Заповіт борцям за визволення - Винниченко Володимир
Чи може мати в ньому велику вагу дія маленької купки людей на чужині? Ні, не може. А коли так, то виходить, що сама українська державність засуджена на смерть, бо та маленька група людей не може бути на Україні?
Явний абсурд. Та не тільки логічний, а ще й дуже шкідливий для самої нашої державности абсурд. Тому поставимо питання інакше: чи є де-небудь поза еміграцією українська держава? Очевидно, коли де-небудь вона є, то тільки на українській землі, на Україні. Чи є вона там?
Відповідь кожної об'єктивної людини, яка має змогу без загостреного особистого інтересу розглядати це питання, може бути тільки одна:
Українська держава, українська державність на Україні є. її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в "тюрмі народів" — Росії. Без цієї творчости ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державности покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко.
А наскільки вона міцна, показує той факт, що найбільші вороги її руські імперіалісти в усіх виглядах (чи то так званої демократії, чи так званого комунізму) не мають сили (а тому й сміливости) розвалити її. "Чому в так званому "Союзі Советських Республік" нема якоїсь Рязанської, чи Тамбовської Республіки, а є Українська? Тому, що створення Тамбовської чи Рязанської Держави викликало б тільки здивування, нерозуміння, сміх, обурення. А існування Української держави визнається за нормальне, природне явище, яке має під собою всі необхідні для того передумови і підстави.
Та більше: настільки Українська Держава є безперечний факт, що руський советський імперіалізм не тільки мусів зберегти майже всі атрибути державности, створеної українським народом (органи державної економіки, адміністрації, суду, освіти й т. д.), але й уважає за можливе ввести Україну в Організацію Об'єднаних Націй (ООН) як самостійну державу з правом окремого від усього Советського Союзу голосу (весь час Україна і Советський Союз виступають відокремлено).
Мені можуть сказати: це — один із комуфляжів Москви, це —звичайна її комедія, це — тактичний маневр для здобуття зайвого голосу в ООН. Так,— це не є вияв великодушности, ідейности, щирости, об'єктивности Москви. Але чому вона не може здобути в Організації Об'єднаних Націй десятки зайвих голосів проведенням у неї тих самих Рязанських та Тамбовських областей, названих нею Державами? Тому, очевидно, що такий маневр викликав би в ООН такий самий сміх і обурення. А введення України такої реакції не викликало, воно сприйняте Об'єднаними Націями з визнанням цілковитого права України навіть на самостійне, поза всім Союзом існування.
Це є всією планетою визнаний і зафіксований факт, не є визнання всім інтернаціональним світом здобутків української національної Революції. Здається, кожний щирий, національно-свідомий український патріот повинен всіма способами піддержувати, й на всю планету проголошувати це визнання, затверджувати його в свідомости організованого людства. А тим часом що ми бачимо? Те, що самі ті українці, які називають себе "носіями прапору української державности", розхитують, підривають цей факт. Оці закордонні емігрантські "вожді й міністри" довгими роками не переставали (та й тепер не перестають) намагатися робити пропаганду на весь світ, що Української Держави на Україні немає, що вона знищена більшовизмом, що вона лишилась тільки у них, під їхніми прапорами державности. На щастя, пропаганда їхня була і є така квола, голос такий слабенький, що його майже ніхто не чув. Та от прибула так звана Нова еміграція. Сила стала більша, голос став дужчий. Але й він, через цілий ряд прикрих причин, почав звучати в унісон з тими "міністрами", і він проголошує, що на Україні державности немає, що вона в образі "Державного Центру" є тільки під прапором "Українського уряду" в ... Німеччині.
А за що боремось?
Не кажучи більше, що це — кричуща неправда, шо це є вияв або непорозуміння, або "нечесності з собою" зацікавлених у цій неправді людей, це є окрім того, повторюю, величезна шкода тій самій державності, за яку многі з еміграції як Нової, так і Старої готові своє життя віддати. І от чому шкода.
В'явімо собі, що "Тюрма Народів", чого ж це тюрма, коли там є Українська Держава, Советський Союз так чи інакше розвалиться, що цьому розвалові будуть сприяти "зовнішні чинники", що вони, ці чинники, матимуть до певної міри силу вирішувати долю підсоветськпх народів. І з другого боку пам'ятаю, що є численні вороги української державности, які будуть напружувати всі свої сили, щоб її скасувати, щоб схилити на це "чинники", щоб роздерти Україну і шматками її торгуватись на інтернаціональному торжищі. І нема сумніву, що одні із аргументів їхніх для схилення могутніх чинників на таке вирішення була б оця пропаганда наших бідних "міністрів". Вороги напевне казали б "чинникам": "Ніякої Української Держави не було й немає. Вона вибухла штучно на один момент і зникла. Український народ у творенні її участи не брав і не цікавиться нею. Та це й самі українці визнають. От що про це кажуть самі українські вожді". І наводили б текстуально всі декларації наших "міністрів" про "Державний Центр", про "прапор державносте", про знищення більшовизмом державності на Україні. І само собою перед "чинниками" стало б питання не визволення Української Держави, а створення її. Це питання інше й не таке для них просте. І тому, коли б тим "чинникам" треба було виторгувати собі за скасування української державности якісь економічні чи інтернаціонально-політичні вигоди, вони, для виправдування себе перед своїм сумлінням, постаралися б захистити себе отими деклараціями наших "міністрів" і згодитись на знищення "штучної", давно вже "знищеної" більшовизмом державности. Бо, справді, коли вона є тільки на еміграції в шухляді якогось чоловічка "міністра", то яка її вага на інтернаціональному форумі? Ще раз: Українська Держава була і є. її, повторюю, створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські "вожді" та "міністри", а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсоветські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься Українською Повстанською Армією.
Але наскільки в рядах керівників еміграції, надто старої "урядової" існує оте нерозуміння, чи нехотіння розуміти це, свідчить такий кричущий факт. Один із депутатів "Парламента" (як звуть тепер Національну Раду "міністри") дозволив собі зауважити, що українська держава все ж таки немовби є на Україні. На це "міністр" закордонних справ, якому, мовляв, краще не розумітися на таких питаннях, одповів, що ціну цій державі знають могутні "чинники". Що він хотів цим сказати? Що держави на Україні немає, чи що там держава не така, яку цінили б "чинники", що вона тільки камуфляж, "штучна" вигадка і таке інше? Себто знов таки те саме: ніякої там держави немає? "Прем'єр-міністр І. Мазепа, треба зробити висновок на підставі його власних слів, або настільки політично малограмотний, що не розуміє ріжниці між інститутом державности і формою її, або він настільки засліплений чи зацікавлений своїм "урядуванням", що не хоче розуміти такої елементарної речі. Форма і суть не є те саме.
Так, форма української державности за цього відтинку нашої історії не є задовільна для нас. Так,— вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійности, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її,— вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів.
3. ДВІ ОРІЄНТАЦІЇ.
Значна частина цієї купки серйозно вірить у те, що оті "зовнішні сили" та вони, керівники цієї купки, можуть без українського народу принести йому (на ґанках і бомбах) державність і самостійність. Це все та сама нещасна "орієнтація на зовнішні сили", яка так дошкульно била нас за всю нашу давню і недавню історію боротьби за самостійність. Била і не навчила.
А так, здавалось би, легко можна навчитись, коли придивиться до тої історії не з погляду свого групового чи особистого інтересу, а об'єктивним пильним оком. Взяти найвидатніший момент з давньої історії, Хмельниччину. Поки Хмельницький мав "орієнтацію" на внутрішні сили, на народ, поки зв'язував козацьке національно-державне визволення з визволенням соціяльним і політичним всього народу, поки спирався на всебічні інтереси нації, поки голосно і вільно лунав клич "Україна без хлопа і пана", доти він мав перемоги над Польщею та над усіма зовнішніми силами, які вона кликала собі на поміч. Коли ж тільки в самому проводі всенародного повстання сталось розходження, коли почали розвиватися нахили до панування в ньому самому, коли гасло "Без хлопа і пана" стало звучати не так дружно, коли вигнані польські пани почали замінятися панами українськими, вилупленими з козацьких полковників,— так колишній ентузіазм народу, який творив перемоги, почав опадати і Хмельницький почав мати поразки за поразками.
Частина штабу Хмельницького (Нечай, Кривонос, Богун та ін.) розуміли причину цього і намагались знищити її, намагались далі реалізувати гасло "без хлопа і пана", але друга більша командна частина (Хмельницький, Виговський та їн.), вкусивши панування, не мали сили й охоти відмовитись од нього і, щоб зберегти його, взяли орієнтацію переважно на зовнішню силу, закликавши на поміч проти Польщі Москву. Що дала Україні та поміч, ми, ой як добре знаємо, але полковникам і отаманам вона, дійсно, помогла, вона закріпила за ними "вольності, й "маєтності", себто дала змогу "вольно" на землях-маєтностях, захоплених козацькою старшиною, "закріпляти" "хлопів", які хотіли бути вільними, і панувати над ними. І за право мати своїх українських "хлопів" козацькі отамани стали "холопами" московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність.
Другий, не такий видатний, але теж повчальний приклад: повстання гетьмана Мазепи проти Москви.
