Любов до ближнього - Тесленко Архип

хоч би нога... нога ось,— показує на ногу.

— Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий.

Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i вийшов.

Я не домучив другої чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить, голову повiсив. Я за руку його:

— Iди,— кажу,— чай пий, зостався. — Одчиняю дверi. — Сiдай,— кажу,— йди.

— Куди "сiдай"? — чернець менi.

— До чаю,— кажу.

— Як-то до чаю, а грошi?

— Це ж заплачений,— кажу.

— Е, вас,— каже,— багато буде таких! Мiсце, посуда,— двi копiйки давай!

Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.

— Куди ж це ти пiдеш? — питаю. Вiн якось важко-важко:

— Та... не знаю...

Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи — полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками: щоб не сидiли, каже, даром. Ми померзли,— знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов витурив нас. Ми знов увiйшли... I знов, i знов.

Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.

— Спасибi, не хочу,— каже.

— Та на! Ти ж i чаю не пив,— кажу.

— Н... не хочу. — Та так i не взяв.

Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.

— Куди ж це спать помандруєм? — кажу.

— Н.. не знаю,— одказує вiн.

Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,— ранiш треба було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь. Куди б же його?.. Хiба, хiба... Нi!"

— Знаєш що? — кажу. — Ходiм... ходiм у странню, туди ж таки, в монастир. — Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною.

Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотнi. Той каже: "Я говiть забивсь", той: "Я на суд i богу помолиться", а той: "А я до дохторiв до главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї,— глибоченько треба спускаться,— сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у руцi.

— За нiчлiг,— каже,— шукайте зараз! — Суворий такий.

Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:

— Ану, за нiчлiг.

Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться.

— За нiчлiг! — крикнув чернець.

Вiн нiчого.

— Та в його нема,— кажу.

Чернець як визвiриться:

— Так чого ж залiз сюди? Геть! — та на дверi й показує йому.

Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде.

Як ось дiдок один:

— Та батюшко,— каже,— куди ж ви його? Холодно, нiч. Стiйте, вже я заплачу за його.

Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби:

— Босяшня нещасна... З вас користь монастиревi... Тiльки мiсце займають.

Парубка завернули. Лiг вiн. Чернець обiйшов усiх — вийшов. Почали засипать. Дехто вже й хрiп. Як ось знов дзвонок. Увiходить другий чернець, молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так оддува воло i дивиться так, наче справник який.

— Готовте пашпорти! — гукнув чернець.

Iдуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а полiцейський:

— Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Вашi... пачпорт!

Бере, придивляється. Щось карандашиком копирсає.

— Пора вже вбираться! — кричить на когось. — Третю нiч ночуєш.

Дiйшла черга до мене. Показав я. Накопирсав вiн менi, з якого числа ночую. Пiдiйшов до парубка, накопирсав i тому. Далi придивляється-придивляється на лахмiття йому та:

— Ти,— каже,— чого забравсь сюди?

Парубок нiчого йому. Сидить, у землю дивиться.

— Ти чого забравсь? — крикнув та аж за шаблю взявсь.

Як не чує парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та карими.

— Ночувать чоловiк,— кажу я.

— А ти хто такий? — полiцейський до мене.

— Чоловiк,— кажу.

Вiн подививсь на мене, на постiль на мою.

— Стiй,— каже,— у тебе вещi є?

— Нащо?.. Я сам,— кажу,— вещi.

— Без вещей не смiй!.. Богомольцi!.. а ти? дохiд монастиревi?.. Геть з нар, поганцi!

Ми позлазили. Полiцейський розсунув людей, заняли наше мiсце.

— Де ж нам лягать? — кажу.

— Де знаєте. Щоб я вас послiдню нiч бачив тут!

Стоїмо ми.

"Та де ж лягать-таки?" — думаю. На нарах, звiсно, не доведеться, а долi... Там прохiд, тут прохiд, там зайнято.

— Он що,— кажу,— давай пiд нари.

I я, не довго думавши, бебех на колiна, та на чотирьох та туди з свитою. Звiсно, там нiч темна була. Не видно було нi мережечок, нi сiточок, нi капшучкiв, якi там гойдались. Там одна голова тiльки поринала в те розкiшне убрання, та ще спина трохи. А руки тiльки чап-чап по пiсочку, наче нiжка красунi по килиму. Прокинув я свиту, лiг. Парубок стоїть, дума.

— Та лiзь,— кажу.

Вiн постояв ще трохи, улiз.

Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тiльки, що перекидавсь раз у раз та ногу недужу з серцем тер об дiл... Що ж про себе сказать, то менi чудово спалось. Оце слухаю: бiжить-бiжить по пицi коровка божа, далi цмок-цмок... слухаю — i є вже шишечка. А там, слухай, на спинi вже й друга, на животi й третя... Є, дякувать богу... Як на те i лiжечко мiцненьке вдалось: не вигиналось, не рипiло. I таке ж... з-пiд свити льодок у боки був. Кам'яне було.

Величезна нiч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив. Тiльки що дрiмать почав, як ось: дзелень-дзелень!

— До церкви, до церкви,— будить чернець,— два часа!

Поштовхав нас пiдбором. Я вилiз. Парубок лежить, важко так дише.

Я свиту на себе, шапку в карман, дивлюсь, де б умиться. У куточку вiдерце стоїть. Товплюсь. Поки ж дотовпивсь — усю воду розхапали жменями. Зоставсь я невмиватий. Iду до товариша:

— Вилазь,— кажу,— вже ходiм.

Почуманiв-почуманiв, вилiз. Вийшли ми з странньої. Надворi поночi, хмарно. Вiтер так i свистить. Мороз щипа. У пику снiг порошить.

Парубок — пiд стiну, зiгнувся, стоїть.

— Ходiм у церкву,— кажу,— холодно ж як.

— Та... — та й одвернувсь до стiни.

— Може, їсти хочеш? — кажу.

— Нi.

— Ну так ходiм ото.

Мовчить.

— Чого ти такий? — кажу.

Помовчав-помовчав, далi так якось глухо:

— Якби... якби оце хто... вбив мене.

— Балакай,— кажу. — Ходiм ото.

Беру за руку його. Вiн з таким серцем:

— Е! — та й оступивсь од мене.

Я й думаю: "Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись. Тiльки — як прокрадеться? З странньої ж усiх вигонять. Запирать, кажуть, будем. Ну, може, як-небудь вiн... Дiло його",— думаю. Почав мерзнуть я, побiг сам.

У церквi вже так й сяло все. На криласi щось спiвали саме, далi читать почали. Став я насеред церкви, стою. Постояв трохи — дрiмається, далi все дужче та й дужче. Святий його знає, чого воно так менi. Оглянувсь назад, чи нема або де сiсти абощо?.. Є, та добрi люди сидять уже. От горе! Стою. Сплющуються очi менi, голова хилиться. Куняю. На криласi спiвають, а менi вже верзеться, що мов то кричать на мене, а я з-пiд нар не вилiзу нiяк, то мов шапку однiмають у мене, а далi, ну таке ж приверзлось, мов вийшло два ченцi i давай чоботи здiймать з мене. Здiймають, а я мов плиг-плиг... коли це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в бiлiй свитi та в чубовi, як манжурська шапка. Кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:

— Раб божай, чяво єта?! Подь к iконє, приложiсь-та... Враг скушаєт!..

Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долi, що, мабуть, давно вже валялась там. Оступивсь назад,— стою. Знов тiї менi... "Та й лихо ж,— думаю. — Хоч би вже хоч утреня кiнчалась швидче, може б, страння одперлась абощо". Слухаю, аж ще тiльки псалтир читають. "I, ти лихо!.. Замучать черцi,— думаю,— чисто замучать..." Досадно менi, так би лупив усiх. Пiшов я блукать по кутках, чи нiгде таки сiсти? Куди ж не глянь — скрiзь то баби, то дiди куняють, дехто й хропе вже. "Що ж,— думаю,— i менi мiж їх? Нiяково. Я ж парубок". Ну, нiчого. Як узяв мняться, як узяв мняться,— улiз-таки мiж їх, сiв поуз дверi. Отут же пiшло менi: то мов я з черцями в креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки бiжу. Далi... не пам'ятаю нiчого. Пам'ятаю тiльки, що мов повиходили усi батюшки до мене, налигали за ушi мене i давай у черцi постригать мене. Я луп очима. Коли чернець щiткою штовх-штовх мене.

— Тiкай,— каже,— вимiтать треба!

Я встав. У церквi вже тiльки дехто до образiв знамувавсь. Я в странню мерщiй. Сюди-туди — заперта й не свiтиться. "Оце так,— думаю. — Що ж тут робить? Поночi, холодно". Як ось чернець:

— У церкву, у меншу,— каже,— iди: обiдню ранню слухать будеш!..

"I, лихо! Замучать,— думаю,— чисто замучать". Далi й думаю: "А де ж це товариш мiй? Мо', ранню слуха?"

Знайшов я ранню ту. I в той куток, i в сей — нема.

"Так i буть, значить. Десь у город подавсь,— думаю,— або, може, в страннi в кутку де куняє".

Розвиднiлось. Iду я з ранньої. Вiтер свистить. Снiг порошить. Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?

Дивлюсь, стоїть пiд церквою баба якась з торбою, сльози втирає.

— Боже мiй, боже мiй,— каже,— де ж це його душечка буде?

— Та що таке, бабо? — питаю.

— Боже мiй, чоловiк у будиночку повiсивсь у тому.

Так i тьохнуло в мене. Побiг я.

Лежить козак на снiгу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи синi. На шиї мотузка, що нога була зав'язана. Нога не болiла вже, зуби не цокотiли. Очi карi не дивились замислено вже. Усики чорнi, брови чорнi, кучерi на головi блiдли. Над ним стояла купка нищих, вiтер голосив над ним та снiжок притрушував його.