Хто зважиться — вогняним наречеться - Бердник Олесь

Кущі з червоними квітами старанно снували ще один кокон, привішуючи його до скелі.

— Паразитна-форма-життя, — сказав робот. — Нижча-еволюція. Живе-поїдає-живе. Запаси-біологічного-матеріалу.

— Це вона! — з жахом скрикнув Славко, вдивляючись у цей останній кокон. — Вони її вб’ють!

— Летимо-туди! — спокійно сказав голос.

— Швидше, — зітхнув тремтячим голосом Славко. — Скоріше, бо буде пізно…

Видіння далекої долини зникло. Стіни знову стали прозорими. Поверхня планети колихнулася, почала віддалятися. Славко побачив, як блискавично пропливали під кораблем пустелі Марса, подзьобані кратерами, та мізерні зарості. Десь недалеко заблищали серед пісків шпилі дивних будівель, руїни концентричних стін.

— Сліди-діяльності-розумних-істот, — сказав голос. — Було-високе-життя. Тепер-перерва-еволюції.

— То що? Марсіан нема? — сумно запитав Славко. — Вони загинули?

— Ні-є. Але-їх-мало. Планета-холодна. Мало-енергії-від-Сонця. Вони-шукають-нових-шляхів-розвитку.

— А чому ти залишив на Землі свого господаря? Чому полетів з нами?

— Господар-мисляча-істота. Той-не-господар. Механізм. Перевага-мислячій-істоті. Ввійшли-люди. Про-грама-польоту-на-Марс. Дослідження.

"Тепер зрозуміло, — подумав Славко. — Хоч керівний робот корабля й уміє розмовляти, але самостійного думання у нього не дуже багато".

— А звідки ти знаєш нашу мову?

— Я-ловлю-образ-слова. Маю-універсальний-перекладач. Дуже-просто.

Хм. Для нього дуже просто. А на Землі лише мріють про таке.

— Прибули, — сказав голос. — Треба-звільнити-мислячу-істоту.

Славко побачив, як заметушилися біля скелі літаючі кущі. Вони вишикувалися тісною лавою, настовбурчилися, огорнулися туманною хмариною, захищаючи свою здобич. Ліна вже була спеленута прозорими тонкими нитками і підвішена поряд з другими коконами до скелі.

— Треба забрати її, — захвилювався хлопець.

— Буде-зроблено, — запевнив робот.

З стінок корабля виринули дві механічні руки і обірвали нитку. Потім вони обережно внесли кокон з людиною до отвору, поклали на підлогу.

— Тепер-дій-сам, — повідомив голос.

Славко метнувся до вихідного люка. Схилився над непорушною постаттю, яка лежала на підлозі. В сяйві блакитних вічок, що миготіли на стелі, хлопець побачив бліде обличчя подруги, її чорні страдницькі очі.

— Задихаюся, — прошепотіла вона. — Нема… повітря…

Славко добув з кишені складаний ножик, розкрив його, тремтячими руками почав розпанахувати пружні слизькі ниті. Нарешті дівчинка вільна. Вона поворушила зомлілими руками, сіла на підлозі, жалібно заплакала.

— Я так… злякалася…

— Ще б не злякатися, — пробубонів Славко, приховуючи ніжність за суворим виглядом. — Повісили тебе коптитися на сонці, як тараню.

— Ти ще й насміхаєшся?

— А чого ж полізла до куща, не знаючи, що він та як?

— А ти теж схопився за гілку, яка вжалила тебе. Забув?

— Ну, добре! — полегшено усміхнувся хлопець. — Квити! Який я радий, що ти жива й здорова!

— А звідки ти знав, де я?

— Не я, а керівний робот корабля. Розумна машина.

— Ну? — здивувалась вона. — То, може, він нам поможе вернутися додому?

— На Землю?

— Атож. Славку, адже нічого ніде. Темно, страшно, порожньо. Вернемося, покажемо корабель. Нам повірять. Приготують велику експедицію, може, й ми полетимо. Тільки вже з ученими…

— Що ж, — важко зітхнув Славко. — Може, ти правду мовиш. Спробуємо вернутися. Тут на кожному кроці смерть. Один раз врятуєшся, інший раз — амба. Вставай, ходімо!

Хлопець повів дівчинку до каюти. Вона знеможено сіла в крісло, простягла зомлілі ноги, з насолодою потяглася. І коли за прозорими стінами з’явилося зображення скелі з повислими на ній коконами, Ліна з огидою скрикнула:

— Тікаймо звідси, скоріше!

— Тепер вони не страшні! — заспокоїв Славко.

Летючі кущі люто наскакували на сріблисту чечевицю, яка так несподівано одняла у них поживу, але, зустрічаючи незримий захист, відлітали до скелі.

— Чужий світ, — прошепотіла дівчинка. — Не видно людей. Наскільки наша Земля прекрасніша! Тут холодно, неприємно.

— Який-буде-наказ? — поцікавився голос робота.

— Це він? Робот? — вражено запитала Ліна.

— Він, — кивнув Славко. — Твій рятівник. Ми хочемо додому, — наказав він, поглядаючи вгору. — Лети додому.

— Слухаю, — сказав голос. — Прийнято.

Пустеля попливла вниз, високі скелі розтанули в бузковій імлі, хащі дерев, хижі кущі з кривавими квітами — все щезло в безвісті. Потемніло небо, спалахнуло яскравими зорями. Марс видався тепер гігантською чашею, вкритою рудуватим туманом.

Ліна тримала хлопця за руку, дивилася йому в очі.

— Не віриться… Чи було це… чи ні?

— Мені теж не віриться.

— Які химерні світи, незбагненне життя. Але я не побоюся. Я знову хочу летіти. Тільки, може, пізніше, коли буде більше сили і вміння. А тепер — спати, спати…

— Мене теж хилить на сон, Ліночко. Я розбуджу тебе, як вернемось додому. Спи…

ПЛАНЕТА НЕСПОДІВАНОК

Славко незчувся, коли й заснув. Йому ввижалися крізь дрімоту рідні ліси, лілеї на болоті, чорні галки на весняній пахучій ріллі, суворе обличчя батька — коваля Трохима. Чувся веселий дзвін молотка, а потім чомусь — курликання журавлів. Десь зовсім поряд гомоніли знайомі люди, звучала докірлива мова баби Оришки, а потім війнуло теплим вітром з Дніпра. Гудуть серед трави тигристі джмелі, радісно заливається жайвір у небі, шепчуть про щось своє трави і квіти, бринить пустотливий потік. Хочеться кинутись у прохолодну ріку, покупатися. Ось зараз він розплющить очі, підхопиться на ноги, разом з Ліною кинеться бігом, бігом до берега…

Що таке? Де це вони?

Корабель вже не в космосі. Він стоїть на Землі. Та де саме? Чому за стінами такий дивний краєвид? Сріблисті плакучі дерева, прозоро-бузкові озера, на тім березі чудесні сферичні будівлі.

— Ліно, вставай! Ліно!

— Га? Що?

— Ми прилетіли…

— Додому? Ой, як здорово, Славку!

— Та яке там додому, — розгублено мовив Славко. — Глянь — довкола які чари. На Землі такого нема.

— Це-не-Земля, — пролунав металевий голос згори. — Ви-наказали-додому. Я-повернувся-додому. Це-планета-Ра. По-земному-Юпітер.

— Юпітер! — скрикнув Славко. — Оце так! Скоріше вийдемо назовні. Може, побачимо людей. А то з ним, — він кивнув угору, — не домовишся. Ми сказали — додому, а він одтарабанив нас хтозна-куди!

— Треба-точно-висловлювати-думки, — стримано відповів голос керівного робота. — Прошу-залиши-ти-корабель. Я-мушу-летіти-на-базу-перепрограмуватися-й-поповнити-енергію. Бажаю-успіху.

Шукачі захопили свої рюкзаки, несміливо вийшли із срібної чечевиці. Корабель одразу легко піднявся в повітря, поплив над їхніми головами, зник за смугою дерев.

Діти почали оглядати краєвид. Вони стояли серед великої галявини, зарослої блакитно-бузковою травою. Тут і там зірками розквітали вогнисті квіти, знову зникали, ніби ранкові роси переливалися райдугою проти сонця. Небо було якесь примарне, блідо-блакитне — густо-імлисте до обрію і ясніше в зеніті, а над головою мерехтів гігантський ніжно-рожевий диск Сонця.

— Щось не те, — дивуючись, прошепотів Славко.

— Що не те?

— Не може бути, щоб це Юпітер…

— Чому?

— Та згадай же, що ми читали про Юпітер? Тисячу кілометрів аміачно-метанової атмосфери, вихорі, урагани, тиск неймовірний. Температура — сотні градусів нижче нуля, тяжіння втричі більше, ніж у нас. А тут є кисень, бо ми ж ним дихаємо. Ще й яке запашне повітря, наче після грози! І тяжіння нормальне, легко ходити.

— Це правда, — кивнула дівчинка, спантеличено дивлячись в небо. — Бо й Сонце он яке велике! А Юпітер же далі від Марса. З нього Сонце повинне здаватися зовсім манюсіньким…

— Невже робот набрехав? — Славко розгублено почухав потилицю, на обличчі його позначався неспокій. — Не може бути! Машина не повинна брехати.

— Що ж діяти, Славку? До кого б нам звернутися?

— Пошукаємо людей… господарів планети, — сказав хлопець. — Вони скажуть, куди ми потрапили. Може, тут ми дізнаємось і про Планету Квітів.

— Згода, — зраділа Ліна. — Тільки дивися, щоб не сталося так, як на Марсі.

— Це ти дивися, — повчально сказав Славко. — Не хапайся за дерева та плоди, не перевіривши.

Вони завдали рюкзаки на плечі, рушили до озера. На березі біля невеликого човника поралася людина. Справжня людина! На ній було щось схоже на шорти блідо-зеленого кольору, а торс — оголений. Могутнє тіло незнайомця вилискувало райдужно під променями Сонця, воно було небачено гармонійне і прекрасне.

— Глянь, — прошепотіла дівчинка. — Людина…

— Угу, — зітхнув Славко. — Тільки гарніший за наших людей. Дивися, як він рухається. Наче гімнаст.

— Гукнемо його?

— Спробуємо.

Славко, трохи повагавшись, крикнув:

— Послухайте! Не знаю, чи ви розумієте мене. Ми — з іншої планети…

Незнайомець на якусь мить повернув обличчя до дітей, приязно усміхнувся, вітально помахав рукою. У великих фіолетових очах не відбилося ні подиву, ні навіть цікавості. Він стрибнув до човна, схожого на казкову іграшку, загойдався на воді. Піднявши руки, мов крила, щось заспівав. Луна від його співу прокотилася над озером, мелодійно вернулася назад. Човен рушив з місця, ледь торкаючись води, незнайомець був схожий на міфічну істоту, що бавилася таким незвичайним способом, радіючи своїй силі, красі, могутності.

Він зробив велике коло над водою, з шумом промчав повз дітей Землі. Трохи стишивши хід човника, глянув на гостей, вуста його не ворухнулися, але шукачі почули приязний голос:

— Я вас зрозумів, браття! Як і всіх мислячих. Чого ви бажаєте?

— Ми б хотіли порозмовляти з вами! — схвильовано мовив Славко. — І повернутися на рідну планету!

— І розпитати дещо, — додала дівчинка.

— Питайте, — весело засміявся незнайомець. — Питайте простору, дерев, квітів. Все, що треба, вони вам скажуть. А на рідну планету повертайтеся так, як прибули сюди. Бажаю щастя! Я поспішаю на побачення, браття. Я радію! Мене покохала чарівна Уолла! Я щасливий!

Він розігнав човника так сильно, що одірвався від поверхні озера, піднявся в повітря, ковзнув веселковим привидом над срібнолистими плакучими деревами і щез в імлистій далині.

— Оце так, — пробурмотів Славко. — Наговорив. Питайте дерев, квітів. Може, насміхається?

— Та ні. Він добрий — моє серце відчуває.

— Каже — повертайтеся так, як прибули. Так, ніби на трамваї проїхалися.

— А може, для них воно так і є. Може, вони звикли до відвідин інопланетян? Ти бачив — він глянув на нас, ніби на дерево або на камінь.

— А ще ти помітила — він не розтуляв рота, а ми чули його слова?

— Може, ми чули його думку?

— Мабуть.

— Славку, а мені чогось так хороше стає! І ніби за спиною крила виростають… легко, радісно… Мені подобається ця планета… як би вона там не називалася.