Листя землі - Дрозд Володимир
Збиралося на дощ. Ліс затаївся, лише час од часу по вершинах дерев пробігав молодий вітер, провісник грози. Стежка, що вела через Страхолісся на Чортове болото, тут вигиналася, і Уляна помітила Нестора, уже коли виходила з-за куща ліщини. Він ковзнув з осокора і пішов їй навстріч — очі Нестора були страшні. З рук Уляни вислизнув вузол, горщик з борщем хряснув об стежку і розбився. "Дядьку, дядьку!.." — зойкнула, але ніхто не чув, окрім лісу. І Нестор не чув. Він нічого не чув, окрім своєї нуртуючої крові. Уляна впала на його руки, як підтятий косою заячий холодок. Нестор поніс її в ліщинник, кинув на траву. Коли Уляні стало боляче, вона застогнала, але то був стогін жертви, а не жінки.
Зграйка метеликів з барвисто розфарбованими крильцями, — здавалося, ще фарба не встигла висохти, — опустилася з неба, закружеляла над ними, але скоро знову загубилась у небі, яке хмарилося. Набігли мурахи, крупні, червоні, схожі на ягоди недозрілого барбарису. Коли Нестор підвівся, мурахи гронами висіли на голих ногах Уляни. Нестор вирвав жмуток трави і змів їх. Але мурахи знову наповзали, наче падали з неба із першими краплинами дощу, і було їх тьма-тьмуща. Уляна лежала в траві горілиць, наче мертва, і тільки дощ, що сіявся усе рясніше, відживив її. Вона підняла вії, побачила ліщинове гілля, захмарене небо, Нестора, що посміхався переможно, і знову заплющилася. Дві сльози, схожі на буйні краплі дощу, покотилися з очей. Нестор знову зігнав мурах з її ніг, осмикнув спідницю, підвів Уляну і легенько підштовхнув до стежки: "Іди, дєвко, та готуйся до свадьби. Скоро посватаю, тепер уже на піч не ховатимешся… А на болоті за лісом нікого нема, у лузі косарі. Матці своїй скажеш — підковзнулася…" І засміявся. Уляна ступала по стежці дерев'яними ногами, тікаючи од того сміху. Грім прокотився над Страхоліссям і упав у болото. Поки Уляна доплелася до хати, хмара облягла усе небо і дощ вперіщив як із відра. Косарі були уже вдома, негода прогнала з лугу. "Де ти швендяла? — гарикнув батько, бо голодний. — Тебе тольки по смерть посилать, а не з обідом!" Вуста Уляни ворухнулись, але голосу не було.
Од того случаю і не стало в Уляни гомонки, голос пропав.
Маб', од пережиття.
А може, Нестор що поробив, аби не розказала.
Од пережиття, од пережиття, сама дєвкою була і вєчною не зосталася, знаю.
Одписала баронеса день поля Несторові на непридатній землі, у підгір'ї. "Нащо тобі, солдат, добрий грунт під дворище, і сякий-такий згодиться. А місце веселе, видко далеко". І правда, далеко видко: село по той бік вигону, церква на горі, далі — низ і дворища по низу, як купиння, аж до Рога, до Болотяниці, і луги, і Невкля, і знову луги, і болото Замглай, і Чорний ліс. За Несторовим городом, на гребені Крукової гори, путнє дерево давно вирубали, а терен, та вовча ягода, та дрібний берест у таку шелюгу сплелися, що дівки, ідучи удосвіта в економію, хрестились і стишували голоси. Хто ходив на Крукову гору по глину — кістки викопували. То й перестали ходить. У темні ночі щось блимало і світилося на Круковій горі.
Сперва ми боялися, а далєй старі люди гомонять: не бійтесь, дєвки, то скарб у руки проситься.
Оде його батько розказував: там козаки давнєй колись стояли табором, яни і закопали.
А дасться скарб тому, хто яго узять зуміє.
А як сіно на лугах покосили та згребли, Нестор будуватись почав. У пана Журавського стару комору за тридцять рублів купив. Колоди дубові, тесані. Дрібним лісом знайомі литвини, що плоти сплавляли, за могорич наділили. Під кути стін кам'яні підклади поклав Нестор: старі жорна мельника Терешка. На комору та хатку дубових плах не вистачило, добудовували у закидь, між ушул. Закидали чим запопало, по тому кілки били і глиною рівняли. Вікна Потап, що його після воскресіння Безсмертним прозвали, у віддяку Несторові поробив. Плотники з Мохначів і общепили та крокви поставили, а накривав з нового околоту Остап Говоруха. Крівлю Остап вивів як на показ: чотирисхилу, спина рівненька, вишита парками.
Питала якось я Нестара, де се-бо йон грошви розжився, що таку хату одгрохав.
А йон же що?
А йон тольки очима загарцав пужливо: "Бог дав…"
Бог то Бог, а підлатувався йон коло Мохнача, хай не бреше.
А може, з лугу баронеси, що стеріг, перепало.
Що там перепало, хіба на крокви, а Мохнач йому позичив, то все Мохнач, то йон.
Дак Мохнач-бо хотів, щоб Нестор заодно з ним був, бо Нестор щось знав, умів очі одвести кому хоч.
А чого ж йон маляру мринському не одвів, що той Мохнача, як собаку, убив?
Але ще живий був Мохнач, коли скликав Нестор людей на толоку, щоб вкидали і побілили. І як купали Нестора у ночвах, бо так од дідів ведеться, баби допитувалися: "Де ж бо твоя маладьонка, щоб з тобою у глині скупалася і піч твою завтра затопила? Бо ж після толоки треба топить, аби сохла". І одвічав на те Нестор: "Моя маладьонка ще в піддівках ходить у батька-матки і сина мені надумує". — "Без тебе не надумає, скольки голову не сушитиме, бо ти в нежоначах досюль". — "Дак я вже розстарався!" І регоче, було, та гарцапає у ночвах. А баби й собі сміються, хоч ніхто нічого ще не знав.
А йон знаєте, як сміявся? Самим голосом, а в очах тьма, і моргун не блимне…
Я ще дєвкою була, як толокували в Нестора, і страшко та скумасно рабі лося нам од яго сміху, і не співали ми пісень, як ведеться на толоках з дедов наших.
Ціле літо водила Вівдя дочку, що німа стала, по шептухах та ворожках. "Нікольки ми не поможемо, бо се їй пороблено", — казали баби. І правда: виливали, вишіптували, травами поїли, полином свяченим, але не помагалося. Як викопали буряки і льон постелили, Кузьма повіз дочку до лікаря у Мрин. Подивився лікар Уляну, а далі вийшов на ґанок до Кузьми і каже: "Це у неї од великих нервів, не тратьтеся, ліки не зарадять. А коли вже родить, десь посеред зими, — може, й минеться". У Кузьми і шапка з рук випала: "Як — родить?!" — "А так, чоловіче, що вона на місяці п'ятому, чи ви не знали?" їхали додому — Кузьма то коня батожив, то Уляну. А удома зачинив дочку у хатці, щоб сусіди не чули, і бив на забій, доки не стомився: "Хто йон, од кого нагуляла, сучка?!" Але мовчала Уляна, і стогону не вчув. Ніби дерев'яною зробилася.
А по селу котилося: Уляна Лемехова — накритка.
Дівки вечорами співали під двором у Лемехів: "Прийди, прийди, мій миленький, покрий мою славу…" Кузьма виходив на ґанок, кишкав через тин — розбігалися із сміхом. Перед Покровою повернувся з Таврії Мартин, але й на поріг до Лемехів не ступив. Стрів Кузьму біля шинку — одвернувся. Кузьма з великого горя на ніщо перевівся: що за день вимолотить — шинкарю городами несе. І Вівдя згоряла, як свічка.
Перед святим Андрієм бігали парубки й дівчата від хати до хати, по тридцять копійок на калиту збирали. До Лемехів ніхто і дверей не прочинив. Звечора дівчата у роті воду з криниці повз їхній двір носили, у Отроховичів пампушки, щоб ворожить, пекли. Вранці Вівдя, запнута у чорну хустку, наче в жалобі, пішла до церкви, упала перед святим Андрієм навколішки, головою об підлогу билася, аби допоміг Уляні. Отець Серапіон суворо глянув на Вівдю: "Іди, жінко, додому і приведи дочку. Тільки ж хай не сміє заходити до церкви, бо грішна, а жде мене біля паперті". Як сказала Вівдя удома, Уляна в плач, у голос, та мусила йти. Нестор відколи побудувавсь, уже не тулився до притвору в церкві, де самі баби, а наперед, до амвона, між хазяїв утирався. І виходив з церкви слідом за отцем Серапіоном у гурті з Колумбетом, П'явкою та Отрохом, хоч ті й не дуже його привічали, одвертались і широкими, у кожухах, плечима від отця Серапіона відтирали. Уляна стояла біля паперті, жизіт уже бабухатів під свиткою, а з обличчя — як свічечка. Побачила отця Серапіона з хрестом, упала коліньми на мерзле груддя, аж земля озвалась. І сказав отець Серапіон: "Нема тобі мого прощення й благословення, бо гріх ти великий перед Богом, людьми і батьками своїми вчинила. Колінкуй тричі навколо церкви, як це здавна серед люду нашого заведено, хай усі бачать твій сором і навчаються". І поколінкувала Уляна, як сонце сходить, і слід за нею стелився, бо вже пороша цвинтар довкола церкви білим припорошила. А скоро злузала коліна об груддя, і став слід червоним, наче ягоди калини за собою по снігу сіяла. Діти бігли слідом і цугикали. Парубки сміялись, дівчата одводили очі і пирскали в рукава свиток, баби перешіптувалися осудливо. Вівдя голосила, наче по покійній. Нестор стояв серед білих та червоних кожухів непорушне, як ушула, наче небо тримав на собі, і тільки фарбований вус смикався, відкриваючи руді від тютюну кутні зуби.
Я навпроти стояла і бачила, і страшко мені було, ой страшко, як йон шкірився.
І не шкірився йон, а сміявся з вас, бабів, бо так вам і треба, щоб не розставлялися перед кожним мужиком.
Може, йон людей стидився, бо уже всі знали, хто призвів Уляну, дак і шкірився, натура його така.
А я думаю, що йон Уляну жалів, бачачи її муки, бо таки ж любив, любив, хіба нє?
І відкрилося небо Нестору, оком єдиним, як на іконі, у душу глянуло, і опустив на груди голову Нестор-солдат.
Андрія парубки і дівчата святкували у хаті баби Солохи. Що зібрали у складчину, все з'їли і випили. Калиту повісили за вушко між дверей, з квачем Дем'ян Тхорик сидів. "Добрий вечір, ворота, чи тут висить калита?" — "Тут-ки!" — "То я буду кусать". — "А я буду по зубах кресать!" І добре кресав, хто укусить калиту і розсміється — квачем у сажі. Чи дівчина, чи хлопець — нікого не милував. Та й хто втримається, не розсміється, як усі навколо калити гуртяться, самі регочуть і того, хто кусати іде, розсмішують на всі лади. Лише Мартин Волохач і не розсміявся, хоч і підпив добряче.
Дак йон такий і був-бо: чим більше п'є, тим чорніший з лиця стає.
Як ішов йон калиту кусать, а я в сінцях з люлькою, бв дєвки виганяли з хати, хто курив, дак мені все чисто видно: чорне лице і без сажі. А очки мав маленькі та ще провалились ніби під надбрів'я чи то од горівки, чи од переживань за Уляною, страшко дивиться.
Укусив Мартин калиту — і йе ворухнулося обличчя. А вже ж як довкола вистрибували, кривлялися, щоб розсмішити Мартина! А вельми Килина, П'явчина донька. Як сів Мартин біля мисника, калиту дожовуючи, і Килина біля нього примостилася, ласочкою горнеться.
