Образа - Антоненко-Давидович Борис

ОБРАЗА

Останнім виголосив новорічний тост молодий прокурор. На його енергійному, задоволеному обличчі, що видавало його більше за фізкультурника, ніж юриста, зайнялась задирлива лукава усмішка, і він високим, зовсім не прокурорським тенором сказав:

— За те, щоб наступного року мені було найменше роботи!

Тост сподобався всім, і його жваво підхопили, хоч за столом сиділи різні люди і багато з них познайомились між собою тільки щойно.

Цю різнокалібровість гостей, серед яких молодий прокурор і його красуня дружина та ще якийсь поет-нетяга були запрошені вперше, а інші ще не перезнайомились як слід, важко було згуртувати в одне щільне коло, дарма що господарі докладали до цього всіх сил. І тільки дотепному прокуророві пощастило об'єднати своїм виступом усіх, і за столом зав'язалася жвава загальна розмова. Заговорили про злочинність і її причини, висловлювали пропозиції щодо заходів боротьби з нею, господар, лікар-невропатолог, наголошував на психопатології і спадкових факторах, змусивши цим красуню прокуророві що, як виявилося далі, сама була нарсуддею, згадати про теорію Ломброзо і цим вразити багатьох. Одне слово, знялася гаряча дискусія, серед якої непомітно перескочили з причин злочинності до питання про самий злочин. Хтось висловився, що за найбільший злочин у наші часи треба вважати образу — нема, мовляв, нічого гіршого, як образити те найдорожче, що є в Радянському Союзі — живу радянську людину. Веселий блакитноокий прокурор, що протягом вечері більше випитував інших, ніж висловлювався сам, частково погодився з цією думкою, але одразу ж хитрувато усміхнувся й спитав:

— Але що, власне, є образа? Дайте мені точне визначення, щоб я міг діяти правильно, як прокурор, бо інакше я можу порушити справу проти кожного з вас.

Прокурор засміявся, але тут забрав слово давній приятель господаря, підтоптаний уже професор хірургії, який досі більше приділяв уваги коньяку та шматочкам цитрини, переконуючи і свого сусіду поета перейти з горілки на коньяк. Поет, якого, крім господарів, ніхто тут не знав і поготів не читав його віршів, був заклопотаний і через те побоювався коньяку. Він ще вчора склав заримований спіч і тільки чекав слушної нагоди, щоб виступити, та зараз його охопив сумнів, чи дійде до присутніх його спіч, складений в дусі українського народного гумору, а, крім того, фантазію поета бентежила врода прокурорової, з якої він безцеремонно не спускав очей. А тим часом професор з пам'яті цитував усміхненому прокуророві адвокатську тираду за Толстим:

— "Я завжди з глибокою вдячністю дивлюся на су-дейських, бо тільки завдяки їхній безмірній ласці та великій поблажливості ми з вами не сидимо під замком. Адже кожного з нас на підставі закону можна завжди легко запроторити в тюрму!.." Га? Ні, далебі, старий Лев не помилявся!

Прокурор голосно зареготав, але господар і його дружина мовчки тривожно перезирнулися. Професор, який сьогодні несподівано, після десятьох років розлуки, зустрівся тут з товаришем студентських літ інженером-енер-гетиком, був розчулений і явно перебрав уже коньяку. Господарі побоювалися, щоб дивак професор не перейшов далі на двозначні анекдоти, а через те господар, який завбачливо сидів поруч старого приятеля, сквапно підвівся.

— Хвилинку, хвилинку, Іване Петровичу! — і повернувся до прокурора: — Ви питаєте, що таке образа? Образити — це закинути людині те, що їй зовсім не властиво.

— Цебто? — не зрозумів прокурор, і господар одразу ж пояснив:

— Ну, наприклад, я не люблю алкоголю, а мені закидають, ніби я потаєнний п'яниця; я ненавиджу хабарництво, а мене самого назвали лапошником...

— Нічого подібного! — рішуче заперечив професор, який був сьогодні в ударі і якого через те не так легко було вгамувати... — Зовсім не те! Я беру, наприклад, хабарі. Це знаю я, знають і інші. Але мені здається, що цього ніхто не помічає, та мені й самому не хочеться собі признатися в цьому. І от з'являється якийсь індивідуум і починає мене з якоїсь нагоди лаяти. Він називає мене інтриганом, компілятором, неуком, а я сиджу собі й посміхаюся. Чому? Бо і я сам, і всі інші знають, що це брехня, яку до мене не приклеїш. А от скажи він мені спокійно, навіть ніжно скажи, перепрошуючи, що я, мовляв, — лапошник, "лапку", вибачте, потихеньку беру, і я враз скиплю! Чому, психопатолог?

Професор переможно глянув на господаря і, не дожидаючи відповіді, урочисто проказав:

— Бо мені наступили на мій єдиний і найболючіший мозоль!

— Хвилинку, хвилинку! Це неправильне узагальнення, — запротестував господар і взяв професора за лікоть, але професор не хотів і слухати його заперечень.

— Ні, друзі. Це все не те! Коли ви хочете по-справжньому зрозуміти, що таке образа, як можна смертельно образити людину, ви спитайте от його, — і він простягнув руку через стіл, указуючи на дальній куток столу, де сидів проти прокурорової дружини його студентський товариш, майже нікому тут не знайомий інже-нер-енергетик. — Сашо! Сашуню! Розкажи їм, будь ласка, як тебе образила жінка директора тресту! Ота "богиня"!

І професор простягнув обидві руки до худорлявого скромного чоловіка з розумними, але стомленими очима, який сидів мовчки й, одсунувшись від недопитої чарки, замислено курив сигарету. Він, видимо, належав до замкнутих натур і від загальної уваги трохи зніяковів. З легким докором подивився на професора, але, коли серед багатьох вигуків "просимо" інженер почув голос прокурорової, він опанував себе і ще раз мигцем глянув на її темно-карі оксамитові очі.

— Розкажіть! — м'яко попросила прокуророва, одразу, як жінка, відчувши скерований на неї, чимось особливий погляд. — Я теж юрист, і мені цікаво послухати про справжню образу.

— Цебто як — юрист? — здивувався інженер, який думками витав десь дуже далеко.

— Я — народний суддя, — пояснила прокуророва, з цікавістю розглядаючи незнайоме їй інженерове обличчя.

Інженер пильно глянув на прокуророву, нервово погасив на попільничці недокурену сигарету й сказав:

— Добре! Я розкажу, як мене двічі в житті тяжко обі-крадено й ще тяжче ображено, але перше ніж про "богиню", я мушу сказати про Бога.

— Чому ж двічі? — здивувався професор, але враз похопився і, дарма що за столом зайшла тиша, різко застукотів виделкою об тарілку: — Увага! Слухайте!

Інженер присунувся до столу й почав:

— Перший раз мене ображено в дитинстві. Батько мій був звичайний слюсар у такій собі поганенькій майстерні невеликого повітового міста, яка звалася чомусь чавуноливарним заводом. Найбільшим, як ми тепер кажемо, досягненням цього "заводу" була чавунна огорожа навколо собору, де батькові випало багато клопоту з хрестами на шпичаках, які часто одламувались. Я не скажу, що батько мій був атеїст (йому просто ніколи було за роботою гаразд подумати над цим), але я не назвав би його і релігійним. Я ніколи не бачив, щоб він молився вдома; до собору (бо це була найближча церква) він ходив тільки двічі на рік — на Різдво й Великдень, а попів явно недолюблював. Через те, коли перед святами попи ходили з молитвами по домах, вони звичайно обминали нашу квартиру. Мати, як і більшість жінок тоді, молилась і говіла, але я не пам'ятаю, щоб вона колись вчила мене молитов. І от, незважаючи на це все, я дитиною був дуже релігійний. Що спричинилося до цього, хто на мене так вплинув — я й досі не можу собі пояснити гаразд, бо в сім'ї була купа дітей, батько цілісінький день на роботі, а мати за піччю та безнастанним пранням і шиттям на дітей не мала просвітку. Я знав молитви, але взагалі молитись я любив більше не в церкві, де мені часом теж бувало нудно, а в полі, в гаю, на березі річки, одне слово, там, де була тільки природа і я. Отут мене охоплював якийсь екстаз і я вдавався до свого Бога. Я забував тоді про молитви і говорив з Богом простими, але щирими, з самої глибини душі словами. Я просив у Нього неможливого: то, щоб мій тато й мама ніколи не вмерли, то щоб у моєї меншої сестрички Катрусі зникло на оці більмо, то щоб Бог допоміг мені вступити в гімназію. Якщо мені було тяжко на душі, я просив, щоб Він забрав мене мерщій до себе. Я обіцяв Йому за це бути добрим і любити всіх людей. Мій Бог був ласкавим Богом. Ефемерного святого духа у вигляді звичайного голуба я не сприймав, а Божого батька — Саваофа — я не любив за те, що Він для чогось послав на землю мучитись свого лагідного сина Христа, хоч, безперечно, знав наперед, чим це все кінчиться. Мій світлий Бог, який так любив дітей, усім прощав усе і сам стільки вистраждав, рано чи пізно повинен був зглянутись і вволити всі мої неможливі прохання. Я тільки не міг собі уявити, як то Ісус Христос встигав так швидко виростати. На Різдво народився, а через три-чотири місяці на Великдень Його вже й розіп'ято. Адже в моїй уяві Він кожного року народжувався, вмирав і воскресав. Але Він був Бог, і для Нього все було можливо.

Реальним зв'язком між цим невидимим, але відчутим Богом і людьми був соборний протоєрей отець Парфеній, чи Парфентій, як звали його в нашому місті. Тепер я схарактеризував би його як православного єзуїта — кращого нічого не придумаєш, але тоді він був для мене полубогом. Світловолосий, голубоокий, охайно вбраний (він єдиний на все місто носив не капелюх, як інші священики, а блискучий циліндр), він самою вже зовнішністю своєю справляв чарівне враження. Служив у церкві він артистично. Як на те, в нього був гарний баритональний тенор і неабиякі ораторські здібності. Одного разу я почув, як купчиха і казначеєва розмовляли під час обідні:

— Гарно служить, але занадто вже театрально!

Я ніколи не бачив тоді театру і сприйняв це за велику похвалу своєму кумирові. Але сила його була не тільки в театральності, але й у великій уважності до кожної дрібниці. Коли на вулиці, зустрічаючись з отцем Пар-фентієм, я ще здалека скидав шапку й низько вклонявся, він незмінно підіймав злегка свій циліндр і, привітно всміхаючись, вклонявся й сам. І так робив він до всіх: великих і малих, значних і простих. Коли якось на клечані свята він вийшов наприкінці обідні з хрестом і великим букетом на амвон, а я саме ревно молився коло амвона, отець Парфентій, помітивши це, ласкаво усміхнувся своєю божественною усмішкою, погладив мене по голові й подарував мені букета.