Золотий бумеранг - Багряний Іван

Все чисто причаїлось
І, завмираючи, чекало на фінал,—
Вслухалось, як останній Буцефал —
Новітній Буцефал гримів і ржав щосили.

Та, гей, зломили міць, зломили "черні" тій,
Що, захищаючи окровлені знамена,
Устами репаними пристрасно й вогненно
Кричала:
"ВМРЕМ! УМРЕМ ТУТ, БРАТЕ МІЙ!!."

І — вмерли.
Здолано.
Затихла канонада...
Востаннє просвистівши в стелі голубій,
Над містом розірвавсь набій! —
І гордий кінь
упав
хребтом на барикаду.

Настала тишина, задушлива без міри.
Одні втекли точити тесаки.
А другі десь шикуються в полки,
Щоб із щитом ввійти у місто непокірне.

І відхилялись боязко віконниці, як вії,—
Зирнути нишком...
"Тут — боролось дві стихії".

II

Над димарями сонце капле синім потом...
Над бруком — тиша. Спека. І одчай.
І тільки блиск забутого меча
Ворушить тишу у вечірній позолоті.
Згасає день
Від поту...

На перехресті вулиць — ні душі, ні звука.
Там гордий кінь з роздертим животом
Простяг у небо чорне копито,
Розбите копито,
як мускулясту руку.
І тихо так...
Аж раптом — пес завив!
Підбгавши хвіст, приповз, насмілився завити...
І назбігалось їх! туди, де кров розлито —
На перехрестя вулиць —
безліч псі в!!.

О, скільки їх!!. Немов це їх вітчизна.
Ще завидна почався дикий бал.—
Герой —
Урбанізований шакал —
Справляє з реготом, справляє з писком тризну.

Упала й темрява, а ґвалт на сто рулад
Росте... Р о с т е!.. І не покрить його аніяким іржанням.
Гей, коню-коню! — лицарю останній
З розбитих барикад!

Хриплять. Гризуть. Утробу й маслаки
Деруть, мов переможці у бою хоробрім.
Співають гімн бучний...Той гімн сяга під обрій
І сяють морди, мов скривавлені стяжки.
Скривавлені такі...

Вищить...
Р о с т е...
Шумить собачий пир!
Даремно хоче встать, не дати на поталу
Коня любимого — нащадка Буцефала —
Не дать!
Не дать на цей собачий пир!!!

Й не може встати
мертвий
командир.

Київ, 1928

МАТЕРІ

На сонце сідають ґави...
Вмирає вогонь золотий.

Знов про те мені вечір кривавий...
Знов про те
на мечі і щиті:

Бліда усмішка... Синь, як розлука...
Зморшка брів
і плече навкося...
У мозолясту ніжну руку
Хтось натруджене серце узяв.

Тишина... Тишина... Да-а-леко!
Як далеко, маленька моя!
До чола,
до серця,
на всесвіт —
Ці мозолі —
тільки б я!..

Ти устань на зорі без слова,
Повернися лицем на схід,—

Промінь тихий такий, пурпуровий
На уста упаде сухі.

Упаде на уста молитва,
Упаде на уста "прощай"...
Моя тиха, старенька, оджита,—
Ти дивися
і знай,

Ти дивися і знай:
да-а-леко
На зорі стоїть син один,
Зустрічаючи сонце і клекіт,
Те "прощай" посилає в і н.

Одболять мозолі і рани,
Поростуть чебрецем в гаях...
Хай згорає ж пелюстка остання.
Перед сонцем нового світання
Не потрібні ні "ох", ні "ах".

Одкричали над сонцем ґави.
Облетіли листки золоті...
Про вогонь мені ранок яскравий
Написав
на мечі і щиті.

Владивосток, 1933

РІДНА МОВА

Мово рідна!
Колискова
Материнська ніжна мово!
Мово сили й простоти,—
Гей, яка ж прекрасна Ти!

Перше слово — крик любови,
Сміх і радість немовляти —
Неповторне слово "М а т и"
Про життя найперше слово...

Друге слово — гімн величний,
Грім звитяг і клекіт орлій,—
Звук "Вітчизни" неповторний
І простий, і предковічний...

Ну, а третє слово — "М и л а" —
Буря крови, пісня рвійна
І така, як пах любистку,
І така, як мрійка мрійна...

Перейшов усі світи я,
Є прекрасних мов багато,
Але першою, як Мати,
Серед мов одна лиш ти є.

Ти велична і проста.
Ти стара і вічно нова.
Ти могутня, рідна мово!
Мово — пісня колискова.
Мова —
матері уста.

Хабаровськ, 1937

З "МИСЛИВСЬКОЇ СОНАТИ"

І

Як в гонг вечірній виб'є лунко зорю
Співливий молоток веселих мулярів,
Як сонце стане за сильветою борів,
Хмаринку ваблячи пливти десь в синє море,
І гаснутиме день,
тоді — до всіх глухий,

Опроставши опорки від трухи,
В рудому фартусі приходить він — товариш
Моєї юності, дитячих свідок літ,—
І рукавом рясний обтерши піт
З чола завапненого, радісно ушкварить
Кашкетом об мій "труд" і скаже: "О с ь!"

І навздогін за сонцем подамось.

II

Над бором сизим, над стрільчатим бором
Втікає сонце і хмаринка теж.
А ти зоставсь і вже не доженеш,—
Бредеш озерами... Житами... гейби морем.

І станеш десь на 'дній нозі, мов птах,
І занімієш, стежачи в чеканні...
Кого й чого?
Чи ластівок останніх?
Чи птиць нічних сильвети на смерканні?..
Й забудеш, хто ти й що в твоїх руках.

І так стоятимеш до пізньої пори,
Мов зачарований, з очима догори.

Аж поки ніч глибока не спаде.
Аж поки, щоб тебе випроводжати,
Не вийде місяць й зорь не приведе:
Усі пройшли — і ластівки крилаті,
Жуки і кроншнепи...
й тобі пора рушати.

Прибитий пил шляхів.
Млинів німі пікети.
Дівочий сміх над хутором і поцілунків клич.
І нагло з радості ти вистрілиш у ніч,
Пускаючи до зір набій, немов ракету.

1931

ТІНЬ

Над Кодаком
нависла ніч в задумі,
І в клекоті води розбився срібний диск...
То ґвалт?.. Чи крик?..
То лиш повстання шуми.
А на горі — перетинає луни —
Маячить сірий палець-обеліск.

Написано
на давньому граніті,
Написано... Лиш дата і слова.
А серце так щемить щеням побитим —
Чаїний крик йому — маленькі діти,
А череп місяця — безм'яза голова.

Одрубані, одсічені долоні,
Бліді такі — сюди... сюди...—
Пливуть і крутяться в шаленім перегоні...
Династія расєйських фараонів
Вельможним пальцем шикає на заколот води.

Слова нікчемні! О слова руді, мідяні! —
Оджили ви, у чому ж сила та,
Що очі виїда і ятрить давні рани?!
Сіренький обеліск такий поганий.
І — серце виверта!

Вінець мого терплячого народу!
Когось отут висвячувано в "чин",
По "чину" ж — причепили нагороду
Гранітову
на кряж.
Насподі ж
Поховано...
Насподі не мечі.
Не жаль мечів,— поховано століття!
Століття канули —
лишилися "хахли"!..
Одні дурні ростили іншим діти —
Прожили вік і — наче не були;

Другі — за батька чина заробили
В підлизах десь. Яка краса!!.
Хай гнулися. Хай витерпіли силу.
Зате ж, зате на всесвіт прогриміла
"Малорасєйська ковбаса"!

Ридає вал і піниться під кряжем.
Яка пустеля! Ніч мовчить.
Лиш десь... То розпачі?
Чи то далекі мажі?
Чи хтось силкується-силкується й не скаже?!
Чи Ярославна
плаче на мечі?!.
Пройшли віки — такі віки булані...
Обкрадені, запльовані, німі,
Все мовчимо (лиш зойк чайок порану!) —
Такі покірні, чемні і — самі.
А по містах — тріщать мечі картонні.
Який хаос!.. Хто свій? І хто чужий? —
І всі б вести, вести "в незнані гони"...
Чому ж мовчиш?
Чому і досі стогнеш?!
За ким підеш?! — Кажи.

Чи, може, то — лиш забавка дитяча,
А ти, понурий, як стихійний вал,
Пройдеш,
не глянеш,
не про тебе наче,—
І лише плюнеш щиро, замість здачі,
В папірний карнавал.

Над обрієм
десь миготять зірниці
І крапає роса на залізняк...
Ой, наді мною птиці!
Грізні птиці! —
Широким помахом в захмарену дзвіницю
Б'ють!!.
і на обрії не здіймуться ніяк.
На чорнім обрії
не здіймуться ніяк...

О Україно! Краю мій химерний!
Країно крови, злиднів і пісень!
Яка ти будеш, як свої нові знамена
До краю донесеш? В який-то день?..

Що слава тут, твоє минуле всяке —
І Переяслав,
Жовті Води
й Чигирин? —
Сторінки слави чи позорищ — все однако
Сьогодні всі судили на загин.

Судили всі...
Гей, хутори злиденні!
Понурий степе, латаний, рудий! —
В пилу твої потріпані імена
І слава, мов опале листя клена,
У м'ятежі води...

Дарма, дарма,— десь буде нова слава,
І прогримиш на всесвіт! Вірю я.

І їсть Тебе,
і їсть Тебе оця іржа кривава,
І сходить потом молодість Твоя.

Дарма, дарма!..
Таж вдарить грім шалений!
І змиє злива цю іржу і піт.
Під сонцем загудуть Твої знамена!
І пройдуть легіони ще за мене
На південь,
північ,
захід і на схід.

Тим часом...
Десь гризуть зумбела коні.
Ридає вал під кряжем. Ніч мовчить.
Мертвецьки сплять — чи причаїлись сонні
І слухають,
і слухають невидні легіони,
Як Ярославна плаче на мечі.

1927

ЗОЛОТИЙ БУМЕРАНГ
І
В орбіті сонця Альма Матер
Маршрутом зоряних фрегатів
В етері з гуготом летить
Крізь цілий ряд тисячоліть…
Ані на мить,
Ані на цаль
Не схибивши, невтомно ходить —
Космічний еліпсис виводить
І разом з сонцем гне в безодні
Непередбачену спіраль.
З яких же воль? Якого бога?
І з примхи дьявола якого?
Куди й по що — без мап,
без дат
Параболить, летить фрегат,
Параболить
серед нічого?
Куди?
Звідкіль цей корабель —
Мара безоднь, мара пустель?!.
Від нефіксованої дати,
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і відтепер
Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде —
Параболить,
поки впаде.
Параболить поза законом.
Але де падати й куди?
Нема понять "сюди" й "туди",
Нема сторін, ні дна, ні д’горі, —
Порожнява фантасмагорій,
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній, в ній крах —
лиш зустріч двох, —
Фінал космічних катастроф.
І гонить, гонить в безвість чвалом,
У невідоме, на поталу,
В ніщо, у ніч закований,
Параболить рокований.
Параболить к цьому фіналу
Життям вантажен корабель —
Мара безоднь,
Мара пустель.
Від нефіксованої дати
Так вічність падає, летить,
Через пустелі миготить
В орбіті сонця Альма Матер.
Вже й сонце, падати й світить
Стомившись, стало погасати —
В орбіті сонця Альма Матер…
ІІ
Холодні глетчери і шпилі,
Материків хребти в тумані,
Ясні свічада океанів,
Плаци великі і малі —
Пливуть по круглій оболонці
І повертаються під сонцем…
І повертаються в імлі
Рухливі контури землі.
ІІІ
Так перед учнем на столі —
Десь на Землі — її подоба,
Продукт людського мозку, глобус —
Портретик капосний Землі —
Перед ясним дитячим оком
Стає то тим, то іншим боком
Пливе…
Ах лихо! Чи ж пливе?
Чи так?
Зовсім не так, сливе .
Невдалий твір митця-невдахи
Напів з паперу, напів з бляхи,
Підмазаний, щоб не рипів,
Рипить в коростяві струпів, —
В тенетах різних ахіней,
В пітканні мотузів і шлей.
Географічних смуг і ліній, —
Як дохла вобла в ятерині
З прогоничем у животі,
Рахуби завдає отій
Малій допитливій дитині.
Лиш марно хмарить тихий зір
Грайливих радісних озір —
Очей дитячих синіх-синіх,
Єдиних тут живих озір.
По копії нулі, нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!
Покинь цю бульбу на столі!
Облиш цю копію Землі.
IV
Через етер, через віки,
Без втулки, осі і чоки ,
Без компаса і без стерна… —
Оце-о Мати! Це вона!
Жене безоднями в імлі,
Мерехкотить на чорнім тлі.
Яснять свічада океанів,
Мигають пасма гір в тумані,
Материки й архіпелаги,
І острови, і острівці
З нічних холодних манівців
Біжать по соняшну наснагу.
Спішать.