Анкета - Косинка Григорій
I
Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, i замурзані села виглянули із-за горбів здивовано, а Половецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати: "Добридень вам!" Але засіяв сіянець дощ, заїмжилося, i село не поздоровкалося…
А на тихий кашель паровоза пiдвiвся з полу в своїй хаті Антон Родіонович Собачка i, потягаючись, голосно сказав до жінки:
— Не люблю, коли бандит сниться. Секретний агент по бе-бе, а мені цілу ніч, сволоч! сволоч!
Розпатлана жінка, з підсиненим оком, спала поруч; він штовхнув її грубо під бік i в’їдливо, ляскаючи в долоні, гукав:
— Хазяйка!.. Слава Богу, вже день, а ти й досі сонька виводиш... Пора, стара!
Галька, обсіяна ластовинням та великими чорними бровами, злякано подивилась на свою долю — заспокоїлась, а спалені, смутні очі засміялися до Собачки:
— З ким діло маєш, то той i верзеться...
— Нє, ти, бра, послухай: вчора ми поймали на лузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники… дядьки танцюють коло вогню i п’ють котъолками самогон...
— Я розгоняю їх із Чабанюком, а Бугаєць Дмитровський (у мене сексотом работає...) під ніс мені котьолок: "Пий, кров-душа, разом з нами!" І, главне, Гарячий на рижому коні — прямо на мене, командую: "Револьвери!" — сіна горять, а села почорніли, як самогонні апарати...
Галька погладила сонну голівку Палажки, закрила настільником ноги розпаленого на припічку хлопчика і важно зітхнула:
— Бо п’єш... Отак десь гулятимеш, гулятимеш, а банда застукає та й...
Антон Родіонович сплюнув додолу, розтер чоботом, трохи зблід i, скривлений схожий на змерзлого пса, промовив:
— Горілий самогон, говорив тов. Джемс, вредно пить...
Він почав лащитись до жінки:
— Дурочка ти, да ти знаєш, що таке твій Антон Родіонович? Думаєш, отак без рукавиць і на той бік пошлеш... го, го! О, я можу ще тепер зжити декого, хай не гавкають — "бандит був — бандит зостався..." О! Ну, от... знов своєї: "Надоїв людям — услід плюють..." Плювать мені на людей, знаєш це? Ет! Правду говорить про женщину тов. Джемс...
От серед цього саме місця Антон Родіонович натяг лівий чобіт на ногу i змінив свою думку:
— Готуй снідання, а Палажка хай катне до комнезаму за підводою... Сьогодні говорю учителям, хе, контрреволюціонери, промову... Ми только лучшего хатiм... — І далі різко гукнув на всю хату: — Снiдать — раз, онучу без рубців знайти — два i чарку до снідання — три!
Галька:
— Уже стерявся...
І Антон Родіонович почав снiдать; жінка підносила, а заспані діти попрокидались i, злякані, поглядали з печі на батька i мовчали; правда, iнодi падало на прилавок, до матері, якесь необережне дитяче слово: "Мамо, а нам сальця", але батько протирав тоді заплакане вікно і незадоволено їв із салом своє слово:
— Азiяти.
...На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана:
— Ваш батько виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є...
І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матері п’яний кричить:
— Ти проти властi йдьош? Уб’ю гадюку!
П’яний падав на долівку, бив лобом пiднiжку столу, блював... а мати слала долі куль соломи, кожух — клала спать, i сама бігла замикати двері — боялася...
"…І виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є..."
Собачка надів порепану од сонця кожану куртку, накинув дощовика, засунув за пояса револьвер, грюкнув дверима i вийшов. Аж до самих Смутних горбів Антон Родіонович думав:
"Що казав тов. Джемс про женщину? Женщина i проiзводство..." Він засміявся сам до себе i сплюнув:
— Хіба з таким жлобом, як моя жінка, може бути проiзводство? Культури ніякої, неграмотна, а політики совершенно не понiмає... Ех, свєт!..— Останні слова були вже із термінології самого лише Собачки.
— Но, но, но-о... Оддиш трохи, не смикайся,— приказував під горбом якийсь клiщуватий, з рижою борідкою дядько до коня; побачив Собачку, обтер повагом мокре обличчя i влесливо, хитро засміявся:
— Антону Родіоновичу привіт...
А Антон Родіонович тільки одно слово:
— Здрастуй,— тихо.— А продналог! — голосно, і паче в серце голкою клiщуватого — "не везе!", одкотив комір дощовика і пішов.
Дядько скривився:
— Пролог... Н-но!
Ударив коня, засвистіла під колесами грязь, і віз спинився; дядько кинув услід Собачки слинявого матюка, сіпнув за віжку і люто запитав голу вербу:
— Га? Пролог, каже, а! В банді крутився i тут крутиться,— міркує кліщуватий.— А... но! Стала слухать, гадова душа!
Повернув пужално, із усієї сили ударив коняку — сіпнула, а він підклав плече під полудрабок, i побичувались на гору.
І Половецьке ранком було таке убоге... обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними вiдрами боса, у кропив’яній, з мiшкiв, спiдницi дівчина і хлюпнула коло воріт водою...
Грязь, дощі...
— Спасибі, хоч дорогу з повними відрами перейшла,— подумав дядько i тугіше підперезав пасок шинелі.
ІІ
Волость, перемальована на виконком, нагадує стару миколаївську троячку, залиту олією, що блищить сірою осугою, а кінчики покусані часом,— так от кулі покусали бляшану покрівлю волості, у вікнах — тонка шалівка, а підлога — пізно заоране поле... З’їзд.
І коли розтрушує городняком учитель Матвiєць, здається, засіває поле; це нічого, що в кутку, де була колись ікона пам’яті Олександра III, стоїть тепер бюст Шевченка, а над ним плакати:
"Бей по Колчаку! — звал Октябрь.—
Бей по Деникину! —
Бей по Петлюре!" —
а хтось, голодний на папір, одiрвав цигарок на три i неграмотно дописав: "Бей бандитов — эксплоататоров народной крови".
Матвiєць на все це дивиться косо, обережно, а сміх його — тоненький, їдкий i сковзається на обличчі учителя Черевички, i радо ловлять у дверях його очі обпалений вітром вид Одарки Костянтинівни... Він показує на газетні рядки і голосно, щоб чули учителі, що крешуть коло вікон огонь, читає газету...
— Прикурюємо... з’їзд так з’їзд — Антон Родіонович слово скажуть...
— Ша, Чечевичко...
"Революційна Європа. По радіо з Науена нас (хi-хi) повідомляють: Європа в революцiйнiй небезпеці: в Англії, Америці, Франції перепродукція товарів досягла... безробіття грізною хвилею..."
І кидає на стіл газету. Одарка Костянтинівна хiхiкає: її лисиче обличчя, коли зустрічає розумні Матвiйцевi очі, робиться кокетливо-пишним, серйозним, а слова його вона вичитує сама,— але до розмови встряє отак собі, за здрастуйте, розхристана бурсацька постать Чечевички, i на хвилину робиться смішно:
— Я так думаю, хай там собі безробіття, а нам аби кращий пайок давали, або хоч би консерви... ги, ги! — Він дурнувато оглядає своїх товаришів по школі i підходить до Матвiйця: — Правду говорю чи нi? — запитує Чечевичка і безцеремонно простягає руку до капшучка з тютюном.
Одарка ніжно торкає Матвiйцеву руку, випростовується і сумно зітхає, отак, наче хоче вимовити гаряче "ех!..", i раптом перебиває його мислі:
— Я чула,— тихо починає вона,— що ваш зятьок над сестрою знущається, чого ви мовчите?
У Матвiйця нервово тремтить брова:
— Собачка — бандитський намул, ім’я якому смерть, але не я, я не можу, хтось поклав до мого серця жаль... нi.
І шумить сива шапка Чечевички:
— Ану, гайда до школи: Джемс, Антон Родіонович — всі, треба починати...
— Антон Родіонович... бідна ж моя сестра...— сумно проказує Матвієць, кидає недокурок i перепускає до дверей Одарку Костянтинівну.
— Ох-х i яблучко да революція,
А бандитським дядькам да контрибуція… —
випльовує в осінню грязь гармонія продбатальйону, затихає, а Матвiєць чогось думає про устілку, що промокла в правому чоботі, i стомлено сміється.
Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — не топлено, але по шибках цвіте тютюновий димок, i гаряча пара вилітає у делегатів з’їзду i стелеться по шкільних лавах, де на плямах чорнила синіє, гусне...
До столу підбігає підтюпцем тов. Джемс, маленький, з подзьобаним віспою обличчям, винувато просить (він начмiлiцiї) пробачити, але інструктора з центру не буде:
— Начiнайтє, товарiщi, самi, а докладчiк сдєлаєт Антон Родіонович,— тихо додає він i сідає кінець столу.
Антон Родіонович поправляє кобуру револьвера, вирівнюється i торжественно виходить, наче общипаний гусак, в австрійському галіфе до учительської кафедри.
Матвiєць спльовує додолу i закурює; делегати, зачувши ім’я Антона Родіоновича, боязко оглядаються до дверей, притихають, i зала хутко німіє.
— Товариші інтелігенція i селянство! — починає, пильно вдивляючись в обличчя делегатів, Собачка.— Вам iзвестно, хто я такой? Я — бивший бандит Зеленого, которий перейшов чесно к Совєтской властi, i говорю вам: ми знаєм iмперiалiзму буржуазной Германії й прочих стран, онi на наших шкурах создают красноє, огненноє кольцо, но онi глибоко ошибаються, уже в могилу пошли тi, хто подривал знутрi Совєтскую власть... Я сам, как ізвєсно, половецький куркуль, но за правду всiгда умру, i больно смотреть на сельскую iнтелiгенцiю, которая не може принiмать участія по збору продналога. Напримєр, що такоє релігія? Само обман! Нєт, ти докажи дядьку, що ето действительно самообман, i не нужно нiкакiх iкон — ето картинка, а не Бог... Помещики i капитал строiлi не школи, а марнопольку, спрашується, для чого ето? Затемнять народ, жаждущiй знанiя i свєта; буржуї сознавали, що когда настанет соцiалiзм Совєтской властi,— онi погибнуть, i вони погибли, но йде жестокая борьба, рєками проливається кров, i експлоататори народной кровi — бандити, напримєр, поймали курiнного третього куреня, котрий перейшов, как i я, чесно, i повiсили на стовпi разом iз собакою, а хто ж, сознательний, не согласиться, що ето звєрство? І когда йдьоть борьба не на жизнь, а на смерть, тогда нужно акуратно здать продналог:
не думайте, що я не сознаю, какая ето трудность, да, наш дядько покiль не загремить, не перехреститься, но время не жде, дорога тепер плоха, значить, пiдвозить треба скорiше...
Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарiкать, що Антон Родіонович не дає дихать, нет, я тебе пальцем не трону... потому ти чесний гражданин, а не бандит. Не помагай iмперiалiзму, которий здавив железной рукой красную винтовку, хоче потопить в кровi революцiю, а здавай продналог. Правильно говорю iлi нет? Ето важний вопрос, i я ставлю руба: хто проти? Я окончив...
Чечевичка ляскає в долоні i розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов.
