидить у цій, описаній у його другому вірші-листі кімнаті, з дивним відчуттям неприсутності; зрештою, й сам не був іще готовий, щоб остаточно переконати себе: його довгий шлях завершено, досить отак встати, зробити кілька кроків і визирнути у вікно – тоді й справді побачить стежку в траві, а може, й клумбу з тюльпанами. Отож волів поки що жити посередині між трьома світами: минулим, сном і реальним сьогоднішнім днем. Через це й не захотів розплющуватися, бо страшився якогось розчарування: хай буде ліпше ще один напад сну і хитавиця поїзда-стін. Отож його хитало й хитало, а обличчя вряди-годи освітлювалося сонячним спалахом – оті спалахи, які відчував шкірою, й стали означником чи виразом його теперішнього щастя, якого однаково хотів і боявся.

Так просидів він годину чи півтори, аж доки не почулися знайомі кроки. Двері обережно прочинилися, зазирнула Ванда.

– Ти весь час отак просидів? – спитала вона здивовано.

– Та я нічого, – підхопився він. – Отак трошки собі відпочив.

– Сиди, чого підхопився, – сказала нетерпляче Ванда. – Я послала Мирославу до магазину, вона, уяви собі, аж екзальтувалася через твій приїзд. Мусимо на це зважати.

– Таж звісно, – тихо мовив він.

– Зважилася потурбувати тебе, бо ми не про все домовилися, – Ванда зирнула на нього скоса й підійшла до вікна. Дивилася поверх фіранки, і він несподівано позаздрив їй: бачила-бо оту стежку, про яку він стільки думав перед тим, але так і не зважився до вікна підійти. Позаздрив же, що вона висока настільки, що не потребує відсувати фіранки.

– Мирослава гарна, спокійна, але й глибоко емоційна дівчина, – продовжила Ванда, не повертаючись до Сильвестра. – Тонко музикальна і має, як мені здається, непогані дані, щоб стані піаністкою. Ввечері послухаєш, як вона грає, хоч їй в цьому, здається, не багато розумієш. Можливо, я була застрога з нею, трохи й приневолювала до грання, але без цього не обійтися, коли хочеш чогось досягти.

Замовкла й задивилась у вікно. І здається, таки бачили ту оброслу травою стежку і лавку біля засипаної тюльпанами клумби. Там мали б бути тюльпани жовтого та червоного кольорів, адже саме про такі барви писав він у другому листі-вірші.

– Чи й досі садиш на клумбі тюльпани? – вирвалось у нього.

Вона здивовано повернулася до нього.

– Чому тебе зацікавили тюльпани? По-моєму, ми говоримо зараз про нашу дочку.

Почервонів і безпомічно закліпав.

– Вибач, – прошепотів.

– Так от. Я хочу сказати, що вона славна дівчина, але не без химер.

– Хто з нас без химер? – сказав він.

Але є одна химера, якої я не змогла з неї вижити. Можливо, через те я й прийняла тебе у свій дім і згоджуюся жити й далі під одним дахом: кожен із нас по-своєму в нашій недолі винуватий.

Він уже не був червоний. Радше білий. Як стіни навдокіл і ті бляшані пошивки та фіранка.

– Маєш рацію, – сказав він. – Але ти ні в чому не винувата.

– Винувата, – сказала Ванда, – бо я від тебе відмовилася. Не про мої, однак, приємності чи неприємності йдеться, а про нашу дитину… Чи цікаво тобі, яка в неї химера?

– Мене цікавить усе, зв'язане з вами! – тихо, але твердо сказав він.

Ванда подивилася на нього зовсім холодними очима. Вуста її були стиснені, аж пропали зовсім, а підборіддя затремтіло.

– Так от: її химера – це ти.

– Я? – спитав зачудовано Сильвестр.

– В тому то й річ, – гостро сказала Ванда. – Вона створила дивний, навіть ненормальний культ тебе. Не знаючи тебе і не пізнавши, а дивлячись на той портрет, що його я змушена була повісити на стіні… Знайшла цей портрет та ж таки тітка Аполінарія, часом вона бувала непомірно влізлива. Не сховаю, часом мені хотілося розчарувати дочку, – і я бувала немилосердна щодо тебе в своїх судженнях. Але так нічого й не досягла, от у чому річ…

Він знову був червоний і знову лупав очима.

– Чим же я заслужив таке? – спитав винувато.

– А нічим, – сказала Ванда. – Просто Мирослава жила самотня і без подруг. Саме такі діти й мають особливу потребу в батькові. Байдуже в якому, навіть придуманому, але він має бути. Отож мусиш стати ним, хоч я не знаю, чи тобі це вдасться…

Обірвала мову, бо щось знагла її зупинило. Побачила маленьке, жовте личко чоловіка, але не було воно вже зніяковіле й розгублене: несподівано уздріла вона на ньому мужній вираз.

– Не зовсім і мене ти знаєш, Вандо, – сказав він. – Не моя воля була в тому, що не жив я біля вас, не тобі це казати. Але одне в мені не змінилося – любов до вас. Мої думки були про вас і про цей дім, а серце тим більше належало вам. Не образився б я, коли б не дістав відгуку на своє почуття і таки знайшов би силу, коли б довелося жити десь збоку. Але це також нічого не змінило б, бо ви – моя душа і єдине моє справжнє пристановище…

– Вас, вас! Кажу тобі, що не про мене йдеться, а про дочку, – перебила вона його. Знаю, тобі нелегко довелося, але з твоєї любові ми б ситі не були. Я мусила всі ці роки вчити її, одягати й годувати і подбати, щоб вона не росла упослідженою. Виростити дитину – ось справжня любов!

Він знову став розгублений і спантеличений.