Хто зважиться — вогняним наречеться - Бердник Олесь

Приголомшені мандрівники побачили лиховісне видовище.

Жителі планети — квітоподібні медузи й актинії — спліталися у концентричні кільця, непорушно лежали під гарячим подихом Сонця. Вони були ліниві, байдужі і, здавалося, цілком знесилені. Та на затемненому боці планети інфрачервоні екрани показали інше життя: там існувала невідома еволюція, представники якої були схожі на потворних чорних їжаків. Вони жваво літали над поверхнею, пересувалися по грунті, щось будували з чорного каменю, та проте жодного разу не з’являлися під променями Сонця. Як тільки на обрії загорався світанок, темні потвори підкрадалися до актиній-квіток, оселялися в них і так жили під захистом господарів планети весь день, висмоктуючи ту енергію, яку квіти добули від Сонця для себе.

— Космічні паразити, — гнівно сказав Рон. — Дуже рідкісне явище. Треба актиніям допомогти.

— Як? — скрикнув Славко. — Я зубами готовий роздерти тих піратів!

— Зубами? — усміхнувся Рон. — Чорні їжаки, мабуть, володіють неабиякою силою. Недарма квіти піддалися їм. Космоліт має променевий захист. Планета невелика, і ми спробуємо почистити її!

Корабель пішов на зниження, сів на темному боці планети. Довкола його стін одразу знялася буря, зчинилося справжнє пекло. В стіни вдарила злива фіолетових блискавиць, в сутінках видно було колихання чорних шпичаків, ніби численне військо йшло на штурм фортеці.

— Ну, зачекайте, — пригрозив Рон.

Простір довкола осяявся спалахом сліпучо-блакитної блискавиці. Ряди темних потвор упали, ніби від удару велетенського меча. Могутній промінь космольота описав дугу, змітаючи з планети породження темряви і жаху. Потім Рон підняв корабель у простір, пройшов над затемненою поверхнею, старанно повторюючи нищівну дію. Славко з огидою дивився, як під подихом блакитного променя гинули напасники, Ліна скрикувала від жаху, коли чорні їжаки вибухали і спадали темним пилом на поверхню планети.

— Звідки взялися ці страшні створіння? — запитав Славко.

— Інколи матерія творить деградовані форми, — сказав Рон. — Тоді інші цивілізації повинні безжалісно нищити їх. Жалість в таких випадках ні до чого. Таке "життя" поїдає дорогоцінну енергію Всесвіту, руйнує єдність сущого…

Після жорстокого бою корабель сів на освітленому боці. Його оточили квіти-актинії. Вони стали жваві, рухливі. Сплітали довкола корабля живі вінки, літали в просторі, ніби творячи грайливий хоровод.

Славко пильно вдивлявся в жителів планетки, розгублено перезирався з Ліною.

— Це не вони, — сказав він.

— Хто — не вони? — не збагнув Рон.

— Не наші квіти. Не ті, які були в нас.

— Ти напевне знаєш? — розгубився Рон.

— Знаю. Нанті мені показувала Край Казки. Він не такий, як цей. Велика планета, схожа на Землю. Сонце не так близько і не такого кольору. І квіти не такі. Ніжні, тендітні, і в кожного — око серед пелюсток. Ніби такий малесенький екран. А в тому оці — видива всякі. Можна так спілкуватися.

— Квіти щасливі, — сказав керівний робот корабля. — Вони вдячні гостям за допомогу. Вони вже давно кличуть сусідів, але ніхто не прилетів. Ви — перші. Чим квіти можуть віддячити друзям?

— Запитай, — озвався Рон, — чи не знають вони ще якоїсь Планети Квітів? Мої товариші шукають такий світ.

— Він ще називається Краєм Казки, — з надією додав Славко.

— Вони знають таку планету, — відповів робот. — Але вона за Сонцем.

— За Сонцем? — скрикнув Славко. — Ліно, ти чуєш? Нанті саме так говорила…

— Що це означає? — здивувався Рон.

— Треба пройти крізь Сонячну Браму, — почулося у відповідь. — Там, у сусідньому гіперпросторі, кружляє Планета Квітів — наших братів.

— Не розуміємо.

До корабля підлетів гурт квітів-актиній. Вони утворили в просторі барвисту схему, в центрі якої кружляло кільце з жовтих квіточок, а довкола нього — кілька менших поєднань.

— Сонячна система, — сказав Рон. — Що вони хочуть пояснити? Запитай.

— Квіти показують вам свою схему будови простору в системі Сонця, — відповів робот. — Сонце — не куля, як ми гадаємо, а отвір у вакуумі, в світовій порожнечі.

— Отвір? — скрикнув Славко. — Куди?

— В інший світ. Ворота в потужному магнітному полі системи. Туди без упину засмоктується космічна матерія нашого світу, звідти — матерія іншого світу — антиречовина, і в місці зіткнення твориться плазмовий вихор, який ми й бачимо як Сонце.

— Дивна схема, — сказав Рон. — Але дуже цікава.

— За отвором Сонця є інший простір, — провадив далі робот. — Такий же безконечний, як і наш. Він ніби є дзеркальним відображенням нашого світу. Там свої зорі, свої планети, своє життя. Там ви відшукаєте Планету Квітів.

— І крізь Сонце можна пролетіти? — занепокоєно запитав Рон.

— Квіти кажуть, що можна. Вони інколи проникають туди. Вони допоможуть своїм визволителям спорудити надійний захист довкола корабля і пристрій, який змінить знак заряду при переході в інший світ. Квіти кажуть, що герої достойні пройти Сонячним Шляхом!

— Сонячний Шлях! — схвильовано повторив Славко. — Ось розгадка слів, які на прощання мовила Нанті. Тепер я вірю — квіти вказують правильну путь.

— Ми пройдемо Сонячним Шляхом, — твердо запевнив Рон. — Назад не вернемось, доки не відшукаємо Планети Квітів.

ВОГНИСТА БРАМА

Коли вже все було готове і корабель піднявся над планетою, Рон пильно глянув на своїх друзів, тихо запитав:

— Ще є час. Ви не боїтеся?

— Боюся, — зітхнула Ліна.

— І я теж, — чесно признався Славко.

— Можемо вернутися, — просто мовив Рон. — Я одправлю вас додому, на Землю.

— Ні, — нахмурився Славко. — Я не зможу вже жити, не побувавши в Краю Казки. Планета Квітів у біді. Як же я можу спокійно дихати, радіти?

— Але ми можемо загинути, — попередив Рон.

— Хай, — натхненно сказав Славко. — Аби казка жила!

— Хай, — ледве чутно повторила Ліна, але в її обличчі не було сумніву.

— Ти чув? — радісно запитав Рон, звертаючись до керівного робота.

— Чув, — спокійно відповів той. — Курс — на Сонце.

— До Сонячної Брами, — поправив його Рон. — Вперед!

Корабель, ніби срібна сльозина, впав у розпалену пащу полум’яного світила. Океан вогню поглинув зоряний космос, за стінами космольота стояла сліпуча стіна лютуючої плазми. Переможно співали прилади захисту, чітко доповідав робот:

— Пробили фотосферу… пояс факелів… входимо в лійку магнітного вихору…

Діти обнялися, з острахом дивилися вперед, знаючи, що вони лише пасивні спостерігачі. Досить енергозахистові послабитись — і вони одразу перетворяться в хмаринку, яка навіть нічого не додасть до неосяжного океану сонячного полум’я.

— Нова інформація для науки Ра, — зауважив керівний робот. — Треба переглянути всі гіпотези про походження системи і галактики.

— Правда твоя, — згодився Рон. — Цього і треба було чекати. Якщо всі зорі не газові кулі, а магнітні лійки, отвори в інші простори, в нову багатомірність, — то це незмірно збагатить пізнання Всесвіту.

— Я ще не збагнув, — признався Славко.

— Навіть мені це важко, — кивнув Рон. — Хоч я й вивчав багато дивних теорій.

— Проходимо центр вихору, — сказав робот. — Захист тримає добре, використовує три чверті енергетичного запасу.

Минали тривожні хвилини. Пломеніли за стінами корабля вихори плазми — багряні, блакитні, зелені. Здавалося, що час розтягнувся, тече повільно, невимовно довго. Серце знемагало, воно було не пристосоване для таких небувалих психічних навантажень…

І ось зненацька стіна вогню розійшлася, рожева корона охопила ясно-блакитний простір, попереду привітно пломеніли ніжні світила, а Сонце лишалося позаду — кипляче, гнівне, переможене.

— Що це? — скрикнув Славко.

— Ми в іншому просторі, — сказав Рон.

— Невже пробилися?

— Так! — радісно підтвердив Рон. — Глянь: тут інший космос. Не чорний, як у нас, а блакитний. Слухай, друже роботе! Ти молодець! Добре провів корабель. Тепер шукай Планету Квітів.

— Слухаю! — спокійно відповів робот.

ПРОБУДЖЕННЯ КАЗКИ

Планета пливла під кораблем порожня й непривітна. Зеленкувате Сонце освітлювало похмурі гори, велетенські замерзлі моря, вкриті кригою ріки, неосяжні рівнини, застелені білим сніговим покривалом. Ніде ні душі. Нема дерев. Нема живих істот. Ні птахів, ні людей, ні тварин.

— Невже це Планета Квітів? — сумно запитав Славко. — Де ж вони, як їх знайти?

— Я не помилився, — сказав робот. — Привів корабель так, як звеліли актинії.

— Сядемо на планету, — мовив Рон. — Ми досягли мети. Може, там, унизу, про щось дізнаємося.

Срібна чечевиця легенько сіла на снігову пелену. Рон увімкнув аналізатори, здивувався.

— Повітря чудове. Можна дихати.

— Вийдемо? — з надією запитав Славко.

— Згода.

У відчинений люк друзі ступили на поверхню планети. В просторі пливла тиша. Сніг холодно блищав під Сонцем. Славко ступив кілька кроків, печально оглянув далекий обрій.

— Нанті, кохана квітко, — сумовито промовив він. — Якби ти могла почути, то ти б прилетіла. Нанті, моя казкова, де ти? Ми знайшли Край Казки, ми прилетіли!

Враз щось сталося.

Ніби забриніла струна. Блакитне крило майнуло над світом. Засміялося Сонце. У просторі прокотилася ніжна мелодія пісні.

— Ви чули? — вражено запитав Славко. — Ти чула, Ліно?

— Чула, — крізь радісні сльози озвалася дівчинка. — Щось буде. Щось має бути!

Сніг почав танути. Та під ним не було води. Він щезав безслідно, як міраж у пустелі. 3-лід нього прокльовувалися розмаїті пуп’янки квітів, рослин. Тяглися до Сонця, розпукувалися. На обрії встала синя стіна дерев, повітря налилося блакитною імлою, попливло пружними теплими хвилями довкола.

Розкрилися барвисті пелюстки квіток, затріпотіли на вітрі крильцями, піднялися вгору. Почулася гучна музика, наче заграв небесний орган. В тій мелодії шукачі відчули щось знайоме, рідне, невимовно близьке. В свідомості відлунювали радісні слова, що котилися над світом:

— Казка повернулася! Казка воскресла! Браття, прокидайтеся! Казка воскресла!

Хвиля щастя захлюпнула шукачів. Вони стояли приголомшені, здивовані, безмовні. Перед ними діялося чудо казки. І вони були його учасниками, творцями.

Сніг щез на рівнині. Ніжна зелень трав і дерев покривала всю планету. А над тими чарівливими луками кружляли хмари неймовірно прегарних розмаїтих квітів.

— Ось вона! Ось! — несамовито закричав Славко.

— Хто? — не зрозумів Рон.

— Нанті! Наша подруга! — гукав хлопець радісно й схвильовано. — Нанті! Ти чуєш мене? Нанті?

Велика ніжно-блакитна квітка з трьома пелюстками сіла Славкові на плече, дзвінко засміялася.