Усе готово до опалювального сезону (крім Артура) - Степаненко Ярослав

Зовні пані Валентину можна було назвати повною протилежністю моєї колишньої дружини, жінки худої, нервової, коротко підстриженої та нестійкої до капризів погоди. Моя ж співрозмовниця була років на п'ять за мене молодшою крупною і високою блондинкою, з великими грудьми, що були щільно запаковані у синій діловий жакет. "Ось же воно, іще одне альтернативне джерело обігріву, яке я позабув внести у свої розрахунки, — промайнуло у моїй голові. — От що значить давно без жінки!". І я вже з ніжністю розглядав цю партійну даму, яка продовжувала, поглядаючи то на мене, то на свій еппл воч, стримувати позіхання. "Дурненька, ти просто ще не здогадуєшся, хто щойно увійшов у твій кабінет. Скоро ми поскачемо з тобою під ручку уверх по партійних сходах, перестрибуючи через дві сходинки", — подумав я і дістав свої помітки.

У своєму виступі перед помічницею Валентиною я лише коротко окреслив їй свою програму, оскільки розумів, що не варто переобтяжувати таку дрібну (за партійними поняттями) фігуру занадто складними розрахунками та висновками, усе це можна буде обговорити потім на нарадах з більш високими партійними босами.

— Прикрути! — вигукнув я Валентині під час емоційного катарсису свого спічу, так що пані помічниця від несподіванки навіть злегка підскочила на своєму стільчику. — Саме так звернувся до нас ваш Перший у ту незабутню зиму. І народ його почув і прикрутив. Тому що народ у нас це діло любить — прикручувати. Якщо прикрутив, то і платити потім менше треба. А це наш народ любить іще більше — не платити. Тобто, аби повернути рейтинги, Першому просто треба кинути народу новий лозунг: Закрути!

Тут я дуже задоволений собою відкинувся на стільці.

— Ммм... Але ж не можна зовсім закрутити газ узимку, — здивовано витріщилася на мене помічниця. Що ж, я мав рацію, коли вирішив не перевантажувати її мізки занадто складними проєктами.

— Можна, — поблажливо кивнув я Валентині. — Легко! Ми перейдемо на японську модель життя та опалення. Більше не треба буде торгувати вугіллям та газом зі східним сусідом, бо нам не буде чого гріти. А ваша партія, тобто, тепер уже і моя партія, буде перейменована на "Японську Солідарність". Пообіцяємо народу прості та зрозумілі реформи — ніяких батарей і кондиціонерів з трубочками, що капають підозрілою водичкою.

"Зараз було б непогано запропонувати гостю, тобто мені, бокальчик холодного шампанського або вина, — подумав я, прочищаючи своє пересохле від довгої балаканини горло. — Та і їй стаканчик спиртного явно б не завадив, а то сидить вся як на голках зі своїм годинником. Мабуть, не варто було їй казати про торгівлю вугіллям, ич, як її відразу пересмикнуло, видно, це болюча тема для них. І я теж баран, міг би це відчути і бути більш делікатним із цією Валентиною. Валентинкою. Валею..."

— Ну добре, — промовила Валентина, тільки зараз уважно мене роздивляючись і до чогось принюхуючись. — А що це ще за "нова всеукраїнська програма "Щоденна банка"? — ткнула вона кульковою ручкою у мої папери.

— Ну це для вас вона нова, а для мене це вже стара апробована програма боротьби з нацистами із Водоканалу. Ноу-хау Віри Григорівни з третього поверху. От уявіть, зранку власник квартири прокидається, набирає літрову банку води і використовує її для умивання, чищення зубів, словом, усіх гігієнічних процедур, але вода ця нікуди після них не дівається. Віра Григорівна усе продумала. За допомогою миски вода знову повертається у свою банку і чекає свого зіркового часу. Увесь день власник квартири ходить за графіком до туалету по великому і по маленькому, але зливом, у цілях економії води, не користується. А увечері всі продукти життєдіяльності власника, що накопичилися за день в унітазі, змиваються до каналізації за допомогою нашої старої знайомої банки. Хіба ж не геніально?

Але партійна дама Валентина мене вже не слухала. На моє велике здивування, вона миттєво схопила зі стола трубку стаціонарного телефону і вигукнула в неї.

— Мишко, зараз же проведи відвідувача!

І після цього, намагаючись триматися від мене подалі, вискочила зі своїм ноутбуком із кабінету.

— Економісти засраті, — донеслося до мене з коридору.

Я, звичайно ж, не став чекати на появу Мишка і сам знайшов вихід. Тепер мені було ясно як день, що ця обмежена Валентина, разом зі своїм депутатом Р., працювали на фашистські мафії Водоканалу, Теплоенерго та їм подібних. Як же було наївно з мого боку думати, що ці монстри ще не встигли запустити свої щупальці у всі крупні партії країни. Що ж, доведеться йти іншим шляхом — опиратися на свій народ, свій будинок, свій під'їзд. Адже це саме вони найбільше страждають від цих фашистів.

Липень, ранок

Я прокинувся, набрав літрову банку води і умився та почистив зуби над великою мискою за методом Віри Григорівни з третього поверху. Подумав, і, намиливши мочалку, протер над цією ж мискою і свій член, аби не було зайвих запахів. В принципі, ніхто його вже давненько не нюхав, з тих самих пір як від мене з'їхала дружина і потім ще декілька разів заходила її найкраща подруга Інна, що націлилася на мої щойно звільнені квадратні метри, але ж ніколи не знаєш, коли може стати в пригоді.

Липень, день

Цікаво ось що. Захоплення романами японського письменника Харукі Муракамі це, мабуть, єдине, що було у нас з дружиною, як кажуть англійці, in common. А зараз ми із нею ніби самі опинилися на початку його знаменитих книг. Ну отих, пам'ятаєте, де дружина ні з того, ні з сього кидає чоловіка, з'їжджає з його квартири (завжди цей правильний поворот сюжету, хвалю, Харукі!), і десь там в іншому кінці книги тихенько працює собі на фашистів, лише зрідка турбуючи колишнього дзвінками з приводу котів та забутої білизни. Цікаво, чи думала Люда (кол. дружина) про це? Навряд, адже навколо стільки капризів погоди і фашистських справ, тут вже не до японських письменників. Так ось, Муракамі завжди зосереджується на тому, як розгортаються події в житті чоловіка, розповідає, як той бідолашний, аби впоратися зі своїм стресом та переживаннями, цілісінький день готує салати, влаштовує прання та слухає джаз або старий рок на своїй стереосистемі. Тут він послідовний. Розбудіть мене через сто років і запитайте: "Що роблять герої у нових романах Муракамі?" і я відповім, не думаючи: ріжуть салати та слухають вініл. Це вже потім з ними починає відбуватися якась дивна катавасія. Але спочатку героям треба як слід наїстися салатів та наслухатися платівок. У цьому плані Муракамі дуже гуманний до своїх персонажів. Салати це святе. Може й зараз він уже заточив свій олівчик і спостерігає за мною через свій хитрий письменницький бінокль: а ну, приятелю, які фортелі ти нам іще зараз викинеш? Чи не пора порізати салат? Однак, я маю розчарувати любого Харукі, мій вимкнутий холодильник забитий вафельним Джеком і різати салати я не збираюся. Як і ганятися за котами та овечками у старих криницях та закинутих будинках. Перед жодним з його героїв не стояла задача, яку можна було б порівняти по масштабу з моєю, адже у їхніх будинках від самого початку не було батарей центрального опалення та зимових платіжок із японських ЖЕКів. Колись давно хоробрі японці вже захистили свої острови від всесвітнього Теплофашистенерго і тепер можуть зверхньо дивитися на решту світу. Дружина не стала забирати з собою жодної із його книг, хоча більшість із них купила саме вона. Сказала, що у тій затишній комірчині, яку вона орендувала у подруги (ага, так ми і повірили), для паперових книг замало місця. Та й взагалі усі вони є у неї в читалці. "Зараз у мене ще менше речей, ніж було, коли я переїхала сюди із Харкова. І це мене тішить, не люблю прив'язуватися до речей і стін". Ще б пак, у вас, у харківських, інші задачі, потрібно працювати ліктями і пробиватися на хлібне місце у рейхсканцелярії. А нам, киянам, доводиться захищати свої квартири від фашистів. Тут вже не до кар'єри — ЖЕК на порозі.

7 липня

Сьогодні багато читав про традиційний японський спосіб грітися вдома за допомогою спеціального стола, який називається "котацу". Котацу — це серце японського дому, місце, де уся сім'я гріється, їсть, спілкується, і взагалі, можна сказати, живе, тому що на всій іншій території японського дому холодно і там особливо не розгуляєшся, всіх тягне назад до котацу. Влаштований він так: під невеликий столик засовується жаровня або горщик з вуглинами, столик цей накривається покривалом, зверху на столик кладеться іще одна стільниця, щоб на ній можна було їсти, і ось вже вам готовий котацу. Ледве зайшовши додому з холоду, японці зразу ж біжать до свого котацу, засовують під покривало ноги і сидять так годинами, аж поки не настає час іти спати. "Деякі японці так прив'язуються до свого котацу, що відходять від нього тільки за їжею та щоб сходити у туалет. Таких людей в Японії називають "котацумурі", — пише нам інтернет. Що ж, здається, це про нас, про увесь наш будинок, з нас вийдуть зразкові котацумурі, варто тільки відключити батареї, був певен я. Збуджений цими затишними історіями про котацу, я тут же дістав із комірчини та зібрав у гостинній свій великий обідній стіл і, сівши за нього, простягнув ноги до уявної жаровні. Заплющивши очі, я уявляв себе в центрі великої японської родини, мої ноги та ноги моїх близьких гріє горщик з жаринами, а вуха, очі та серце займає приємна бесіда про акції на вафельні цукерки в японських супермаркетах та про останні випадки харакірі серед місцевих політиків. Але потім я відчув, що десь тут затесався якийсь недолік, щось заважало мені просто так сидіти і фантазувати про акційні цукерки та харакірі. Я подивився на свої руки на столі і зрозумів, що мені заважало. А як бути з тулубом? Хто чи що буде гріти його? Тулуб, з його руками, плечима, головою і, власне, самим тулубом, зовсім не якась там незначна й другорядна частина нашого організму, аби його ігнорувати. Чому в японській системі обігріву методом котацу йому приділяється так мало уваги? Ну так, японці суворі самураї, але ж ми поки що ще не настільки суворі, наші миршаві слов'янські тіла звикли грітися повністю, а не окремими частинами. І тоді я вирішив модернізувати систему котацу. Я оглянув свій великий обідній стіл, під яким ховалися мої ноги, і ідея сама заскочила мені у голову.