Українська лицарка (Дитинство Олени Теліги) - Багряна Анна
Повільно опустився в нього і, не прикриваючи обличчя руками — не соромлячись ні дітей, ні господарів дому — приглушено й гірко заплакав.
— Даруйте, шановний, — утрутився Іван Опанасович у цю незрозумілу сцену, — але ми не знаємо, хто ви.
— Я — князь Трубєцкой, — приборкуючи в собі спазматичні схлипування, нарешті відповів гість.
— Дуже приємно, але що вам потрібно від нас? — запитав господар.
— Що потрібно?! — раптом закричав чоловік. —Я прийшов на територію Росії, і що я бачу? Я бачу якусь Українську Народну Республіку! Три роки тому це було російське місто, а тепер раптом стало українським. А куди ж поділася Росія? Я хочу запитати у вас, де моя Росія?!.
— Прошу, не кричіть, шановний. Ваша Росія нікуди не поділася. Просто вона починається значно далі — на північ від Курська, — спокійно відповів Шовгенев. І чемно провів гостя за двері.
А Оленка, котра весь цей час здивовано спостерігала з порогу своєї кімнати за розмовою батька та незнайомця, нарешті усвідомила одну важливу для себе річ: вона — українка.
А невдовзі дізналася ще й таке: її старший брат Андрій пішов служити до Української Армії. Одного дня він прийшов додому, вбраний у красиву військову форму.
— Сьогодні в Києві буде парад. Ми уклали союз із денікінцями, — відповів на захоплений погляд сестрички.
До вітальні вийшла Уляна Степанівна й покликала дітей до обіду.
— Мамо, а можна, я піду на парад із Андрієм? —одразу ж запитала її Оленка.
— Ні, Лєно, я тобі не дозволяю, це небезпечно, — твердо відповіла мати.
А Ы
Дівчина відставила тарілку вбік і насупилася. її брат, швидко поївши, вийшов із квартири.
Наступного дня, ідучи до гімназії, Оленка почула врочисту оркестрову музику. І раптом на тлі тієї музики залунали гучні постріли. Мешканці найближчих будинків повибігали на вулицю. Від Хрещатика мчав на коні якийсь чоловік, що нагадував дівчинці сміливого казкового лицаря. Він тримав у руці пістолет і радісно вигукував про те, що нарешті знову б'ють "русскіх". Оленка здивувалася: але ж сам вершник був російськомовним! А по тому лише щиро зраділа, адже знала: такі сміливі й красиві лицарі, як оцей, відтепер є спільниками її батька й брата в боротьбі за український Київ.
Тільки ж направду все складалося зовсім не так, як собі намріяла тринадцятирічна Лєна. Лихо почалося для неї несподівано — із однієї прикрої новини: гімназію Дучинської назавжди закрито. Кілька разів дівчинка чула в місті постріли й вибухи. А вже потім дізналася від батька, що більшовики розбили Українську Армію й нахабно запанували в Києві.
Одного дня міністр українського уряду Іван Шовгенев у розпачі повідомив дружині:
— Мусимо удвох із Андрієм негайно виїхати з міста.
— Надовго? — стурбовано поцікавилася Уляна Степанівна.
— Ні, лише на два тижні, — заспокоїв її чоловік. Оленка нічого не знала — куди й навіщо поїдуть
її батько та брат. Чула лише одне незнайоме їй досі слово "еміграція". І терпляче чекала. Але проминуло два тижні, і ще — два, а там — і два місяці... Але ніхто з них — ні татко, ні Андрій — так і не повернулися додому.
Годі й казати, як важко стало Уляні Степанівні, яка тепер залишилася з двома дорослими дітьми, та ще й без жодних засобів для прожиття. Колись звикла до статків жінка мусила шукати порятунку від злиднів та голоду. Тож почала
потроху продавати коштовності, одяг, вишукані хатні речі.
— Лєночко, прошу тебе, економ харчі, — з болем на серці просила доньку за обідом, розуміючи, що грошей може вистачити ненадовго.
І колишня капризуля, котру батькам доводилося вмовляти до їжі, тепер не могла не розуміти маминої тривоги.
Кілька разів Оленка ходила з мамою на Євбаз, аби обміняти шовкові сукенки чи порцелянові сервізи на хліб. По дорозі дивилася на опалені війною парки і сквери, розтрощені альтанки та лавочки, на залякані й сумні обличчя киян. Згадувала, як іще зовсім недавно ходила до гімназії, як її батько та брат раділи революції... Із болем несла в своєму серці пекуче материне тавро: "дружина петлюрівця". І відчувала, як визріває в ній важке обурення. Але — без відчаю. "У жодному разі не можна опускати рук і здаватися оцій хижій силі, — цілком по-дорослому міркувала тоді, — потрібно до останніх сил боротися за свої права, за свою українську землю".
Розуміючи, що хатніх речей для продажу лишилося небагато, а повернення батька чекати марно, Оленка пішла до ректора Політехніки проситися на роботу. Донька колишнього професора цього ж закладу стала звичайною посильною — мусила щодня й у будь-яку погоду розносити по різних кутках Києва документи та офіційні листи.
А коли настало літо, Оленка подалася працювати на городи — за декілька верст від тодішнього Києва.
У страшну спеку разом із сільськими бабами сапала й полола насаджені овочами грядки. Худенька, геть непризвичаєна до фізичної праці, вона була до краю виснажена. Але мусила збирати рештки своїх сил і працювати далі, адже над нею постійно стояли жорстокі наглядачі. Вони кричали їй у спину:
— Давай, рухайся швидше! Не спи!
І дівчинка мусила все це терпіти, бо втратити роботу для неї тоді означало померти з голоду. Щоправда, той зароблений харч аж ніяк не можна було назвати щедрим: варена картопля та пісний пшоняний куліш. Хліб, шматок сала чи масла бачили хіба у мріях. Лише зрідка Олені вдавалося разом із кількома приятельками вирватися до найближчого села й випросити в людей трохи сала взамін на якогось рушника чи серветку. Додому дівчина ходила лише по неділях, аби помитися, відпочити від важкої праці, поділитися заробленим "пайком" із мамою та братом. А протягом тижня жила там, де й працювала. Спала разом із бабами в сараї, де колюча солома заміняла їй м'яку домашню постіль. Дрова для приготування їжі та опалення мусили шукати самі. Самі ж їх і пиляли, рубали, носили до кухні. Самі мили підлогу та посуд.
Але вся оця брудна та принизлива праця не була для Оленки ані страшною, ані гнітючою. Вона завжди виконувала все з радісною усмішкою, нічим не переймаючись, потай міркуючи про щось своє, чисте, молодече. її серце було сповнене безмежної любові до краси. А тому вона не помічала ні бруду, ні грубості. Сприймала все це лише як безглузду тимчасовість. Бо ж вірила: чорні хмари колись неодмінно розвіються, й над Києвом знову засяє ясне та горде українське сонце.
Олені йшов шістнадцятий рік, коли Уляна Степанівна нарешті прийняла важливе для всієї родини рішення:
— Ми поїдемо звідси за кордон — до батька й Андрія.
Добираючись до кордону разом із мамою та Сергієм, Олена, як ніколи гостро, відчувала свою рідну землю — кожен її подих, кожен стогін, кожну сльозинку на траві. Пригадувала Святі гори й Київські пагорби над могутнім Дніпром. Запитувала саму себе: що вона може зробити, аби Україна знову була вільною й щасливою, аби в зневірених людей піднявся дух до боротьби? А по тому сама ж собі й відповідала: "У мене немає такої сили, як у брата, отже, не зможу піти до війська. Але в мене є сильне серце й голос. Можу закричати на весь світ — про свою любов, про свій біль і свою мрію. Або краще просто написати про все це... Авжеж, моєю зброєю може стати звичайне слово...".
Тоді Олена ще не усвідомлювала до кінця, яким саме мусить бути її слово. Але сильне й ніжне серце вже підказувало дівчині: тільки українським.
Історія людини в історії людства
Олена Теліга (дівоче прізвище — Шовгенева) стала видатною українською поетесою та громадською діячкою.
Мешкаючи з родиною в Чехії, вона закінчила Український педагогічний інститут у Празі й одружилася із сином кубанського козака Михайлом Телігою. Далеко від рідної землі всіма силами гартувала в собі приспану з дитинства українськість. Якось, будучи вже дорослою дівчиною, Олена почула, як російські офіцери кпинять з української мови, називаючи її "собачою". Це боляче образило Телігу та спонукало до рішучих дій на захист власної гідності. Беручи приклад із матері, вона принципово — з усіма й скрізь — почала розмовляти винятково українською. І саме тоді на повну силу розкрився її поетичний талант.
А коли, після шістнадцятирічного перебування на еміграції, Олена повернулася до Києва, одразу ж вступила до Організації Українських Націоналістів (ОУН), де працювала разом із поетом Олегом Ольжичем-Кандибою в культурно-освітній референ-турі.
На той час Друга Світова була в розпалі. Окупований нацистами Київ прагла прибрати до своїх рук не менш жорстока комуністична Росія. У ті нелегкі воєнні часи Олена Теліга створила й очолила Спілку українських письменників, а також стала головним редактором літературно-мистецького тижневика "Літаври", що видавався як додаток до газети "Українське слово". І, звісно ж, писала свої сповнені любові та болю невмирущі поезії...
Поетеса була заарештована німецькими нацистами й розстріляна разом із чоловіком та соратниками 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру в Києві. Могла б утекти й урятуватися, але була надто принциповою жінкою, тож обрала героїчну смерть. На сірому гестапівському мурі вона залишила свій останній автограф. "Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга". А вгорі — Тризуб.
