У промінні двох сонць - Бережний Василь

Причому, період затемнення однаковий для обох. І відстань між ними — стала. Проте загадково змінюється іноді положення Сонць стосовно нашої планети. Як? Чому? Подібних проблем, які ще ждуть свого розв’язання, перед нашою наукою — безконечний ряд. І велич мислячих Сфероїдів — у пізнанні нашого Всесвіту. Кажу "нашого", бо не виключена можливість, що він не поодинокий, що в Природі існують інші світи — може, хоч і не такі досконалі, але не менш прекрасні і дивовижні, ніж оцей наш.

Космонавт помітив, що в ядрі старого Сфероїда посилилось блакитне світіння.

— …Ви вже, певно, знаєте, що я довгі роки працював над рівнянням, яке б описувало простір від таких його часток, як енерготон до гігантських об’єктів — таких, як Голубі Сонця.

— Рівняння Всесвіту! — захоплено вставив Космонавт, і весь засяяв блакитними і зеленкуватими пелюстками.

— Саме так — рівняння Всесвіту, — продовжував Знавець Чисел, очевидно, задоволений неінертністю молодого Космонавта. — Коли щільність нашого Всесвіту така, як я її обчислив, то простір мусить вгинатися під її дією. З мого рівняння випливає, що наш Всесвіт має певну замкнуту кривизну…

— Замкнуту кривизну? — прохопився Космонавт, і ядро його зробилося зовсім блакитним. — Але ж це означає…

— Ви вірно зрозуміли: це означає, що наш Всесвіт має межі, що він конечний як у просторі, так і в часі. Я добре розумію вашу враженість, юначе. Бо й для мене самого цей наслідок був несподіваним. Так, так. Та з цим і зараз важко погодитись: Безмежжя має межі! І я передбачаю, скільки буде висловлено негативно заряджених думок з приводу моєї формули. Втішає мене тільки одне: доки вони зберуться з думками, я вже не існуватиму, отже й не відчую колючих розрядів скептицизму і огуди.

— Навіщо ви так… — спробував потішити старого Космонавт. Але Знавець Чисел не дав йому договорити:

— Я добре знаю свої енергетичні ресурси. На жаль, старіння молекул — незворотний процес… Але з другого боку, коли б у Природі не відбувалось незворотних процесів, то вона не могла б розвиватися, тобто не існувала б. Отже, коли я опублікую своє рівняння, ви будете далеко від нашої планети. Ось вам його графічне зображення, — учений зробив видовження в середній частині свого сферичного тіла і ним подав Космонавтові тоненьку еластичну платівку, всуціль усіяну математичними символами. — Я прошу вас якнайсерйозніше поставитися до перевірки фізичної відповідності рівняння. Вирішальне значення матиме визначення щільності речовини і вивчення поляризації світла Голубих Сонць. Адже ви перебуватимете в просторі, близькому до них, і цей фізичний ефект мусить бути там значно помітніший… Скажіть відверто: ви розумієте… важливість цього завдання?

— Не просто важливість, — відповів Космонавт, — а велич! Адже якщо ваш висновок підтвердиться, то це… це буде революція в науці!

— Я радий, що ви мене зрозуміли. Бажаю вам щасливо подорожувати і благополучно повернутися на рідну планету.

— А я вам бажаю хорошого енергетичного балансу.

— Прощайте.

— До побачення!

І Космонавт плавно полинув із Магнітного залу.

ЗНАЙОМСТВО

Її блакитні очі наче зігрівають росинки на троянді, бо краплини сяють ще веселіше і принадніше. Може, тому, що хмари опустились ще нижче. Та дівчина нічого не помічає — вона вся там, в долині хвилюючих спогадів.

…Вперше вони зустрілися в глибині Землі. Фізична лабораторія, якою він керував, була розташована в шахті — за шість кілометрів од поверхні.

Швидкісний ліфт хутко спустив її вниз. Весело вискочила з кабіни, окинула цікавим оком великий підземний майдан і, побачивши на протилежному боці білі двері, поцокотіла гладенькими плитами. Сонячно. Не вірилось, що над головою — шість кілометрів тяжкої земної кори. От лише тиша — важка, непорушна — трішки непокоїла, тривожила. Наспівуючи пісеньку, підійшла до дверей, натиснула кнопку дзвінка. І треба ж було, щоб він сам відчинив їй:

— Прошу.

Ковзнула поглядом по моложавому обличчю: все в ластовинні, навіть ніс. "Он чого ви, шановний професоре, ніколи не з’являєтесь на’екранах! — подумала з несподіваною радістю. — Але ж могли б принаймні запудрювати".

— Я аспірантка…

Під його пильним поглядом враз погасла її безпричинна усмішка.

— І мама відпустила вас… під землю? — з удаваним співчуттям сказав він. — Ай-я-я…

Першої миті розгубилась, потім кров шугнула їй у скроні, і не встиг професор слова сказати, як вона вискочила з лабораторії. Побігла через майдан у якийсь напівтемний тунель — швидше, швидше, хоч за нею ніхто й не гнався. Їй тільки сімнадцять, та вона не дозволить себе ображати! Навіть відомим ученим, навіть світовим іменам! Як він процідив "ма-ма"!

Бігла, доки втомилася. Тунель був не обличкований, під скупим освітленням тьмяніла порода. Певне, в давнину тут був штрек… Так і є. Он відходять в боки великі щілини, в яких колись було кам’яне вугілля, оте саме, що тепер є лише в музеях, та й то не в усіх.

Раптом світло погасло, чорна темрява завалила все навколо. Знову засвітилось, ще раз погасло і засвітилось. "Моргаєш? — сердито подумала, простуючи далі. — Поморгай! Я не якесь дівчисько, щоб мене… От заберуся в якусь щілину — попошукаєте!"

Знала, що робить по-дитячому, але не могла вже зупинитися. Подерлася кудись убік, у лаву, як, здається, казали в давнину. Світло блимало десь позаду, а потім і зовсім зникло. Поповзла ще трохи в темряві, знесилилась. Довго лежала непорушно на теплій породі, незчулася, як і задрімала. Прокинулась, пригадала все, що накоїла, і від порому ладна була провалитися до центра Землі. Мерщій назад! Зопалу не могла знайти виходу: куди не поткнешся — стіна. Темно — хоч око виколи. Повзає в тій лаві, спідничку пошматувала, руки й ноги пообдирала, а виходу нема! Зупинилася, щоб заспокоїтись та якось зорієнтуватись. Страх здушив горло, хотілось плакати, ридати, але не могла. Полежала, відхилилась і ну мацати стіну. В якомусь закапелку зачепила плетиво дротів… Усе навколо зблиснуло, а грому вона вже й не чула…

Перше, що вона побачила, опритомнівши, було його ластовиння. Професор схилився над нею, може, його тепле дихання і пробудило її. "Отепер відправить", — злякано подумала вона.

— Заспокойтеся, Антонідо, — лагідно сказав, ніби прочитавши її думку, — ми ще будемо разом працювати.

Згодом їй розповіли, що знайшов завал і врятував її саме він, і їй взагалі пощастило, що той стародавній заряд був од неї далеченько, та ще й за рогом.

Через два чи три дні вона почала працювати. Тепер обличчя керівника вже не здавалось таким кумедним. З кожним днем воно ставало милішим, привабливішим. Особливо очі — які вони розумні, чутливі і… ніжні! І ла— • стовиння здавалось їй тепер золотими цяточками.

…Провідною темою, що розроблялась в лабораторії, була проблема Часу, і юна аспірантка з усім своїм сім-надцятилітним завзяттям включилася в роботу. Ще на студентській лаві вона поділяла ідеї молодого ученого. Він висунув гіпотезу: час — дискретний, існує частка — він її назвав хронотоном — яка є втіленням енергії часу. Хронотон присутній в кожному атомі, кожному ядрі, він супроводжує кожну так звану елементарну частинку, набираючись її властивостей, маскуючись під них. Це — частка-хамелеон. Коли хронотон пронизує Землю з нейтріно або мчить із Сонця з фотоном — у нього немає маси спокою; коли ж він "співпрацює" з нуклонами — "підключається" до їхньої величезної маси. Треба впізнати, виявити цього хамелеона! — ось яке завдання поставив професор перед науковцями лабораторії.

У великих підземних анфіладах встановлено різноманітні прискорювачі, так звані фільтри, вловлювачі і ще багато інших хитромудрих установок. Тут бомбардували ядра, розкладали елементарні частинки, простежували сліди нейтріно… Але досі хронотон якось виплутувався з тенет.

Керівник лабораторії, бувало, тижнями не підіймався на поверхню. То працював на прискорювачах, то сидів бі ля лічилки, аналізуючії спектри різних частинок.

Вона перша сказала йому:

— Ходімте, Глібе Максимовичу, трохи погуляймо!

Підвів стомлену голову, сказав серйозно:

— А піду, бо ще втечете самі, доведеться шукати.

Вона усміхнулася, і він не міг стримати усмішки.

— Бач, який ви — злопам’ятний! — кинула з веселою фамільярністю.

— Та ні, ні, —сприйняв він легковажний тон. — Я навіть про маму не буду згадувати!

В неї аж рука сіпнулася — хотіла посварити, але стрималась.

— Чому ж ви не посварились пальчиком? — усміхнувся він, і їй знову здалося, що він читає її думки, навіть неусвідомлені: ми ж після роботи, так що керівник не нагримає.

Їй було безпричинно весело — сміялась, жартувала. Цокала каблучками по плитах і відчувала, що він милується її постаттю, кожним її рухом. "Ой! — схаменулася. — Ще подумає, що хизуюся!"

— Чого ви раптом споважніли? — спитав. — До хизливих дівчисьок вас зарахувати не можна, у вас природна грація.

Зупинилась як укопана.

— Глібе Максимовичу! Як ви читаєте мої думки?

— Справді? — знизав плечима. — Не знаю. Мабуть, наші біостанції настроєні на одну хвилю…

Довго блукали штреками старезної шахти, присвічуючи собі ліхтарем. Гліб Максимович розповідав про вугілля, тяжку шахтарську працю, без якої колись не можна було обійтися. І навіть уже в добу атомних електростанцій ішов інтенсивний видобуток вугілля.

— Не заспокоїлись, доки не вибрали останньої тонни! — докинула Антоніда.

— З вугілля тоді виробляли багато всячини…

Безконечні підземні тунелі свідчили про гігантську роботу людини, це — пам’ятники праці.

Коли проходили повз ту лаву, де вона так невдало сховалася, Гліб Максимович пригорнув її до себе і кілька разів міцно поцілував. Спаленіла, засоромилась, бо цього вона бажала, про це якраз подумала!

— Мила, хороша… Антось… — шепотів він, пригортаючись ще міцніше.

— Ви…

— Кажи мені ти. Ну, кажи!

А в неї язик не повертався казати йому ти. Він же вдвічі старший за неї! Удвічі!

— Я розумію: вік, — з якоюсь винуватою дитячою посмішкою сказав Гліб Максимович. — Нас роз’єднує хронотон… Але він же нас і поєднає, потрібна тільки витримка, витримка.

Тоді вона й не здогадувалась, що професор мав на увазі. А він замислив уповільнити свій власний час, щоб зменшити різницю в роках. Бо справді якось воно не пасує: йому тридцять чотири, а їй сімнадцять!

Отак міркував Гліб Максимович, милуючись красою Антоніди.