Канікули у Світлогорську - Бічуя Ніна
Вони запливли далеко в море, аж врешті Фелікс запропонував:
— Повертаймось, динозавре, я ж за тебе перед мамою відповідаю!
Ступивши на берег, Тім здивовано зупинився: присівши навпочіпки, дівчинка в зеленому купальнику перебирала водорості, що їх викинули хвилі на пісок.
— Привіт! — несподівано радісно сказав Тім. — Ти що тут робиш?
— А, це ти! — анітрохи не здивувалась дівчинка, ніби саме Тіма й збиралась побачити. — Як поживаєш?
Тім не зустрічав її ні разу, відколи вони познайомились. Дівчинка встигла ще більше засмагнути, волосся її стало зовсім світле, воно спадало їй на очі, і дівчинка раз по раз поправляла його.
— Що ти шукаєш? — повторив своє запитання Тім.
— Це хто? — замість відповіді показала на Фелікса дівчинка.
Фелікс стрибав на одній нозі, намагаючись витрусити краплі води з вуха.
— Брат він мій, — пояснив Тім.
Вона примружила очі, уважно приглядаючись до Фелікса:
— Він хороший, правда?
— Якщо й правда, то ти звідки знаєш?
— Знаю. А ти ніякий, — знову примружила очі дівчинка. — Ти вчиш кота мух ловити. Навіщо?
— Ти... ти звідки знаєш? І взагалі — яке тобі до мене діло?
— А тобі ж було до мене діло, коли ти питав, що я шукаю! Тільки я тобі не скажу... Як звати твого брата?
— Запитай у нього, — неввічливо порадив Тім і, відійшовши трохи далі, простягся на піску.
Дівчинка справді наблизилась до Фелікса, вони про щось почали розмовляти, але Тім намагався не прислухатись. Сонячні промені ковзали по Тімовій спині, і від цього не такою прикрою здавалась розмова з дівчинкою.
— Егей, гей! Галко-о! — почулося звідкись зверху, з піщаної гори, де росли високі старі сосни. — А ми тебе скрізь шукаємо!
— Привіт, Алик! Іро, привіт! —дзвінко відповіла дівчинка в зеленому купальнику.
— Іди скоріш додому! Мама твоя чекає! Вона нас послала по тебе! — повідомив хлоп'ячий голос.
— Іду-у! — відгукнулась дівчинка і потім звернулась до Тіма: — До побачення, Тіме! Приходь коли-небудь у гості. Шопена, три. Запам'ятав? До побачення!
Можна було подумати, ніби вони друзі — Тім і Галя, — так приязно вона запрошувала в гості, Але Тім не збирався дякувати. Він навіть не підвів голови, щоб попрощатись.
"Ніяк не обійдуться без дівчиська! — зневажливо подумав хлопчик про друзів Галинки. — Носять шлейф цариці Нефертіті!"
КАПІТАН АБРАКАДАБРА
— Славне яке дівча! — сказав Фелікс, лягаючи на пісок біля брата. — У неї очі янтарного кольору.
— Задавака вона і піжонка!
— Просто ти на неї за щось образився. Розмовляти не хотілось. Коли гріє сонце, а навколо
пісок і вода, людина стає лінивою, і думки гаснуть, плутаються, не вимовлені вголос. Але, мабуть, це не стосувалось Фелікса. Сьогодні він був аж надто балакучий і не давав Тімові спокою:
— Тіме, ходімо вночі на рибу? З рибалками?
— Не смикай мене за плече, — нікуди я не піду.
— Жаль, — сказав Фелікс,— а я вже просив, щоб дістали робу і гумові чоботи.
Фелікс більше не наполягав на своєму — йому набридло "розворушувати" брата, і ввечері Тім знову залишився на самоті, — якщо, звичайно, не брати до уваги рудого кота.
Настрій у Тіма був чомусь дуже поганий, десь там у душі щось муляло, як, буває, муляє п'яту камінчик у черевику. Причину Тім не намагався встановити.
Він просто взявся знову дресирувати кота. На світло в кімнату залітали нічні метелики, вони кружляли навколо лампи, торкаючись її сірими крильцями. Лампа низько звисала зі стелі на довгій шворці, і досягнути нічного гостя було зовсім не важко. Спершу кіт ліниво відходив, коли Тім подавав команду, та врешті, мабуть, розгнівавшись на хлопця й на метеликів, що вкрали його спокій, кіт підстрибнув і, блискавично змахнувши лапкою, впіймав метелика. Метелик зник у рожевій пащі, кіт задоволено облизнувся, а Тім засміявся, зрадівши успішному "виступу" свого вихованця.
Раптом у відчинене вікно влетіло щось зовсім не схоже на метелика, влучило в кота, і той в пронизливим нявчанням шугонув під ліжко. Тім узяв у руки паличку, — це була стріла, що їх випускають із саморобних луків усі хлопчаки на світі.
Тупий кінець стріли був розщеплений, і з вузької щілинки стримів невеличкий папірець. Тім розгорнув-його.
Він побачив на папері знайомий обрис — берег моря. Те місце, де він звик купатись, було обведене червоним і позначене: "квадрат 13". Автор малюнка попереджав: "У квадраті 13 ведуться підводні роботи. Купатися суворо заборонено. Небезпечно для життя. Раджу обминати квадрат 13, інакше можуть бути неприємності. За наслідки не відповідаю".
Під текстом чіткий, каліграфічно виведений підпис: "Капітан Абракадабра".
Зіжмакавши записку, хлопчик викинув її через вікно. Капітан Абракадабра! Нехай знає, — якщо він не дременув з-під вікна, — що Тімові наплювать на його попередження. Бракувало ще звертати увагу на всякі записки!
Ну й день! Спершу Фелікс із своїми ідеями, потім дівчисько з довгими патлами і таким же довгим язиком, а тепер — якийсь капітан Абракадабра. Світлогорськ, очевидно, весь заселений людьми з дивовижними іменами: цариця Нефертіті, капітан Абракадабра... Стривайте, стривайте, а може, це жарти отого дівчиська? Ну звичайно, це вона вигадала!
Повеселілий Тім подумав: "Доберусь я до тебе, Абракадабро, почекай!"
ЗУСТРІЧ ПІД ВОДОЮ
Ранковим автобусом Фелікс знову поїхав до Калінін-града, залишивши Тімові свіжу рибу у відрі з водою, п'ять карбованців на столі і записку:
"Повернусь через три дні. Попроси хазяйку підсмажити рибу. Обідати ходи в їдальню. Не мокни цілими днями в морі. Брат твій Фелікс".
Тім прочитав і усміхнувся: його усі намагались повчати у письмовій формі.
Рибу він не віддав підсмажити, зате вирішив провчити капітана Абракадабру.
Тім сподівався застати цього капітана в квадраті 13. Він пішов туди дальньою дорогою, щоб мати час добре обдумати, як поводитись при зустрічі. Світлогорськ заховав свої будиночки поміж світло-коричпевими стовбурами сосен. Тім уважно приглядався до назв вулиць, але вулиці Шопена не запримітив. Він вийшов до моря з того боку, де над хвилями нависла довга набережна на палях. Такої набережної не побачиш ніде більше, крім Світлогорська. Кинувши у воду тріску з набережної, Тім хотів рушити далі, коли оддалік, біля такого ж розгойданого дерев'яного причалу, помітив моторний човен. Звідти йому махали і кликали підійти. Тім неохоче повернув до човна. Високий хлопець у старенькій вицвілш майці копирсався біля мотора. Він підвів голову, коли Тім підійшов, і сказав:
— Слухай, збігай-но до сторожки, принеси звідти каністру з бензином. Я не хочу часу гаяти, треба тут дещо в моторі на місце поставити. Тім здивовано звів брови:
— Більше ти нічого не хочеш? Може, тобі ще живої води принести?
— Ну чого ти,—миролюбно відповів хлопець,— я ж думав — у дружбу! Нехай, я тоді сам.
Він вискочив на берег, перевірив, чи добре тримається прив'язаний до кілка човен, і швидко пішов до похиленої хижки, що притулилась одним боком до довгого дерев'яного паркану.
"Тут усе дерев'яне", — вирішив Тім. Не чекаючи, поки повернеться господар моторки, він пішов своєю дорогою, до Чистої затоки, або, як назвав її каштан Абракадабра, — квадрата 13.
...Пісок не зберігає слідів. Вітер розпорошує їх, хвилі припливу змивають. Навіть якщо в квадраті 13 і побував сьогодні хтось, Тім не міг би цього помітити. Він сів на піску і вирішив дочекатись автора записки.
Дарма. Сонце, як циркуль, описало коло по небу і зависло над морем. Тім зголоднів і знудьгувався від чекання. Але ніхто не з'являвся.
Іноді Тімові здавалося, що за ним стежать, він прислухався до шепоту сосен, до шелесту листя. Та нікого не помітив за цілий день, ніхто не збирався провадити в квадраті 13 якісь підводні роботи. Тімові дуже не хотілось припускати, що з ним просто пожартували.
"Все, — сказав сам собі Тім, — викупаюся ще раз і піду".
Маска щільно прилягала до обличчя, добре приладнана трубка давала змогу вільно дихати під водою. Тім пірнув і легко, майже без найменшого зусилля ворушачи ногами, поплив. Видно було піщане дно, крихітні рибки кидалися врозтіч, таємничо похитувались водорості.
І раптом Тім зачепився за щось ногою. Ні, не зачепився: хтось ухопив Тімову ногу; він смикався, намагаючись вислизнути, але марно: рука міцно, мов обценьками, тримала ногу. Силует несподіваного напасника розпливався під водою, був невиразний. Тім помітив лігше, що на напасникові був справжній акваланг.
Тім, врешті, вирвавсь і кинувся на незнайомця. Але той, мов велика риба, змахнув ластами на ногах і підплив убік. Тімові не вдалось наздогнати його: незнайомець в акваланзі плавав набагато краще. Тімові навіть здалося, що той засміявся глузливо і образливо.
Вода почала просочуватись під маску, довелось відмовитися від переслідування. Тім, втомившись і наковтавшись води, вийшов на берег. Хлопець сподівався, що зараз і той, другий, з'явиться на поверхні — не міг же він довіку сидіти під водою. Але Тім так і не зміг відплатити за зневагу — аквалангіст не виходив із води.
Тепер це вже було рівняння з двома невідомими: хто ж все-таки кинув записку? Що під водою він зустрівся не з дівчиськом, у цьому Тім не сумнівався. І однак...
Одягнувшись,. Тім ще раз оглянув берег і море. Було тихо і зовсім безлюдно. Тільки далеко в морі, як і звичайно, чорними цяточками мріли човни.
"НІСЕНІТНИЦЯ"
Більшу частину свого життя світлогорські хлопчаки проводять на морі. Майже всі їхні розмови обертаються навколо моря. Вони просмолюють човни, ловлять рибу, чекають повернення батьків з дальнього рейсу і з гордістю натягають кашкети з "крабами".
Влітку їх взагалі неможливо примусити сидіти вдома. Зрештою, вони й самі напевно не знають, де їх справжній дім — будинки поміж стовбурами сосен чи море.
Отож юні світлогорці, підставивши сонцю голі обсмалені і обвітрені плечі, грали на піску в шахи. Власне, грали двоє, решта — з азартом спостерігали.
— Ходи слоном, Галко, не сумнівайся, ходи! —шепотів на вухо дівчинці в зеленому купальнику товстенький хлопчина з білими, майже непомітними віями.
— Не треба мені твоїх підказок, Поплавок! — одмах-нулась від нього дівчинка. — Я й сама знаю, як ходити.— І вона переставила іншу фігуру.
— Тепер він забере у тебе пішака! — злякалась дівчинка, що сиділа поруч з Галею. Вона також уболівала за подружку.
Галин суперник, високий хлопчик у вицвілій майці, уважно і довго обдумував кожен хід, зосереджено прикушуючи нижню губу.
— Мат, — сказав він врешті, змішуючи фігури.
