На Дніпрі - Гуцало Євген

Сьогодні з уловом, а завтра з порожніми руками, трапляється і ю-всякому, отже, треба звикати. Краще звикнути змалку, бо потім трудніше.— Стьобав спінінгом воду, скручував жилку, знімав із блешні кушир та коріння, знову стьобав стемнілу поверхню рукава.— Ми з тобою не вперше отак на річці, вмієш і вогонь розкласти, і рибу зловити, і юшку зготувати. А вміння завжди згодиться, за спиною носити не треба, правда, Ільку?

Не почувши відповіді, батько обернувся. Заплющившись, син спав, і на його спокійному, незахмареному обличчі застиг вираз уваги, наче прислухався і вві сні.

— Спить,— усміхнувся батько.— Що ж, риба не ловиться... Він змотав спінінг і, якийсь час стоячи навколішки на дні

човна, дивився, як синові губи ледь-ледь здригаються, наче хочуть мовити слово. Слово було тихеньке, мов політ перлистої краплинки дощу,— ні почути, ні вгадати. "Треба плисти до села, бо рознегодиться, — й понамокаємо до рубчика". Так подумавши, обережно став заводити мотор. Мотор не заводився, наче йому заціпило. Добре, що в човні завжди є весло, але ж веслом гребтись і гребтись!

Усі спроби завести мотор були марні, й довелося братися за весло.

— Добре, хоч Ілько поспить,— уголос мовив.— Що ж, у рукаві вода майже стоїть, зате коли виберемось у русло — там уже за течією...

Накрапав дощ. Дрібненький, мов макове насіння, сіявся на човен, на річку, і в його сивій маковій пелені тонув сніг. Кущі шелюги росли у воді, й тепер човен плив через їхню зелену отару. Чим далі пробирався до головного русла, тим лункіше чулось ревіння моторних човнів: очевидно, рибалки, які сподівалися на Дніпрі провести суботу й неділю з ночівлею, у передчутті негоди квапились до міста.

За шелюговими кущами позводились гінкі стебла очерету, деякі з них розступались, деякі пропадали під днищем човна, щоб потім за кормою випростатись невшкодженими й стрункими, як перше.

У сивому мороці дня раз і вдруге пролунали рушничні постріли, й вереснева моква проковтнула ті звуки.

— Ого, пальба яка,— без осуду, але й без захоплення уголос озвався батько. Наче й не собі казав, а синові, що спав у нього за спиною на кормі.— Стріляють...

Очерет розступився — човен ось-ось мав вихопитись у молочний морок туманного капежу, що спадав на хвилі, які тут повищали й пошвидшали. І раптом із цієї мокви, з моторного невсипного гомону, що стояв на ріці, зовсім близько вродився потужний рев, і не встиг батько оговтатись і втямити, що ж відбувається, як той ревудариву самісінькі вуха, вутлий дерев'яний човен затріщав, здригнувся, зачерпнувши води, загойдався хисткою шкаралупою,— і, зоставляючи пінний біло-зелений бурун, металевий катер, який ударив їх, швидко віддалявся, й над його брезентовим покриттям аж пухирилось, аж мерехтіло збите дрібнесеньке водне порохно.

Однією рукою хапаючись за борт, а другою тримаючи весло, що тільки якимось чудом не вилетіло в річку, він щось кричав услід катеру, а той усе віддалявся й віддалявся, покритий хмарою водяного пилу, ось-ось уже мав зникнути в дощовому мороці, й так-таки ніхто не виглянув із-під брезентового накриття, щоб, може, хоч зацікавитись причиною зіткнення, щоб, може, допомогти потерпілому.

І вже за якусь одну-другу мить, глянувши на корму, не міг зрозуміти: а де ж подівся спальний мішок із сонним Ільком?

Той мент, коли прикипів зором до спустілої корми, був зовсім короткий, і він навіть не встиг відразу злякатись чи якоюсь всеоб'ємною думкою-спалахом обмислити, що ж могло статись. Човен зачерпнув води, що плюскалась на дні, й у воді плюскалися зів'яла трава, спалені сірники, луска, а корма здавалась неправдоподібно пустельною, мовби випалена смертельним напалмом.

А вже наступної миті загледів: спальний мішок пливе по воді, гойдається, й хоч би крик звідти долинув Ільків, хоч би голос його почувся!

Лихоманково гріб, а весло розтинало воду, наче повітря, й човен, здається, стояв на місці, й спальний мішок міг ось-ось потонути. І вже гребучи, відчував, що нарешті страх, який барився десь, опосідає тіло важкою вагою, страх дедалі дужче пронизує кожен рух, липкий страх пригнічує мозок...

Обличчя в Ілька було непорушне, й, коли різко шарпнув до себе спальний мішок, коли розпачливо обмацував у човні, термосив, будив, не вірячи, що вдасться розтермосити чи збудити,— страх у цей час був сильніший за нього, за світ.

В Ілька невдоволено сіпнулись губи, на щоках наче промайнула хмаринка,— і вже скліпнув повіками, і вже подивився перед собою неправдоподібно ясно.

— Ільку... — прошепотів батько.

Руки міцно тримали спальний мішок, відчуваючи м'яке й живе синове тіло, і, гаряче дихаючи, він повторив:

— Ільку...

— Де ми? — запитав Ілько, марно намагаючись підвестись. А що батько мовчав, чудно дивлячись несправжніми, спопелілими очима, спитав знову:— На Дніпрі?

— На Дніпрі,— чужим голосом проказав батько.

— Я спав?

— Ти спав...

— Ми вже пливемо додому?

— Додому...

— А мотор чому не гуде?

— Зіпсувався, я гребу веслом... Ти полеж, поки пристанемо до берега, добре?

— Добре... А чому спальний мішок мокрий?

— Що ж ти хотів, дощ іде...

Сіялись макові краплини, лілово-зелена запона стояла над рікою, і з того живого мороку долинав гуркіт моторних човнів. Батько обертався на гуркіт, мовби на пожежу, і в кожному його русі прозирали і острах, і ляк, і зацькованість. Гріб веслом, наче хотів хутчій вибратись не так із водного безмежжя, як із цієї безпросвітної непевності, що здавалась йому за невсипну погрозу. А човен, як навмисне, ледь посувався, наче його тримала загускла смола, і в мороці ще не проглядав берег, щоб можна зітхнути полегшено, відійти зболеною душею.

Дощова мла завібрувала густим, потужним двигтінням, у якому потонули всі звуки, навіть краплини тепер сіялись тихо, без шемрання, й скоро прямо перед їхнім човном окреслились контури великого теплохода, що з невідворотною силою долав річковий простір. Теплохід як появився несподівано, так і зник, лише чулося двигтіння його машин, та й воно віддалялося, згасло, й тоді ожили інші звуки, й так само зашемрали, зажебоніли дощові краплинки.

— Тату,— озвався Ілько,— а ти плавав на теплоході?

— Плавав...

— Цікаво?

— Цікаво...

— А мене візьмеш із собою коли-небудь?

— Візьму...

— Будемо плисти день, а потім ніч... Теплохід і вночі пливе, так? І не збивається з курсу?

— Не збивається, бо на фарватері стоять бакени, вказують дорогу і вночі.

— А потім на теплоході запливемо в море, так? Можна?

— Можна і в море.

— Тату, я ще ніколи не був у морі. Пообіцяй, що візьмеш.

— Обіцяю.

— Може, ще цього року. Або наступного....

— Цього року або наступного. Попливемо, Ільку... Скрізь побуваємо. А коли виростеш, тоді вже сам об'їздиш цілий світ.

— Я писатиму тобі, добре? З усіх міст писатиму, з усіх портів. Знатимеш, де я і що зі мною.— І, пильніше приглянувшись до батькового обличчя, поспитав вражено: — Тату, ти плачеш? Тату, чого ти плачеш?

— Це дощ,— сказав батько, витираючи долонею обличчя.

— Ні, ти плачеш.—У Ільковому голосі забриніли сльози.— Не плач...

— Це дощ.

Страх дужчав і дужчав... Тоді, коли, розгублений, побачив нарешті на воді спальний мішок із сином, коли гріб до нього, то не встиг і злякатись по-справжньому. А зараз страхом сковувався кожен нерв, страхом були пронизані рухи, страх звучав у голосі.

— Тату, я й справді писатиму, повір,— переконував Ілько.— Тільки не плач...

— Вірю, вірю...

— З усіх портів, із кожного міста.

— Я ждатиму.

В сивій дощовій млі, в молочному тумані вже сіріли горби берегових круч.