Реготуни - Вишня Остап

Доведеться, виходить, ще трохи позадихатись. Як ти на це дивишся, моя крихітко?

— Коли ви (Ого, — подумав Тат, — уже "ви"?!) брали мене в моєї мами, ви якої співали? — "Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки сам на руках однесу!" — ви співали!? І ніколи ви не говорили, що доведеться задихатись! Самі задихайтесь! — одповіла йому його крихітка.

— Орнітологія ж… наука… професорорнітолог… — боязко доводив Тат.

— А нюхать?! — гаркнула Мем. — Може, де й існує орнітологія і орнітологи! А вся ця історія з отими тхорами з пташиної породи — це не орнітологія, а єрундологія! І ви — не орнітолог, а єрундолог! От! Подайте мені полуниці, бо мені млосно!

Побачивши, що ніжності тут уже сподіватися нема чого, Тат вирішив:

— Їдемо!

— Куди їдемо?

— Додому їдемо! В столицю!

— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем.

— І пташенята веземо!

— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем. — У багажному вагоні.

— Як буде, так і буде! — туманно резюмував Тат.

VII

Того ж таки дня, надвечір, Тат пішов до міста, знайшов міську залізничну станцію, щоб довідатися, яким способом перевозяться залізницею живі, крім людей, створіння.

Там йому пояснили:

— Можна, — пояснили йому, — в багажному вагоні, у відповідній тарі, забезпечивши живі створіння доглядом і відповідними на весь час подорожі харчами… Можна, — говорять, — разом з пасажиром, взявши для цього квитка для "животных, которые следуют на руках у пассажиров".

Тат замислився.

— Посадить, — думав він, — у багажний вагон… З відповідним доглядом і харчами? І тарою! Ну, тара — це, очевидно, клітка… Зробимо. Догляд? — попросимо кондуктора доглядати… Харчі? Тільки свіжі бички. Наловимо… Поставимо біля тари акваріум… А хто їстиме ті бички?

Подумав Тат і вирішив везти милі гусятка "на руках у пасажирів".

Купивши на взавтра квитки для пасажирів і для птахів "на руках у пасажирів", Тат повернувся додому веселий і заспокоєний:

— Взавтра їдемо! Збирайтесь! — об'явив він домашнім.

— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем.

А чарівна дівчинка відразу почала одягати в дорогу свою ляльку "Галочку".

VIII

На другий день Тат, Мем і чарівна дівчинка виїхали із приморського затишного міста в столицю.

Тат помітив, як радісно блищали в сусідів очі, коли він виносив із хліва напнутого сіткою кошика з милими гусятками.

— Щаслива вам путь! — гукали сусіди.

— Дякую сердечно! — одповідав Тат, умощуючи кошика з гусятками на кеба.

На вокзалі зустрілися з своїми друзями, що теж поверталися в столицю після відпочинку на морі.

— І пташки з вами? — питали приятелі.

— І пташки з нами! — відповідав Тат.

— А в якому ви вагоні? — питали приятелі.

— У п'ятому, — одповідав Тат.

— І ми в п'ятому! — говорили приятелі.— І пташки, значить, у п'ятому?

— І пташки в п'ятому!

Очі в приятелів бралися сумом.

Мем, довідавшись уже на вокзалі, що пташки їдуть в одному вагоні з ними, спочатку рвонулась з чарівною дівчинкою назад до моря, але квитки було вже куплено, грошей було обмаль, і треба було їхати.

Мем ущухла, губи в неї потоншали, мову в неї одібрало, до Тат'а вона зверталася тільки іноді, кріпко стуливши губи й зуби, і крізь ті стулені губи й зуби вилітало зловіще: "ви", ніби Тат був не один, а було Тат'ів цілий підрозділ, — множина!

Посідали у вагон.

Кошика з пташками було прилаштовано під лавкою, там же було поставлено і дві великі банки з живими бичками.

Був липень і було душно.

Душно було надворі, ще душніше було у вагоні.

Настрій у всіх, що їхали в однім вагоні з Тат'ом, Мем, чарівною дівчинкою, пташками й бичками був, сказать, не зовсім веселий, певніше — настрій у всіх був сумовитий.

Єдина Нора Іванівна, симпатична блондинка, з веселими сірими очима, всіх підбадьорювала, привітно і з співчуттям поглядала на Тат'а: — "Не журись, мовляв, якось то воно буде!" — і говорила:

— Які симпатичні пташки! Безперечно, вони будуть прикрасою зоосаду! Ах, які милі!

Симпатичну Нору Іванівну ніхто із знайомих не підтримував, а незнайомі пасажири, справді, дивлячись на пташенят, ласкаво посміхалися, запитуючи:

— А як називаються ці пташки?

Тат поясняв усім, що пташки ці ще системи нез'ясованої, що, можливо, це пташки такі, що зроблять своєю появою в наших широтах цілий переворот в орнітології і що справу про їхнє положення й їхній гатунок вирішуватиме в столиці наукова орнітологічна конференція.

Поїхали…

Тат потім докладно, з усіма деталями, розповідав, що то була за подоріж.

Ще й п'яти кілометрів не проїхали, як уже весь вагон сповнився стогоном:

— Поодчиняйте всі вікна! Поодчиняли…

Стогін не вщухав.

Навіть симпатична Нора Іванівна зскочила з верхньої полиці і побігла в тамбур.

Пробігаючи повз Тат*а, вона подивилася на нього винуватими очима й промовила:

— Співчуваю, але не можу!

Серйозний дядя, що лежав на другій полиці в подальшому купе, лаявся одверто і кріпко. Він викликав провідника. Тат розсердився:

— Пташенята їдуть на законній підставі, з квитками "на руках у пасажирів". Але ж головне не це! Будьте ж, нарешті, громадяни, свідомі того, що це рідкостні пташки, що вони їдуть в зоосад з науковою метою, що вони збагатять нашу науку й техніку!

Не помогло.

Все населення вагона вирішило виселити птахів із вагона, бо вони "невообразимо" пахнуть.

Особливо протестував отой серйозний дядя. Викликали начальника поїзда.

Начальник поїзда довго умовляв Тат'а передати пташки у багажний вагон.

— Як? — кипів Тат. — Такі дорогі, такі рідкостні, такі наукові пташки — і в багажний вагон?! А як вони там повмирають?! Що я науці скажу?! Столична орнітологія, а може, й світова, на них чекають. Нізащо!

Начальник поїзда приніс велику книгу з усіма інструкціями й правилами, як перевозити залізницями живі й мертві речі…

— Ну, коли пасажири протестують, я мушу видворити тварину з пасажирського вагона! Розумієте, мушу! Ось тут так і написано!

— А чого вони, власне, протестують? — здивувався Тат.

— Розумієте, пах… "Невообразимо" пахнуть!

— А ви всіх видворяєте, хто "невообразимо" пахне? — ядовито запитав Тат і з презирством подивився на серйозного дядю.

Серйозний дядя перейшов у сусідній вагон. Гордіїв узол розрубав провідник:

— Давайте, я заберу пташки в своє купе, як такі вже вони дорогі й наукові!

І забрав…

У вагоні стало тихо.

Мем говорила чарівній дівчинці:

— Як приїдемо до столиці, ти візьмеш кошика з птахами, я посаджу тебе на візника, а ми з Тат'ом з вокзалу поїдемо в ЗАГС, розлучимося й приїдемо додому. Тільки не внось кошика в кватирю, постав доки ми приїдемо серед двору!

Тат спокійно все це слухав і думав гірко: "Все для науки! І власне своє особисте щастя для науки!"

Сумний і задумливий пішов Тат у тамбур. Дивиться, — а провідник стоїть в коридорі біля відчиненого вікна й тяжко хакає.

— Що з вами? — питає Тат.

— Не можу! Дозвольте пташенят в убиральню! Не можу!

Дорогі й рідкостні пташенята доїхали до столиці в убиральні.

Але доїхали!

Аж на підступах до столиці дипломатичні відносини Тат'а з Мем і з усіма подорожніми відновилися.

Од столичного вокзалу пташенята їхали у передку з візником.

Візник увесь час крутив сюди й туди головою, а потім звернувся до пасажирів:

— Воздух сьогодня какойсь такий вроді важкуватий! Чи бува не на дощ? Як там на морі?

— Буває й на морі! — одказав Тат.

— Та воно, сказать, одна земля, один світ! Могло буть і на морі! Ннно!

Тат, Мем і чарівна дівчинка їхали з вокзалу повз будинок, де жив професорорнітолог, зав. науковою частиною зоологічного саду.

Коли вони під'їхали до професорового будинку, Тат скомандував візникові:

— Стоп! Занесу я ці милі пташенята до професораорнітолога.

Заніс разом із недоїденими бичками. Професора не було вдома, була вдома його тітонька, старенька бабуся.

— Драстуйте, бабусю! — привітався Тат. — Пташки привіз. Зараз же наточіть півванни води, ми їх туди пустимо, бо в дорозі вони, бідні, без води дуже страждали. Коб ще не похворіли! Бо птиця вона — водяна!

Наточили в ванну води, Тат пустив туди пташенята й висипав бички.

— "Плавай, плавай, лебедонько!" — проказав Тат і поїхав додому.

Увечері дзвонить телефон:

— Поздихали б вони тобі! У ванну поткнутись не можна!

— Ааа! Професор! — зрадів Тат. — Здорові були! А ви ванну промийте!

— Не обмивається! Поприкипало!

— А де ж пташеняточка?

— Відправив в зоосад!

— А що за пташки?

— Реготуни! Чайкиреготуни, поздихали б вони тобі.— Серед сусідів по квартирі бунт!

— Реготуни, кажеш?

— Реготуни!

— Я місяць з того реготу плакав! Поплач і ти! Для науки!

Цілий місяць професор з посемейством ходив до Тат'а банитись у ванні.

Епілог

Пташенята виросли і вибилися на справжніх дорослих морських птахів — чайокреготунів, що важно ходили серед численного птаства орнітологічного відділу столичного зоосаду.

І як колинебудь Тат, Мем і чарівна дівчинка, відвідуючи зоосад, підходили до ставка, де на березі гордо проходжалося водоплавне птаство, — чайкиреготуни махали крилами й реготалися:

— Хахахаха! Хахахаха!

Вони насміхалися з гідроорнітологічного посемейства, пригадуючи свою подоріж од Азовського моря до столиці…

Післяслово

А де ж роман, що його автор обіцяв у вступі? Слухайте:

Чайка-реготун, "вона", полюбила чайку-реготуна, "його". Чарівна дівчинка виросла і, мріючи про генерал-лейтенанта, покохала лейтенанта. Тат і Мем — посивіли.

Вони часто й густо згадували свою молодість, свої гідроорнітологічні і мисливські експедиції і зморшки на їхніх лицях розгладжувалися.

Мем, дивлячись повним любові поглядом на Тат'а, ніжно говорила:

— Дорогенький мій! А чому ж ти не випив сьогодні риб'ячого жиру? І діуретіну не пив!

Тат сумносумно дивився на Мем, і скільки ж туги й страждання було в очах у його!

Він не промовляв, а проридував:

— А скільки ж у тому риб'ячому жирі градусів, моя крихітко?! А діуретін хіба закуска?