Анкета - Косинка Григорій
Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промови:
— ...Нужно, наконец, сознать,— шекеряючи каже Джемс,— за что ми, рабочiє, прiшлi на село... Знаєм, к нам много прiмазалось грязних рук, но ето будет потом — вияснiм, но я променял станок на вiнтовку не для себя, а для всех рабочiх i крестьян. Думаю, товарiщi, ми скопом пойдьом за революцiєю... Я не умею красно говорiть, как Антон Родiоновiч,— іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає: "Нужно узнать поблiже Собачку: гноячку прiдьотся разрєзать... Завтра достану єго анкету".
Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвiйця i шепче на вухо:
— Чудак, їй-Богу, тут вопрос о пайках стоїть, а він революцію смалить...
Матвiєць не вiдповiдає й думає майже вслух:
— Чечевичка — копія Антона Родіоновича...
— Прєдлагаю, товарiщi, пропєть "Iнтернацiонал",— закінчує несподівано своє слово Джемс, i з’їзд, наче зимою школярі, встає, тупає ногами i несміливо починає співати...
—"Яка осіння туга!" — зціпивши міцно зуби, продовжу думати Матвiєць, а коли кінчають співати, серйозно вiдповiдає Чечевичцi:
— Не безпокойтесь, пiсля з’їзду, здається, кожному дадуть пару білизни...
— Невже? — радісно вихоплюється у Чечевички, але Матвiєць каже тільки:
— Ах, яка грязь надворі...
ІІІ
Антон Родіонович повертається додому по-старому, напідпитку... I коли доходить до Половецького, знімає з плеча винтовку, закладає п’ять броневих куль i цілиться в перехресну дуплинясту вербу, де повісили повстанці його товариша, i б’є...
Постріл долітає до селянських осель i десь цюкає у старий присішок, а луна глухо лягає на озимину, i після цього ще густіше сіє дощ, i поспішає, сковзається у чорній свиті осінній вечір, i снує над селами тумани...
Разом з ним ковзається Собачка i голосно, наче його слухають учителі на з’їзді, заявляє:
— Ну, от ти — бог,— він додає до цього соромну лайку,— а стій зараз коло верби — i шльопну, брат, тільки блиснеш!.. Бог, гм,— картинка, а когда-нiбудь прикажуть тобі — не пускай дощу, i не пускай, сволоч!.. Природа i скопленiє хмар... ето не важно,— продовжує розмовляти Антон Родіонович,— а главне — приходиш додому i пиши анкету: жлоб лягає коло жінки спать, а за доноси я віддячу... а то ще самого вiзьмуть за же — да в конверт, i будеш, братiку, не агент по бе-бе, а кукальщик... Не служба — ответственность...
Да, говорять інтелігенти... поїду до Риги, чи не поїду?
Жена моя бариня,
Отєць капiтан... Отєць капiтан...
Антон Родіонович гикає, i пригадавши історичну вербу, починає твердіше ступати:
— Капітан не капітан, а ми: плюнеш, а потім повернешся і — дозвольте витерти.
З туману запирхала коняка, i Собачка, прищуливши голову, гукнув
— Хто їде? Стій!
Коняка на крик оступилась із шляху i різко смикнула воза.
— Стріляю, стій!
— Це я, продналог возив... "Тре сірку добре",— подумав клiщуватий i незадоволено пробубонів: — Спокійніше буде, не гавкатимуть, а то який чорт не прийде — не покладе, а візьме. Петлюра — вози, Денiкiн — вози... Сідайте, підвезу. Десь добре клюкнули? — безцеремонно поспитав він i стьобнув батогом коняку.
Собачка, скакаючи на воза, спіткнувся:
— Клюкнув,—_ сказав він,— бо служба така... От ти підвозиш мене, а сам, мабуть, думаєш: "Чого ніхто не прислідить оце клишоноге бе-бе, щоб на той бік, га?"
— Я чоловік тихий,— одказує єхидно дядько,— не трогай мене — повік не зачеплю... Задощилося,-.— мiняє кліщуватий тему,— прямо день у день дощі, дощі... Хоч би морози підскочили, в газетах, Антоне Родіоновичу, новинок ніяких? Я чув — правда чи брешуть,— Нiколай Нiколаєвич Одес зайняв?
— Брехня,— впевнено одказує Собачка,— ето контрреволюціонери, а хто тобі говорив?..
— Так… на базарі балачки велися... — i маленьке дядькове око пильно вдивляється в обличчя Собачки.
На конячий тупіт вискочив з однієї хати веселий огонь, перевернувся у калюжі, одбив зморене обличчя клiщуватого i плигнув на зелену дугу...
— Млинці печуть,— плямкнув апетитно Собачка,— а я, мабуть, борщ буду доїдать...
— Шуткуєте…— одказав дядько.— Хіба при ваших достатках закашлявся,— Еге, це, правда, на селі дейкали, що ви, Антоне Родіоновичу, благословення жінчине спалили… Тепер люди бачать, як у тебе кришка з столу впаде,— додав він i нетерпляче ждав відповіді Собачки.
— Достатки… Які в мене достатки?.. Дураки! Кажеш, картинки попалив? Нєт, ще висять, але спалю, докажи мені, що iмєєш власть — не буду палить, а раз для самообману... Спини коня, треба випить води — пече, брат, горілка!..
"Кого пече, а в кого шкура лопається",— хотів сказати клiщуватий i не насмів, побоявся.
...У хаті Антона Родіоновича, коли він підійшов до вікна, ще світилося: жінка латала його чорне галіфе, розірване на якомусь весіллі, а Палажка читала матері пісню про трьох сестер, що неоднакову долю мали... І бігли тоді, як дощ із дикої груші під їхнім вікном, материні сльози: "І голки за сльозами не втягнеш, і нитки не бачиш за кулаками..."
— Якби не твоє ластовине щебетання, дочко, давно б уже твій батько молоду жінку мав,— приказувала Галька і, зітхаючи, підводила голову до ікони Матері Божої, ковтала сльози. Нахилилась до столу, втерла лице настільником: — Читай, дочко…
— Плачемо? — скригнув зубами коло вікна Собачка i постукав прикладом у двері. Галька схопилася з подушечки, де сиділа, і вискочила до сіней впускати чоловіка, на порозі стала:
— Оце, мабуть, моя смерть іде...
Палажка побіліла, затрусилася і була схожа на підстрелене каченя: сіра спідничина, синя стрічка та ясні очі з пухкими бровами…
— Ждала?!
I дзвінкий лящ засвистів у сінях i важко ліг на змучене лице Гальки, а мокрий дощовик Собачка кинув додолу, поклав револьвера на стіл і скомандував у повітря:
— Роздягай, чого стала?
Галька роздягла… Листки з піснею про трьох сестер зайнялися перед її очима, захлинулась десь на припічку гарячими сльозами Палажка, — випали…
— Вечерять єсть?
— Ушки з ряжанкою, я думала ви не прийдете...
— Давай! Не могла полатать удень? Розсвітилася — досвіток хочеться... у-у, жлоби нещасні!..
Миску з ряжанкою Антон Родіонович кинув жінці під ноги, сам сів на покуті й гукнув:
— Дайош служебную папку!.. Бачиш,— звертається Собачка до Гальки,— всякий жлоб лягає спать, а ти за його, гада, анкету пиши, какоє настроєнiє... чого ти хлипаєш, пошла спать...— гидка лайка випльовується на долівку, і в хаті тихо шелестить старечий голос баби Оксани:
— Не плач, дочко, не ти перша, не ти — остання...
До вікна заглядає сліпа осіння ніч і слухає безпорадні слова старечі:
— Молися... Хай пише людські душі в граматку, хай записує людську кров... Молися...
Антон Родіонович розгортає анкету "секретних свєдєнiй по борьбе с бандiтiзмом", довго дивиться на велику, наче соняшник-пустоцвiт, печатку, де на ободочку переломлюються літери "особоуполномочєнний на...", осміхається, потім слинить чорно-синій олівець і напівголосно приказує — пише:
— Ну, і посажу... побачу, як твоя Одарка Костянтинівна прийде пропуск просить... ха, побачу.
— Давно лі работаєте по бе-бе? — делікатно запитує Собачка анкета.— Партійні лі, соціальноє положенiє i нацiоналъность…
"Безпартєйний,— старанно виводить рука Антона Родіоновича,— но чесно перейшов iз банди Зеленого к Совєткой властi, когда сидiв 4 мiсяцi в особом отдєлi (і як я тільки спас свою шкуру. От обдурив, а мені тепер однаково, хоч чорту служитиму), бо,— рука Собачки труситься, він єхидно сміється й розгонисто пише, — бо тогда єще не укрипилась в мойом районi соввласть, а був полний наш бандитизм, которий iскоринявся, i продолжається мною скореняться, но честь iмєю донести товаришу особоуполномоченному".
— Хотів би я знать, який це гад сдєлав на мене донос за рядна i настільники бандитов...—— запитує сам себе Собачка і вiдповiдає: — за пунктом національності:
"Настільники і рядна я представив по описі разом з хлопцями, коли сопровождав бандита Ярового, а що не оказалось — не знаю, по всей верояті думаю, що пропали в дорозі, при сопровожденії, бо,— ставляє крапку Собачка.— Не всі ще явилися на амністію, а єсть нєкоторi в Гудимовому лiсi, котрих не вияснив, з яких сел, а на подозренії в мене учитель Матвiєць — зв’язок, i Костюченкова Мокрина, котора гонить самогонку..."
Перед очима Антона Родіоновича перебігає п. 27 анкети:
"Отношенiє мєстного насєлєнiя к релiгії?"
…"Отношенiя никакого пока сдєлать нiззя, бо всі ходять до церкви — каждоє воскресєнiє, особенно старики й баби, а вред от етого я поясняю й на сходах, i так, у балачках..."
Він кладе на стіл олівця i, щось пригадуючи, важко підводить голову до темних, у павутинні з васильками, ікон i мовчки тягне, скригаючи зубами, рушник,— а коли зривається з дерев’яного кілочка (у нього ще дідівська хата) жінчине благословення — Мати Божа з Христом на руках, кидає додолу й дико, скажено б’є чобітьми...
— На, на, на! — божевільно кричить Собачка.— докажи мені, що ти не картинка? Ану, докажи... — Наступивши ногою на образ Христа, запінений, він ловить перелякані од жаху очі Гальки, хватає й за коси, валяє додолу i — знущається: — Цілуйся з своїм Богом... Цілуйся, бо сьогодні я тебе рішу...
Палажка:
— Тату, попалили ікони — мати мовчали, не вбивайте їх та не сиротіть нас...
Собачка сидить на лаві, i захеканий од бійки, спльовує додолу із прикушеної губи кров i тупо дивиться на суворий портрет Шевченка в шапці; перед ним стоїть на колінах Палажка i обмиває сльозами чобіт.
— Хай не повстає проти мене... Понімаєш? Правда, Тарасе Григоровичу? — звертається він до Шевченка.— Не повставай, палю — знаю: мене спалять гади... Е, ти тоже гайдамацька нацiя... — мляво, стомлено закінчує Антон Родіонович і п’є воду.
I побита, замкнена в коморі, лежить на голому помості Галька; до неї доносить дика вулиця Половецького якісь шматки пісень чудних та кривавих.
Лєтєла пуля через гору
да i прострєлiла грудь бєлу мою...
У піснях парубоцьких дівоцтво та заміжжя Гальчине біжить у степу темне та невиразне, як осіння ніч...
Тоді глухо кашляє десь чорнобривий паровоз, кашляють колеса, а Галька одкашлює на помост кров i шепче страшні слова:
— Однаково, чи там вмирати, чи тут, однаково...
ЇЇ очі світяться, горять, вона хоче підвестися i непритомна падає на засік з чужою пшеницею i, прислухаючись до свого голосу, каже:
— Уб’ю...
Собачка гасить каганець, кладе на долівку подушку, поруч рушницю і з лайкою виводить останні слова анкети:
"Для примера сам спалив ікони..." Перевертається на лівий бік, підсовує під голову рушницю і хоче заснути, але підводить голову — і перед ним нерозгаданий стоїть після з’їзду Джемс: "Для чого йому моя анкета? Хіба, може, знову хоче посадити до "дідової" хати? А він, здається, може? Голова стомлено падає на крайок подушки, і по хаті починає метушитись сонний горілчаний дух.
