Образа - Антоненко-Давидович Борис
Я трепетно приніс букет додому й побожно поставив під іконами у найкращому глечику. Мене тільки дуже вразило, що на третій чи четвертий день букет почав в'янути: священні квіти не повинні були вмирати. Я не пам'ятаю в своєму дитинстві світлішого дня, як той, коли перед Великоднем, з нагоди закінчення соборної огорожі, де, як я казав, батько багато попрацював біля хрестів на шпичаках, отець Парфентій прийшов з молитвою і до нашої хати!
Так, це був посланець самого Бога. Якби мені, десятилітньому хлопчакові, хтось сказав тоді, що отець Парфентій, як і всі люди, був колись теж малий, пустував, гасав по вулиці, бився з іншими дітлахами, я не повірив би. Він, безперечно, був завжди таким, як я його бачив, і в такому ж самому вигляді він народився колись чи, скорше, якось зійшов живий з неба. То тільки, як і Бог, він мав людську подобу, а все інше в ньому було божественне.
Хоч моя віра була моїм внутрішнім таємничим світом, куди я нікого не пускав, та батько все ж помітив мою релігійну запопадливість і одного разу, коли я, вставши по обіді з-за столу, ретельно хрестився на образи, пробурмотів напівжартома, напівсердито до матері:
— Ой гляди, як би з нашого Сашка не вийшло дяка!
Я мовчки простив батькові його зневагу і ще більше утаємничився.
Хто зна, до чого б довів мене цей своєрідний дитячий фанатизм, якби мою віру не розбив сам же отець Парфентій. Розбив раптом і назавжди, сам про те й гадки не маючи. Це сталося у Великодню ніч того року, коли навколо собору поставили вже нарешті ту чавунну огорожу, про яку я вже розповідав. Християнську легенду про останні дні, арешт, допит, суд і страту Христа я не тільки добре знав, але й увібрав у себе, поширив та поглибив її своєю фантазією, і вона тяжко впливала на мою дитячу психіку. Увесь білий тиждень я ходив не подитячому замислений і сумний. Я переживав разом з своїм Богом і тривожне передчуття близької катастрофи, і зраду Юди, і зречення Петра, і ганьбу в Шпатовому палаці, і розпач останньої путі на Голгофу.
В ці дні я усамотнювався, майже нічого не їв, коротко й неспокійно спав і взагалі був недалекий від того стану екстазу й самозречення, в якому релігійні фанатики дожидали на арені Колізею хижих левів або пізніш ішли на вогнища інквізиції. Мені самому хотілося вмерти з моїм безпорадним, зрадженим і покинутим Богом, і якби тоді отець Парфентій сказав мені, що Бог кличе мене до себе через петлю, я, не вагаючись, навіть з радістю надів би собі на шию зашморг...
Страсні п'ятниця й субота, коли мій Бог був уже мертвий, а земля осиротіла, видалися мені того року надто тяжкими. Я, видимо, передчасно розвивався розумово, і це зле позначилося на моїй нервовій системі. Коли батько на прохання матері пішов надвечір у п'ятницю різати на вгороді півня, я, перемагаючи незрозумілі мені сором і страх розкрити таємниці своєї віри, кинувся благати батька пожаліти півня й лишити йому життя. Батько здивовано обернувся до мене:
— Тю! Чи не здурів хлопець? Та це ж заради Великодня! — і, розуміється, зарізав півня. В сльозах розпуки я побіг з дому; але й на вулиці я раз у раз бачив вози з боєнь, на яких везли обсмалені туші заколотих кабанів, з потворно роззявленими пащами й закривавлену яловичину. В тисячах смертей невинних тварин і птахів люди відтворювали голгофську трагедію, щоб святкувати воскресіння того Бога, який заповідав не проливати крові й любити та милувати все живе. Я був близький до розпачу, від якого мене рятував, мабуть, мій дитячий вік з його здібністю швидко перемикатися на інші враження та ще свідомість того, що на землі, позбавленій скараного Бога, лишився ще отець Парфентій — його представник і заступник. Уже хто-хто, а він, безперечно, не їсть на Великдень м'яса нещасних півнів та поросят, що їх так безжально різали люди! Він, як і Христос із своїми учнями, очевидно, живиться тільки пшеницею, медом та акридами. Ввечері в страсну суботу я старанно зробив Усе, що загадала мені мати: нарубав на цілий тиждень дров, щоб не грішити роботою на свята, наносив цілу бочку води, попідмітав двір, повиносив з хати сміття, помився, одягнув єдину свою святкову синю сорочку з білими ґудзиками і поспішив до собору. Хоч лишалося ще добрих дві години до дванадцятої, коли після крові й бруду Голгофи, страждань і смерті, мав знову, як і щороку, вийти з темряви могили мій ясний, добрий, непереможний Бог, але я спішив. На півдні у нас рано починається весна, і у Великодню ніч здебільшого буває вже тепло. Мені не хотілося передчасно розхлюпати той урочистий настрій, що наростав у мені, і я, на хвилину заглянувши до церкви, де з криласа долинав чийсь монотонний гугнявий голос, мерщій вийшов надвір, де вже навіч воскресала природа, а в темному небі незабаром мав воскреснути і Бог. Блукаючи знічев'я по соборному цвинтарю, я, сам не знаю як, зайшов на подвір'я отця Парфентія, що одною стороною межувало з цвинтарем і навіть мало туди вихід через маленьку, завжди одчинену хвіртку. Мені раптом заманулося побачити свого кумира, який ось-ось провістить людям воскресіння Христа. Я уявляв собі його зараз у побожній позі, як на релігійних картинах з підписом: "Моління про чашу" або "Душа моя тужить смертельно", і, щоб краще було видно у високі вікна, я видерся на низький уже після зими стос дров. Добре роздивитися мені заважав серпанок спущених штор, але те, що я побачив, уже збентежило мене. Отець Парфентій і гадки не мав молитись чи тужити. У святковій фіолетовій рясі з муаровими переливами й золотим наперсним хрестом, він стояв лицем до вікна і, масно позираючи на заповнений стравами великодній стіл, давав вказівки попаді й куховарці, де ставити смажене порося з червоною крашанкою в писку, індика, шинку, сальтисон... Я затримав дихання, не ймучи віри своїм очам: так от які пшениця й акриди у святителя! Те ж саме м'ясо, що й скрізь, ті ж самі замордовані тварини й птахи, — розпучливий рев під ножем, вимушена смерть, прах боєнь, та ж сама Голгофа...
Раптом отець Парфентій чогось скрушно захитав головою, взявся за живіт і зник. Я не встиг ще розібратися в безлічі протилежних думок, що виринули в мене від баченого, як надвірні двері рвучко розчахнулися і в просвітку їх я побачив отця Парфеніія. Притримуючи однією рукою хреста на золотому ланцюзі, а другою підбираючи довгі поли ряси, він поквапливо зійшов з ґанку й попрямував через двір. Не стільки для того, щоб він мене не помітив, скільки, мабуть, з крайнього подиву, я присів на дров'яному стосі. Хоч за хвилину й скрипнули на заржавілих петлях дверцята й почулося човгання ніг по підлозі, під якою була лунка порожнеча, але я не міг повірити, що мій отець Парфентій побіг до вбиральні. Звичайна людська потреба, властива всьому живому на землі, ніяк не вкладалась у тілесну оболонку представника Бога на землі. Це скидалося на кошмар. Щоб пересвідчитись, я крадькома підійшов до невеликої халабуди без вікон. Сумніву не було: полубог був такий же земний, як і всі грішні... Щоб остаточно переконатись у своєму жахливому відкритті, я підійшов до дверцят і смикнув їх за надвірний гачок. Дверцята були замкнуті, і зсередини почувся густий удаваний кашель. Це кашляв він, власне, вже не він, небесний отець Парфентій, а звичайний блазень, що зненацька так образив моє найдорожче — мою непорочну наївну віру... Не здаючи собі справи, для чого це роблю, а скорше машинально, я накинув надвірний гачок на клямку й звільна подався геть. Позаду в темряві зовсім по-земному вже репетував Парфентій:
— Це що таке? Що за йолопські пустощі? Негайно ж одімкнути! От я т-тобі!
Я не повернувся назад, але й не побіг уперед. Чого бігти? Хіба то Парфентія замкнув я? Я замкнув свою спустошену, ображену, скривджену дитячу душу!..
Все далі й далі йшов я тоді від собору, сам до себе говорячи, як маніяк:
Ні, ні, нічого
Нема святого на землі!
Дедалі від церкви ставало безлюдніше й темніше, і лиш десь угорі, на безхмарному мовчазному небі, загадково підморгували мені далекі зорі...
Інженер зітхнув і закурив нову сигарету.
Господині не подобався натуралізм розповіді, і вона спішно пустила в другій кімнаті радіолу, запрошуючи охочих танцювати. Гості повставали з-за столу, лиш господар, професор, прокурор з дружиною та поет лишились у їдальні й ближче присунулися до інженера.
Господар-невропатолог хотів спитати оповідача, чи не було в його роду алкоголіків, істеричок або людей з маніакальними ідеями, а прокуророві хотілося дізнатися, чи не було знову коли повороту до релігійної містики, аж тут зненацька вихопився поет, який, забувши про спіч і вірші, став безпосередньою людиною і в захваті вигукнув:
— Та це ж сюжет! Чудесно!
Тільки прокуророва довго й замислено дивилася на інженера й нарешті тихо спитала:
— А вдруге хто вас образив? Вона?
— Вона, — ще тихше відповів інженер і спідлоба глянув на гарні очі прокурорової. Потім глибоко затягнувся сигаретою і сказав: — Я розповів вам цю смішну, а воднораз і трагічну для мене історію для того, щоб ви уявили собі, яким вразливим суб'єктом ріс я і на які химери був здатний. Без цього ви, може, не зрозумієте мене далі.
Коли повмирали одне за одним мої батьки, наша родина розповзлася, хто куди. Мушу признатися, що смерть батька я пережив легше, ніж смерть моєї віри, Бог якої так і не воскрес для мене по сьогоднішній день. Але остання смерть — смерть моєї матері, до якої я почував любов і певні обов'язки, — остаточно вибила мене з колії і змусила подумати про подальше своє влаштування. І я активізувався. Моя життєва мудрість тодішнього двадцятилітнього парубчака трималася на чотирьох китах: 1) голого не обдеруть, 2) мокрий води не боїться, 3) біда біду перебуде — одна згине, друга буде і 4) пролетаріатові нема чого втрачати, окрім своїх кайданів, а здобути він може цілий світ. Це був увесь мій багаж, з яким я і стрибнув з глухого провінціального міста в невідоме і опинився в Києві. Тут я став уперто думати про вищу освіту, хоч досі не мав і закінченої середньої, але зате мав у руках невеликий фах. Я успадкував його від батька, який ще перед імперіалістичною війною кинув свій задрипаний "чавуноливарний завод" і перейшов на щойно відкриту електростанцію. Ця електростанція, відкриття якої так урочисто відсвяткували в нашому повітовому місті, була не набагато потужніша за наші теперішні колгоспні, але діло було нове, і батько з запалом неофіта взявся за нього.
