Пригоди бувалого солдата - Гужва Валерій

Подарунок для Сержа мати вже придбала, а Кока вирішив узяти з собою щось таке, аби можна було перед Сержем похвалитися. Він згадав про олов'яного солдата.

На іменинах було весело, і Серж не звернув уваги на Бувалого солдата. Та й інші діти мало ним зацікавилися. Ще б пак: на день народження батьки подарували Сержу діючу залізницю — майже таку, як на вітрині магазину іграшок, лише трохи меншу. Куди вже там було братися зі своїм солдатиком!

Тільки-но виїхали з гостей, як Кока став канючити:

— Купіть мені залізницю!

— Зачекай до дня народження,— відповіла мати.

Та Кока чекати не хотів, скиглив, неначе заведений. Нарешті батько не витримав і гримнув на нього. Тоді Кока вдався до випробуваного засобу: він почав дриґати ногами й руками, наче ним тіпала пропасниця, і пронизливо верещати. А коли батько вхопив його за вухо, Кока заволав на все горло і пожбурив з машини солдата, якого тримав у руці. Вже за мить Кока опам'ятався. Шофер зупинив машину, довго шукав іграшку, але марно. Отут вже Кока заплакав по-справжньому, та його голос заглушило гудіння мотора: батько наказав їхати далі.

із

На світанку вийшли на роботу двірники з бляхами на грудях і з величезними мітлами в руках.

"Ш-ш-шах, ш-ш-шах, ш-ш-шах!" — почув Бувалий біля самісінького вуха. Він стояв на краєчку бруківки, біля коліна ринви — там, куди закинув його Кока. Двірники, шахкаючи мітлами, не помітили олов'яного солдата.

Вдень на місто насунули хмари. Дощик, нудний і холодний, кропив будинки, дерева, бруківку. Нарешті він уперіщив сильніше. Ринва загриміла, і з неї на хідник ринув струмінь води. Вода збила з ніг Бувалого, підхопила його і понесла у стрімкому потоці обіч бруківки.

Над містом стояла глибока ніч, коли злива вщухла. На небі замерехтіли зірки. Потік, що ніс олов'яного солдата, вгамувався. Бувалий, зачепившись багнетом за іржаву бляшанку, зупинився.

Нарешті він міг роззирнутися^ Просто перед ним стояв будинок з колонами. На ньому вгорі було припасовано великого орла з двома головами і короною над ними. У кігтях орел затис земну кулю.

Довго роздивлявся Бувалий на цього дивного двоголового птаха,— аж здалося йому, що кігті орла поворухнулися. Ні, не здалося!

Орел випростав крила, клацнув обома дзьобами, кігтями дряпнув земну кулю, дві свої голови схилив, глянув на солдата.

— Хто тут?— хрипко запитав орел.— Присягаюся короною, головою накладеш, солдате! З усього видно, що ти дезертир і зрадник. Ти втік з армії государя імператора! Гей, сторожа!

Орел кричав і махав крилами, та ніхто не примчав на його поклик, не схопив Бувалого, а сам орел не міг нічого вдіяти, бо був прип'ятий до будинку.

Бувалий мовчки лежав горілиць. Сірі будинки нависали над ним, чорне небо накривало згори.

— Не бійся, солдате,— почув він над собою голос.— Він усіх лякає, та нічого вдіяти не може.

Бувалий здивувався. Звідки цей голос?

— То я,— сказав газовий ліхтар.— Лежи собі спокійно, відпочивай, якось-то воно буде...

Поволі розвиднилося. Зблідло світло ліхтаря, орел на будинку, такий химерний уночі, зараз наче поменшав і побляк.

У кінці вулиці солдат побачив величезну браму, а за нею — будівлі і труби. Сонце виглянуло з-за міських дахів, засвітило свіжими ранковими променями вікна.

Воно підбивалося все вище, торкаючись високих заводських труб.

Посунули до заводу люди. Не десять, не сто — ціла тисяча чи й більше. І дивно: людей багато, а шуму не чути. Так, слівцем хтось перекинеться — і знову мовчки йдуть.

"Невже ніхто мене не помітить?— подумав Бувалий.— Скільки ж мені отак лежати?"

— Ти глянь! Солдат!— раптом почулося над ним.— Звідки ти, брате? При всій формі, новенький... Ти що, новобранець? Ану, гайда до мене.

При цих словах Бувалий опинився на самісінькому дні глибокої кишені в тужурці. Тут було темно і пахло мастилом. "Буде як буде!"— сказав собі солдат і вмостився зручніше.

іб

Робітник, що підібрав Бувалого, стояв біля токарного верстата вже четвертий рік, хоч йому лише двадцять минуло. Василем його звали. Меткий був хлопець, кмітливий. Бувало, дасть йому майстер завдання на зміну, а він до обіду всю норму виконає. Але приховує це, щоб товаришів не підвести. Ходить кругом верстата, щось виточує. Майстер вийде з цеху — Василь миттю до сусідів-ливарників заскочить. Шепочеться з ними, щось у кишені ховає — і назад. І знов на своєму верстаті виточує загадкові брусочки.

Того ранку, перш ніж розпочати роботу, витяг Василь з кишені олов'яного солдата, поставив його на ящик з інструментом.

— Ну, солдате, стій у караулі. Звикай на новому місці. Виструнчився солдат, гвинтівку міцніше затис, роздивляється.

Гудок востаннє прогудів — і зігнулися робітники над верстатами, запрацювали руки, зашуміли, загули, заскреготіли, засвистіли, завищали машини. Подивився солдат на свого нового знайомого, а Василь чи приказує щось, чи пісню співає — нічого не чути, бо шум стоїть оглушливий. Тільки видно, як губи ворушаться.

Став жити солдат у робітника Василя. Зранку з ним на роботу ходив, вечорами на столі стояв, біля гасової лампи. Дивився солдат, як Василь щось удома майструє, підпилює, паяє. Нарешті побачив, що закінчив Василь роботу,— загорнув брусочки у папір, мотузком перев'язав і солдатові підморгнув:

— Ось так, брате! Тепер усе гаразд. Гайда зі мною.

Довго мандрував солдат у Василевій кишені. Хоч би краєчком ока глянути — куди йдуть? Та де там. Кишеня глибока, не вилізти.

Незабаром почув солдат голоси.

— Що, Васю, готово?

— Готово. Друкуйте на здоров'я.

— Дякую, товаришу Василь! Тепер діло піде!

— Час уже. Наші чекають не дочекаються. Все питають: не сталось чого, бува? Не можу ж я усім пояснювати, що шрифтів нема.

— Це так, зайвого не кажи. А підбадьорити народ треба. Ще раз дякую тобі.

— Не мені одному — ливарникам, лекальникам, слюсарям — усім.

— Так, так, Василю, усім подяку передай. Та тільки без тебе навряд чи швидко пішло б у нас діло. Ну, прощавай.

— Прощавайте. Щось буде треба — кажіть... Чекайте, мало не забув. Тут у мене дарунок є. Не для вас — донечці вашій. Мені наче ні до чого, а їй — забавка. На дорозі біля заводу знайшов. Гляньте, який молодець!

З цими словами Василь вийняв з кишені олов'яного солдата і подав його людині у брезентовому фартусі.

Цей чоловік був старший від Василя, мав густі брови, високий лоб у зморшках, волосся, зібране під обруч. Незнайомий глянув на солдата.

— Оце маєш! Відколи ти іграшками став бавитися? Бувалий хотів було сказати, що він зовсім не такий уже й

іграшковий, але, згадавши про дисципліну, промовчав. Василь помахав йому рукою й пішов. А новий знайомий поклав солдата в кишеню фартуха.

"От не щастить,— досада взяла солдата.— 3 кишені у кише ню мандрую, світу білого не бачу".

І тут він помітив у кишені невелику дірочку. Влаштувавсь зручніше і став роздивлятися, куди ж він потрапив. У кімнат яскраво світилися лампи. Під стінкою стояли високі столи ; ящиками. Кришки столів були похилі, з багатьма відділеннями і в кожному з них лежали такі самі металеві брусочки які роби] Василь.

— Степане Іллічу! Готово?— почув Бувалий.

— Зараз!— озвався його новий господар.

"Хоч знатиму, як його звуть",— подумав солдат.

Степан Ілліч підійшов до столу, і солдат заглянув у ящик Він побачив, як Степан.Ілліч узяв кілька металевих брусочків став шикувати їх на дощечці у ряд. "Цікаво, що за робота та ка?" — подумав солдат.

— Ш-шо ти тут робиш?— почув він раптом біля вуха. Здригнувся солдат: хто це з ним розмовляє? Глянув — на дн

кишені лежить брусочок — такий самий, як у ящиках.

— Ти хто?— спитав Бувалий.

— Я друкарська літера. Ти не дивуйся, що я трошки шепе лявлю: я літера "ш".

— А куди це я потрапив, не скажеш?

— Раз я літера, значить, ти у друкарні. Тут друкують книж ки, газети, розумієш?

— Ти не дуже кирпу гни,— образився Бувалий.— По дума єш, грамотна!

— Ти питаєш — я відповідаю. Ти краще скажи, як ти сюди потрапив.

— Так вийшло.

— Добре вийшло. Знай, солдате, Степан Ілліч — за бідних, Він зараз набирає листівку із закликом, щоб вони повстали.

— Не обманюєш?

— Чого б то я тебе обманювала! Ми ж з тобою з одного металу.

Тим часом Степан Ілліч закінчив роботу, зняв фартух, переклав солдата у кишеню піджака — той ледве встиг попрощатися з літерою — і пішов додому.

Ранок нового дня Бувалий зустрів на тумбочці, між дзеркалом і гребінцем з поламаними зубцями. Сюди поставив його вночі, повернувшись з таємної друкарні, Степан Ілліч.

Першою прокинулась дівчинка Ната, дочка Степана Ілліча. Підійшла до дзеркала — і побачила солдата.

— Який гарненький! Звідки ти тут узявся?

Солдат, звичайно, ввічливо відповів їй, але дівчинка не почула: адже ж частенько запитують і не слухають відповіді.

— Тебе, мабуть, тато приніс? Тепер ти житимеш у мене. Зі мною тобі гарно буде.

Бувалий промовчав. Невже він для того покинув ханаби-рінського синка, побував на заводі, щоб стати дівчачою іграшкою? Та куди ж дінешся... "Аби лиш бантиків на мене не чіпляла",— подумав солдат.

Весь день він переходив у дворі з рук в руки, перезнайомився з усіма дівчатками й хлопцями.

Цілий тиждень був солдат у Натки. Спав м'яко — у коробці з-під цигарок, на ваті. Гуляв з дівчинкою і все думав: "Не годиться солдатові так жити".

Та ось уночі в підвал до Степана Ілліча прийшли жандарми. Все в хаті догори дном перекинули: ліжка, посуд, книги, одіж. Найбільше лютував лисий чоловік у сірому костюмі. Він усю підлогу ціпком простукав, подушки порозрізав, кожну книгу — по сторінці — передивився.

— Шукайте, шукайте!— підганяв він жандармів. Дійшла черга і до Натчиного куточка. Всіх ляльок перемацав

лисий сищик, кожний фантик перед носом покрутив, її улюбленого рожевого пупса розбив. Натка гірко заплакала. Мати вивела її на кухню. Степан Ілліч, який досі спокійно дивився на розгром, не витримав:

— Навіщо ви дитину скривдили?

— Мовчати!— почервонів од злості лисий.— Знаємо ваші штуки! Краще самі скажіть, де шрифт ховаєте?! Все одно знайдемо!

— Немає в мене нічого. Шукайте, як не вірите.

— Знайдемо! Наплачешся за гратами!

І тут лисий побачив олов'яного солдата, котрий стояв перед дзеркалом.

— Ага! Так от звідки ви метал для шрифту добуваєте! Незаперечний доказ!— сищик аж підстрибнув.

Тут Степан Ілліч засміявся.

— Ну й доказ знайшли!— тільки й вимовив він.

Опинившись у шкіряній сумці жандарма, Бувалий замислився.