Любов до ближнього - Тесленко Архип

Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли. Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишенi — вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.

Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш. Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть... ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть.

Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобiт мене.

"Що воно, — думаю, — мо,'знакоме що?"

Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, — свiтло десь за грубкою блима, — видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.

— Земляче, — каже, — посунься трохи... до стiни, туди i я ляжу.

Менi це так не до смаку прийшлось.

— Тут, — кажу, — й так тiсно. Отам, долi дивись.

— Позаймали... проганяють... до стiни трохи, — промовив вiн болiсно.

— Ще й до стiни! Розумний, — кажу. — А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки божi такi з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стiну!

Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє. Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн... Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн:

— Ой, ой, земляче!.. Не дуже.

— Що там не дуже? — кажу.

— Ногу мою... зачепив.

"О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе". Далi — зирк-зирк на неї, — аж вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота.

"Це так щось, — думаю, — мабуть, пiдошву збув, та соромно вже... Гляди ще, — думаю, — як засну, та стягне з мене..."

Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав.

"Ач, ще й прикидається, — думаю,— щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з нiг!"

Ще лютiше робиться менi... "I де ти,— думаю,— взявсь на мою голову?" — I я знов зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я не витерпiв:

— I чого б я ото манiживсь,— кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:

— Ех, земляче-земляче,— каже,— якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився так. Я трохи легше до його:

— Яке ж тобi горе? — питаю.

— Не вiриш, то подивись,— одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я на лiкоть, глянув... нога, як колодка... а з великого пальця так i слезить.

— Ой, затуляй швидче! — "Бiдний",— думаю. Менi жаль його стало "I чого я,— думаю,— так сердивсь на його, не вiрив йому?!"

— Тим-то,— каже,— й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще змерз так.

— Значить, посунусь дай,— кажу.

— Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його.

— Так таке,— кажу,— тобi... Де ж це ти здобув собi такого?

— Мiсця шукав,— каже.

— Як мiсця?

— Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно... пройшов i мiсяць i другий — нi. А нас там — сила. Якi були грошенята — проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю... дай по якономiях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи дранi. Як побродив я по балках, як побродив... Мiсця ж не знайшов, а достав...

— Так ти в больницю,— кажу.

— Просивсь я в Одесi. "Нема,— кажуть,— мiсця. Найми,— кажуть, квартирю собi, ходи,— будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж тим i живу тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось. Так-то без грошей!

— Так ти ще у Києвi попросись у больницю,— кажу.

— Е, нi... Казали в машинi менi, що i тут те ж саме.

— Хм, так тодi... додому,— кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й нiчого. Далi передихнув так важко та:

— Нема в мене... дому.

— Як нема?

— Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах... батько й мати померли.

Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки.

— Чого ти? — кажу.

— I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,— промовив вiн.

Помовчав, а далi й каже:

— Не знаю, як монастир ще...

— Що монастир? — питаю.

— У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у Київ. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь... у куточку де... в страннiй. I щоб шматок хлiба коли... А я б звiдтiль у больницю ходив. Я думаю — можна так?

Подививсь на мене, потiм:

— У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справдi... Чи не довiдаться б i собi в монастир.

— Он що,— кажу,— пiдемо завтра вдвох!

— Пiдемо,— каже.

I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i впоперек, i навскосiнь... Хропли, сопли, деренчали.

Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i шерхли; хмари так i ганяли по небу,— сонечко вигляне та й сховається. Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,— ногу тягне. Я теж придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.

— У який же б монастир? — каже товариш. Я повiв його у N-ський. Пiдходимо. Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна.

— О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий!

Скинув шапку, перехрестився — став.

— Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли менi тут!

Далi розчесав чуб свiй рукою,— кучерявий такий,— i ми увiйшли в церкву.

В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло все. Читалась євангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,— каже,— нi золота, нi сребра, не печiться,— каже,— нi..." — от i не скажу я так. Там так гарно читав.

Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:

— Ходiм же в странню.

— Е, нi,— каже,— хай кiнчається служба божа.

Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.

Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потiм i каже:

— А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,— каже,— невiрующi усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники,— каже,— зовсiм забули бога, церкву святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони встановляють своє право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають у їх... Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!

Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:

— Бач,— каже — як у монастирi!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього!

Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:

— Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбiйники вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi... Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх.

Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.

Був молебень "о покарании".

Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,— аж животи позатягало.

Парубок i каже:

— Теперь i в странню ходiм. Мо'... пообiдать дадуть. Кашлянув та до черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного.

— Батюшка,— каже,— де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:

— Нащо,— каже,— вам страння? — та й подавсь.

— Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,— мовила баба якась.

— Заперта? — здивувавсь парубок.

— Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лiзли, як померзнуть.

— Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорнi нахмурив.

— Та це й посидiть нiгде? — питаю я.

— Iдiть, як хочете,— каже баба,— в чайню, в монастирську ж таки.

— А ходiм! — звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам. Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло декiль-ки странникiв — чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв, далi — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко мне вси тружда-ющиися й обремененныи..." — у Спасителя. Шукаємо, де б сiсти. Ось зустрiчає чернець нас у попереднику, насупив брови та:

— Вам що? — каже.

— Та нам... ноги потомленi,— кажу.

— У нас не посиденьки,— каже,— iдiть собi.

— У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчiсував патли.

Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже йому, думаю, сказати...

— Так... так давайте чаю,— кажу.

— На двох? — питає.

— А скiльки ж се,— кажу,— стоїть на двох?

— Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,— одказує.

"І-i, ти лихо,— думаю. — Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.

Чернець у попереднику:

— Ну, чого ж стоїш?.. На двох?

— Та давайте й на д... на одного,— кажу. Подали менi чашку без вуха та без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi тiльки гур-гур: вола б iз'їв. Товариш мiй стоїть, дивиться.

— Ти не п'єш, значить? — чернець до його.

— Нi...

— Ну то вбирайсь!

— Та я...