Підпал - Грінченко Борис

А потім ти почув, як Іван Омельченко, що його за підпал на Сибір заслано, прислав листа, що йому там гарно жити, — як ти це почув, то сказав: от якби й нас туди заслано — жили б ми там удвох добре. Адже так ти казав, так?

Він кивнув головою, що так.

— Ну, ото й почали ми про це думати та розпитуватися. Ти ж сам і довідався, що коли нас зашлють навіки, так мене з чоловіком тут розлучать, а там нам звінчатися можна буде. Тоді ми й наважили це зробити. Адже ж це так, так? Кажи! — І вона вхопила його за руку.

— Та що там балакати? Хай і так! Так тоді думав.

— А тепер уже й не так думаєш?

— А тепер не так...

— А як же тепер?

— А так, що краще було б, якби цього не робити.

— Отак-о!.. — Лукія пустила його руку і встала. Не сходячи з місця, вона прихилилася до стіни, а він усе сидів у кутку біля її ніг, похнюпивши голову. — Чому ж би то було краще, якби цього не робити? — спиталася вона.

— Так я ж тобі вже казав. Хіба легко острожником, палієм ізробитися? Як же його людям у вічі дивитися? І яке вже там щастя буде після цього!

— А ти хіба цього не знав тоді ще, як нічого й не робилося? Чом же ти тоді про це не думав? Чом же ти тоді не лякавсь його так, як тепер?

— Хіба я не думав? Я думав, та, мабуть, одно — думати, а інше — робити.

— Та ти ж нічого й не робив! Адже я підпалила, а з тебе тільки й діла було, що побіг, щоб люди бачили.

— Не що ж бо то й що: нічого не робив, а ганьбу терпіти доводиться нізащо!

— Нізащо? Андрію, серце, а я ж? Адже й я для тебе сибірною, острожницею роблюся!..

У голосі в неї чути вже було благання, та він не помічав цього, або не хотів помічати. Дуже вже гостро вразила його та ганьба, що він зазнав, ідучи рештантом по рідному селу, ховаючи свої очі від поглядів людських. Та ще й за яке діло! Підпал — адже це найгидчіше діло, всі так кажуть, і він сам знає, що цьому правда. І він те зробив! І як воно сталося, як він міг це зробити!

Так, вони любилися!.. Сувора воля батькова розбила їх щастя. Та їм не хотілося, вони не могли його зректися. Спершу вони не стрівалися таки довгенько, а потім почалися, здебільшого випадкові, сумні зустрічі, короткі, на кілька хвилин, у яких куточках на вулиці або де в садку. Але одного разу їм пощастило поговорити на самоті. Спинюване почування спалахнуло знову з усієї сили, вони не могли кинути надію жити колись укупі, почування штовхало їх боротися за це і здобути цього хоч як дорого, і отут-то вперше й виникла божевільна думка: зробити яке злочинство, щоб за його їх заслано й можна було їм одружитися.

Не легенька була їм обом ця думка!

Не легко було їм думати про ганьбу тую, що малося їм відбути, про розлуку з рідним краєм! І спершу вони облишили цю думку.

Але потім, в самотні часи, вона з'являлася кожному з їх і вабила їх облудною мрією: оце ваше щастя, отак-о ви можете його здобути! Хіба щастя — то така мала річ, що за його не варто відтерпіти? І що ви губите, це зробивши? Андрій — злидар, чужий наймит, йому на те хазяйство ще збиваться треба. Хіба не однаково, що там це робити, що тут? Звісно, тут зоставалися рідні, люблені люди, та в їх обох не було найрідніших, найлюбленіших людей: Андрій був зовсім сирота, а Лукії мати не любила, а батько — був той батько, що зав'язав їй світ, занапастив літа молоді. І нестерпуче тяжкі були їй ці літа: чоловік — і так їй нелюбий — уже починав дуже її бити, свекруха, не вгаваючи, гризла.

— Мені так, що хоч і втопиться! — казала Лукія. — Або втечу звідси, або втоплюсь!

І вони зважились...

Еге, але тепер він бачить, що поспішився, що дуже він поняв віри облудній мрії, помилився й тільки себе занапастив.

Та й її ж! — щось наче сказало йому в душі. — Бо ж твоя це думка була! Звісно, Лукія з усієї сили вхопилася за неї, вона пособляла йому зважитися на це: вона навіть і зробила це сама, — та без його вона цього не зробила б, — на це треба було конче, щоб він згодився, щоб і він того забажав — і він бажав його. То він і її занапастив!

Та чого ж він її, а не вона його? Адже ж якби її не було, то ніщо таке не спало б йому на думку. А вона нагадувала йому цю думку, вона розпалювала його зважитись, вона мов штовхала його. І все це, вся ця ганьба — від неї, і через неї він занапастив своє життя! Він почував, що в його вже зникає кохання до неї, а є зовсім інше лихе почування.

Лукія мовчки стояла біля його. Думки мішма йшли у неї в голові, вона почувала тільки, що нове, страшне лихо от-от упаде їй на голову. Як її за нелюба присилувано піти — то було перше страшне її нещастя. Та тоді ще надія в неї в серці не вмирала: почувалась бідолашна, що ще є щось, що за його вхопитися можна й жити задля його. Це щось — то було зганьблене, затоптане примусом, але й досі так, як і перш, палке й чисте кохання до Андрія та його кохання до неї. А тепер? Тепер оце нещастя незмірно страшніше, незмірно важче за перше. Все вже вона згубила: волю, честь, рідних та подруг, бо з їми її розлучать, — усе-все згубила, тільки Андрій та кохання його їй зосталося, те кохання, що задля його вона на все лихо пішла. А тепер і він... Коли то правда все, що він каже, коли те все не так тільки, на мить, з серця казано, то й його вона губить! Що їй по цьому в житті?

— Андрію! Голубе! А що ж ти зо мною зробив? — скрикнула вона і, не сівши, а впавши додолу, припала до його, обхопивши його руками.

Але він стиха відсунув її.

— Тихше, а то ще почують, — сказав він неприхильно, устав і одійшов у другий куток.

III

Пішло слідство, допити та передопити. Після довгого першого допиту слідчий, що на село приїхав, звелів випустити Лукію та Андрія з холодної. Поки суд, повинна була Лукія у свого чоловіка жити.

Тяжке було їй це життя!

Повсякчас-годиночку знала вона й чула, що зробила зло тим людям, з якими жити має. Зло те мусило їх навіки розлучити; та їх ще поки не розлучено, то й було це важко вельми і їй, і людям тим. Вони мов боялись її — мов обминали її, найбільше чоловік. Якби він бив її — може б, їй було це легше, може б, ота кривда, отой біль придавлював би в душі в неї думку про те, що вона винна перед їм та перед його сім'єю. Та ніхто вже її не займав тепер, усі тільки обминали її, мов щось нелюдське, і оце-о й було найважче.

А тут ще Андрій! Відколи їх випустили з холодної — вона бачила його тільки на мить, на допитах, та раз на вулиці зустріла. Вони нічого одне одному не сказали, але ж Лукія почувала, що його серце від неї одвернулось.

Так! Але вона не хотіла, не могла тому віри йняти, щоб він зовсім покинув її. Вона жила ще однією нерозумною надією. Вона сподівалася, що все це може ще й перемінитися: вся ця справа — вона сама так складеться, що Андрій до неї, до Лукії, вернеться. Адже воно вже зробилося, його не переробиш, і хоч як, а їх зашлють. І певна вона була чомусь, що зашлють їх неминуче в одно місце. І тоді, як вона таки буде з їм — тоді його серце знову цілком прихилиться до неї, — так уже воно все складеться, що примусить Андрія до цього. Бідолашна! Вона забувала, що силою не вернеш почування, коли вже воно вмерло, і голубила цю мрію, і жила нею, і нетерпляче дожидалася суду.

Ото й прийшов той суд, ото вже вона у місті, і солдати уводять її в величезну світлицю, людей повну. Спершу вона не розбирає нічого, вона не знає, що це за люди, чого це їх тут стільки назбиралося.

Невже це всі її судитимуть? Вона силкується розібрати це і потроху догадується, що ото судді, а ото люди прийшли подивитись, як її судитимуть. Вона та Андрій сидять на одному ослоні. Він блідий і не дивиться на неї; вона вся тремтить, дожидаючись, що ось-ось зараз знатиме, яка її доля.

Щось читають — вона там нічого не розбирає, тільки дочуває, що раз у раз там її та Андрія згадують. Потім про щось її питають — вона відмовляє мало не навмання, бо й це погано розуміє. Вона тільки каже, що винна вона, що підпалила удвох з Андрієм, вона уперто обстоює за те, що вдвох з їм, що він теж винний.

А він... він каже, що ні!

Як почула вона те вперше, — ледве вдержатися змогла, щоб не скрикнути з болю, що їй серце пройняв. Та вона перемоглась і зважилась боротися з Андрієм, зважилася здобути його собі.

Він каже, що нічого не зна, що він тільки йшов проз двір та й побачив, як Лукія щось там робила коло хлівця, а він звідти не біг, а тільки йшов.

Вона силкується показати його брехню, розказує, як вони попереду змовлялися, як удвох прийшли й як зробили. Вона тільки не каже, нащо вони це зробили, свою мету не виявляє. Як питають її про це, вона або мовчить, або каже, що зробили вони на те, щоб помститися над її свекром та над її чоловіком, бо вони їх, Андрія та Лукію, розрізнили, не дали їм звінчатися. Вона не хоче, щоб судді знали, нащо вони це зробили, боїться, що тоді стануть їй судді на перешкоді, — зашлють Андрія нарізно від неї.

Починають свідків питати. Свідки плутають, не розбереш до пуття з їх оповіді, як воно саме було. Та все ж із того, що вони кажуть, виходить так, що й справді Андрій у тому ділі був. Вона дослухається до кожного словечка, що його свідки кажуть, і радіє, як тії слова сприяють їй. Еге, вона подужає: Андрій буде винний.

І тоді їй відразу страшенно схотілося — так, що несила перемогтися — схотілося почути від Андрія хоч одно ласкаве слово, хоч один неворожий його погляд піймати. Вона стиха торкається рукою йому до руки. Він повертається, мить дивиться на неї, чи то дивуючися, чи то мов обороняючись од неї, дивиться як на ворога, що з їм боротися має. Вона відразу схиляється, як прибита.

Вона починає розуміти, що силоміць себе любити не примусиш, вона зрозуміла, що він до неї ніколи, ніколи не вернеться! То що ж їй робити? Хоч би й в одно місце їх заслано, — однак, вони й там чужі одне одному будуть. Нащо ж тепер боротися, добуватися того, з чого ніякого пуття не буде?

Та нащо ж він бреше? Нащо він зрікається її й діла того, що вдвох його роблено? Ніколи б вона так не зробила, ніколи! А він зробив, — хай же йому за це кара, хай і йому така доля, як і їй буде.

І несподівано інше почування оживати, зростати у намучених її грудях почало. Адже вона любила його, вона його ще й тепер любить, хоч він і робить так. То люблячи, вона йому життя занапастить? Їй уже світ заміжжям зав'язано, а він ще міг би щасливий бути...