Листя землі - Дрозд Володимир

Лемеха аж пужалном замахнувсь на нього з перестраху. Але дубове пужално переломилося в його руці, наче соломинка, а Нестор-солдат засміявся. Той холодний сміх настрашив Уляну, і відтоді аж до смерті Несторової Уляна лякалась, коли він сміявся. А Нестор глянув на дівку так, ніби на базарі ціну складав: "І для чиїх же радощів намалював Бог такий апетитний патрет?" — "Та вже ж не для ваших!" — повела плечима Уляна, бо звикла, що милуються її вродою. Нестор кресонув кресалом, розкурив люльку і так відповів: "Не гнєви, красна дєвко, Бога і чорта не дражни, бо ніхто з нас не заглядав до Книги жизні, навіть я, одставний солдат Нестор Терпило, хоч бував на небі і з Богом розмовляв, як ось із тобою. Жили колися на світі велетні-люди, що одне одному через гори сокиру подавали, а по лісу ходили, як по траві. І з такої причини дуже горді були, як ось ти, дівко, своєю красою. А. як случився потоп, не захотіли вони сідати до ковчега: "Хай яка буде вода, а нам і колін не сягне". І з такої причини ті гордяки витопилися до ноги, жодного на світі не осталось…"

І запитав Кузьма Лемеха відставного солдата: "Чи не з пакульських Терпил ти будеш-бо?" — "Кодло моє од віку в Пакулі, правда твоя. Чи багато моїх родаків ще ходить по білому світу?" — "Не осталось із твого кодла, щитай, нікого, — Лемеха недовірливо хитав головою. — А сколь-ки ж тобі самому годков?" — "А я своїх лєт не лічу, — блиснув чорним оком Нестор. — А що кодло моє у Пакулі перевелося, то не в радість мені. Бо тутки мого пупа закопано, сюди і навертає душа, у які світи не бродила б". — "Розказував мені батько, а йому дід розказував, я вже вам розкажу, — почав розказ Кузьма Лемеха, позираючи на небо, де розвиднювалося. — Був у Пакулі козак Терешко Терпило, своєї землі не мав, а панську обробляв за третій сніп і возив пана, куди йому треба. А пана звали Лук'ян Журавський, нашому старому панові він дідом доводився. Як помирав Терешко, записав його пан Лук'ян у кріпаки. Опісля Терешка його син Нестор став за візника у пана Журавського. Дужий був той Нестор і здоровезний, як віл. Розказують, парну упряжку на ходу спиняв. Якось зайшлося у них з Нестором на одверту гомонку, Нестор і каже: "Не кріпак я вам, пане, а вольний". А пан перед усім двором своїм і одлупив яго нагайкою: "Будеш помніть, який ти вольний, ти ще від батька свого Терешка у кріпаки записаний". А Нестор — то був гордяк, рішив йон одомстить Журавському. Спогодєй поїхали вони в сусідню економію. У низині остановив Терпило коні, стяг пана з брички і заходився частувать пужалном. Добре частував, аж пан упав на коліна, проситися став, відпущу, каже, на волю, ще й грошей дам. Нестор повірив. Теперечки вертають яни додому. Як повернулися яни додому, челядь Журавського вхопила Нестора і потягла на стайню. Там яго прив язали до ослона і били, скільки хотіли, поки й кров'ю не підплив. Погодєй віддали в солдати. Дєвку ж Нестора, яку той любив, Журавський оддав за кривого воловника, у батьки їй годився, сестру продав заїжджому панові, десь аж на Кавказах тому панові цар землю дав. Матка ж Нестора скоро й умерла з горя' такого. Отак і перевелося в Пакулі Терпилове кодло. Про самого ж Нестора одтоді у Пакулі нічого не чуть. І вельми подивлений я твоїй появі, Несторе, і се велика почудка, якщо й правда се ти, а не мара нам видиться. Бо все, що я гомонів, ще за діда мого Оксентія було, а вже й батько мій Ничипір давно на гробовищі лежить, та й на мені уже жисть добренно наєзділась". — "Хіба ти, Кузьмо, не слихав між людей, що один день у Бога — сто літ на землі? — мовив на те Нестор-солдат, умощуючись на возі, щоб їхать, бо гроза уже відкочувалася за Невклю. — Ото як запрягли мене в солдатську упряжку, двадцять п'ять лєт одслужив я царю земному. Пройшов і Крим, і Рим, і Кавказ, а ріднішого голосу, аніж голос барабана, уже й знать не знав. Ну, все, думаю, цар за службу отблагодарствує. А йон мене — за ворота і дулю велику вслГд. Що Нестору робить, куди діваться? Пішов я служить царю небесному. Поставив мене Бог в караулі біля воріт, що до його дворища. Служу вірою і правдою, калі Смерть біжить до Бога по наказ. Січас доповім, кажу. Потовкся трохи по дворищу і знову виходжу за ворота: "Наказав табє Бог сім літ дуб є гризти, а людей — не чіпать". Пішла вона в ліси, а я служу дальше. І перестали люди на землі мерти. Якось у неділю пішов Бог до лісу по гриби і зустрів там Смерть, уже яна ледве ногами соває. "Чого ти така худа? — питає Бог. — Чи людей на землі мало?"—"Од якого присмаку мені в тілі буть, — Смерть одказує, — коли я вже сьомий год саме дуб'є гризу, як ти, Боже, наказав через свого москаля Нестора". Бог, конєшно, розсердився і каже: "Хай той москаль теперечки на своїх плечах тебе носить, поки од'їсися і при здоров'ї станеш". Почав я її носить. А Смерть хоч і вельми худа, а в кості широка, скоро я геть на силі підупав. А ще ж у Смерті ні празника, ні ночі, завжди у роботі. Якби не люлька — там, під Смертю, і сконав би. Од люльки моєї єй удовольствія ніякого, а навпаки. Як наб'ю люльку самосадом та розкурю, Смерть на плечах моїх і чмихає, і кашляє, і крутиться, тольки кості торохтять. Од'їлася вона трохи після голодухи, одпаслась на земних харчах та й одіслала мене назад до Бога. А в Бога ще гнів не минув, і йон видав такий артикуль: "Іди, солдате, у пекло служить". Прийшов я в пекло. Прийшов я в пекло, став гвоздя забивать, щоб амуніцію повісити, — чортів наполохав. Далєй — больш. "Що, — запитую, — у вас у казанах вариться?" — "Грішники", — одвічають. "А, галушки, — киваю я, — січас буду вечерять…" Чорти на раду зібралися і постановили з пекла мене вижити. Нап'яли барабан із шкури молодого чорта та й забарабанили: "У похід!" Мушу команду сполнять. Вибіг я з пекла при повній своїй амуніції, а чорти скоренько двері за мною зачинили на засув. Потяг я ноги знову до Бога. А Богу што дєлать? Розвів йон руками: "Якщо ти, москалю, ніде не можеш ужитися, то йди собі знову у світ земний". Ось я й вернувся на землю".

"Ну, солдате, майстер ти теревені теревенити і постоли із слів плести, — чухав голову під смушковою шапкою Кузьма Лемеха. — Якщо з тебе буде таке роботайло, як щебетайло, тобі у базарний день ціни не складуть…" Нічого не відповів на те Нестор Терпило, а підняв руку перед себе і долоню розтулив: на долоні лежало синє, в цяточку, схоже на жайворонкове, яйце. Яйце тріснуло і розкрилось; із яйця виповзла і обвилась навколо Несторових пальців зелена змійка. У змійки виросли крила, вона змахнула крильми і, схожа на худу, обскубану качку, злетіла з руки Нестора. Змійка летіла у небо по прямій, наче випущена з лука стріла, і там пірнула у хмару, а хмара зустріла її блискавкою та громом. Горщечник налякано перехрестився, а Уляна хапала повітря відкритим ротом, наче риба на березі. "Затуляй, дєвко, рота, коли погримує, бо чорт залетить", — засміявся Нестор, і від того сміху їй зробилося ще страшніш.

Оселився Нестор у Мохнача, баришника і конокрада, а як минув піст по Великодню, прийшов з Мохначем, що йому за товариша був у цім ділі, до Лемехів домовлятися про сватання. Уляна сховалася за комин і не злізла з печі, поки за гістьми двері не рипнули. Вівдя клопоталася в дворі, біля худоби, і до хати не зайшла, ніби не її дочку сватали. А Кузьма сидів на покуті, суворий з обличчя, наче на іконі намальований: "Ти, Несторе, у батьки моїй дєвці годишся, а може, і в дєди чи прадєди, як по наших земних законах. І голяк голяком, тільки й твого, що на табє, та й то солдатські недоноски. А у мене і кінь, і овечки, і корова, і ремесло в руках. Не рівня ти мені, щоб я свою одиначку за тебе віддавав. Викинь і думку з голови, а шукай до своїх нехватків такі ж нехватки, може, і зліпиться…" — "Вельми запанів ти, Лемеха, як на горен та круг стягся і вивчивсь у Савки Гайдамаки з Крутьків горшки ліпить, — сказав на те Мохнач, зизим оком дивлячись на Кузьму-ікону. — А як приставав до Вівді у прийми, був такий же безштанько, як і Нестор теперечка. Та й у Вівді твоєї тольки те було, що вона з чумачки привезла, чим її чумаки за співанки у дорозі обдарували. А все, що ти на горшки та гладишки виміняв, як прийшло, так і піти може… А Нестору, щоб ти знав, за його вірну службу од царя пенсія буде". — "До царя, як до Бога, далеко, і лучче синиця в жмені, аніж журавель у небі. І ти, Мохнач, у хаті моїй мені не ворожи поганого, бо всі під Богом ходимо. Сьогодні ти на коні, хоч і на чужому, а далєй хто зна. А у мене мого ремесла ніхто не одбере, ні Бог, ні дідько. Покуль люди живуть, їсти щось будуть, і їм горшки мої та гладишки треба". — "І горшки, і люди — усе глина, — підвівся з лави розсерджений Мохнач, бо йому Кузьма в саме око кіньми чужими штрикнув, усі в Пакулі про них знали, але мовчком, бо Мохнача боялися. — Сьогодні є, завтра розсиплються. Ходьом, Несторе, з сьої хати, і хай твоя нога болєй сюди не ступить. Таких Улян ще в тебе буде як гною…" А Нестор дивився на піч, як на сонце: "Інших Улян мені не треба, а єта буде моєю, бо я так хочу". Сказав — і за поріг.

Як ішли з Мохначем через двір, Вівдя коня напувала. Мохнач пробіг пальцями по спині коня, наче на сопілці заграв: кінь відчув руку, і шкіра йому збрижилася. "Добрий кінь, добру ціну на базарі дадуть". — "Нє ти його ростив, не табє його і продавать", — одрізала Вівдя. "А хто зна, хто зна… — засміявся Мохнач. — Нащо табє, Вівдя, кінь, як ти звичніша до волів чумацьких?.." — "А й таке, циганської крові в мені нема, — наче серпом черкнула. — І жебраків та зайд до хазяйських дочок свататись я не воджу. Як їздила я з чумаками, чумаки одного такого, як ти, на Давидовім броді до смерті збатожили, а вони були люди правдиві і помірковані. Найнявсь за погонича, щоб у клумаки чужі заглядать…" А батько Мохнача таки ж циган і був. Відбився від табору і приймакував у Насті Малахи, вдовички. Нажив з нею Гаврила, а тут цигани біля Пакуля, в Муравиці, стали табором. Пішов він, на вечір глядячи, у табір, а на ранок ні табору в Муравиці, ні приймака Настиного. Та й по сей день. "Смієтеся, матко, смієтеся із чужої недолі, аби із своєї плакать не прийшлося…" — як ніч зробився Нестор, а й виходив з хати похмурий. З тим і пішли од двору Лемехів.

І ніби наврочив Нестор.

Кузьма йон тольки в стайні й ночував, як ото зачув Мохначеві гомонки.

У П'явки того літа кобилу вивели, сам пристав приїжджав, бо то ж таки П'явка, але й сліду не найшли.

А в Андрія Царика уже й зняли двері з петель, а йон од Муравицького озера з рибою вертав — так яно спужалося і втекло.

А до Лемехів, бач, так і не прийшло.