Церква і націоналізм - Донцов Дмитро

Суть нового націоналізму – війна, і один з його маркантних представників каже, що "війна є божеського походження". Але ж і "суть християнства се війна, розлука та болючий розділ. Ціллю християнства є вправді мир, але в нас і довкола нас розпаношилося зло та гріх, тому, щоби можна було завести мир, конечна є війна". Хіба сі вискази, хіба заповідь церкви "бути миротворцями і узгіднювати нашу волю й стремління з волею ближних, наскільки вони не йдуть урозріз з волею Бога — "не близші воюючому націоналізмові наших днів, аніж миротворчій (за всяку ціну) гуманности старого націоналізму?

Модерний націоналізм "нетолєрантний" і "фанатичний", бо занадто вірить у свою правду. І в тім відбивається світогляд тої великої організації, яка вчить, що "хто не зо мною, той проти мене": яка своїх ворогів зве "зміями і кодлом гадючим", а не простягає їм руку в ім'я "міжнародної солідарности": яка вимагає самовідречення, що полягає "на певного роду зненавидженню батька, свояків, а навіть самого себе", що вимагає "відноситися до них неначе до ворогів, наколи вони поступають проти Божої волі". Чи сей світогляд не є світоглядом сучасного націоналізму? І чи кривава фантазія Шевченка (випадкова фігура в нашім 19 віці!) про сонце, яке "встане і осквернену землю спалить", — ближче до тих "націоналістів", що переспівували його "садок вишневий", аніж до суворого образу виміряння останної кари, який бачимо на картині Мікельанджело в Сикстинській каплиці?

Модерний націоналізм тримає високо прапор традиціоналізму, і се його привязання до землі батьків, до їх віри, звичаїв, до родини й раси і ріжнить його від того, третього кумира, якому — попри раціоналізм і матеріялізм — поклонявся старий націоналізм, від соціялізму. Але сей же ж традиціоналізм єднає модерний націоналізм з церквою. Фактом, на якім будує свій націоналізм Барес, є "земля і мерці" (la terre et les morts). Культові предків завдячує модерний націоналізм свої найсильніші душевні пориви. Але сей самий культ предків стояв коло колиски кожної релігії, а й тепер поминання мертвих грає величезну ролю в християнськім культі. Тут націоналізм засвоїв католицьку душевну форму з усіма її потребами й рухами чуття. Nur wo die Graber sind gibt es Auferstehungen, сі слова Ніцше зрозуміють однаково і віруючий католик, і віруючий націоналіст.

Чи я тут вірно віддаю суть модерного націоналізму? — Думаю, що так. Бодай його тенденцію. Ся тенденція помітна і в нас, хоч офіціальні провідники нації і досі стараються залишити йому ідеольогію, що не відповідає вже його суті... З більшим правом можуть мене спитати, чи не заодностороннє поясняю я світогляд церкви. Певно, цитатами можна довести все. Певно, католицька наука повна "парадоксів" і quasi суперечностий: проклямованих в один і той сам час засад: віри й розуму, авторитету і свободи, лагідности й насильства. Але мені здається, уважний досліджувач доктрини католицизму прийде до переконання, що розв'язуючи на свій спосіб свої "парадокси", ся доктрина таки тримається тих засад, які подав я вище: ставляючи на віру понад розум, принцип авторитету понад принцип числа (соціялізм), "вічне" понад дочасне, моральне понад матеріяльне. Що б не говорили, але певне, що "доки світ," або якийсь край... спиратимуться на засади, відмінні від божеських, доти для сього світа, для сього краю... надприродна релігія католицизму нестиме не мир, але меч", а "в обороні своїх прав виявлятиме церква те, що світ зве неприєднаністю".

Мені можуть сказати, що сей дух не віє в щоденнім життю церкви. Се що інше! Але коли се так, то мусить стати інакше. По друге — се не зовсім так. Ми знаємо факти, коли церква приймала кидані їй визови, як нпр. під час боротьби з конґреґаціями у Франції, ми читали в "Сілябусі" горді слова: "фактична несправедливість, увінчана успіхом, не має святости права"; ми, як і цілий світ, читали про подиву гідне заховання кардинала Мерсіє, нарешті: бачимо боротьбу, української церкви проти більшовизму. І се заховання, сей активізм нітрохи не перечить доктрині католицизму, яка вже в покорі віддавати своє, але не "боже", яким вона не має права розпоряджати, ні торгувати.

Як бачимо, така практика не перечить теорії, а по друге — дійсно примінюється. І власне сей останній факт і є конечною передумовою погодження з церквою модерного націоналізму. Знаю, що церква не може і не сміє знизитися до ролі політичної партії. Вона боронить іншої справи. Але ж чи похід проти нації не є походом і супроти неї? Возьмім на пр. большевизм (можна було би взяти й інші приклади). Чи його похід проти родини, проти прив'язання до предків, до рідної землі, до переконань і до мови батьків — не тягне за собою й походу проти віри батьків? І чи нищення сеї останньої, як і нищення авторитету родини, річ дійсно байдужа для церкви? Чи тим не руйнується її підстави? Далі, чи байдуже церкві те моральне спідлення (для "мамони", або як в нас казали "для лакомства нещасного"), яке наступає у менш відпорних в народі при кождім тисненню? Християнство універсальне, воно має свою ціль і не бере участи в дрібних сварках сього світа, але чи ж його заложитель не гремів проти своїх "фарисеїв і книжників", що ширили заразу і гниль в нації? Чи тут не йде про щось більше, ніж про таке "дочасне добро", якими є для католика — в порівнянню з його правдою — національні "святощі"?

З другої сторони: похід проти церкви є рівнозначно і похід проти нації. При наших так слабих центрах кристалізації нації; церква грає в нас велику ролю. Зменшення її впливу і авторитету, зменшення її стану посідання ослаблює притягаючу силу одного з тих осередків, який перетворює розпорошене плем'я в свідому націю. Для того порозуміння з церквою для новітнього націоналізму не менше потрібне, як церкві збереження відпорної сили нації, порозуміння з націоналізмом. Церква з своєї сути є нерівною суспільністю, що складається з двох категорій осіб, з пастирів і "стада", се "стадо" в значній мірі зберігає свою духову (і національну!) єдність лише через безперевно континуовану працю "пастирів". Але й гієрархія "пастирів" не проіснує довго, коли приглядатиметься пасивно, як розбігається або реалізується "стадо".

Модерний націоналізм, як я вказав вище, цілою своєю психольогією значно наблизився до теольогічного світогляду церкви. Чи свідома сеї лучности церква? Коли так, то вона не повинна брати прикладу з св. Касяна і боятися, сходячи в діл до "стада", забрукати свої ризи. Вона мусить зрозуміти, що тут іде про "дочасне" так само, як і про "вічне", де не може бути ніякого відступу. Навіть противники церкви узнають, що коли "католицтво протягом 19 віку відзискало незвичайну міць", здобуваючи вплив навіть в освічених кругах, то виключно через те, що "не хотіла нічого зректися".

Колись, у своїх "Арабесках", в статті про "Середні віки" писав М.Гоголь: "Коли б ся всемогуча влада (папство) не вхопила всього в свої руки, не двигала і не кермувала народами по свойому бажанню, — Європа розсипалась би... Вона б не вийшла з хаосу, не злилась би залізною силою еитузіязму в одну стіну, що перелякала своєю міцністю східних завойовників" — Я далекий від думки приписувати церкві католицькій таке завдання, яке вона мала в середні віки (тим більш, що мені йде про обі церкви на сих землях). Але одним з чинників, які хоронять не Європу, а націю від того, щоб вона не "розсипалася" церква є. І вона мусить про се пригадати, віднайшовши в собі давню "залізну силу ентузіязму".

Коли церква усвідомить собі се, коли знайде темперамент прелатів середніх віків і їх віру, коли віддаючи кесареви кесарово, не відступить ні кроку, боронячи "боже"; коли рівночасно наш націоналізм остаточно переможе всі останки "антиклерикалізму", тоді вони напевно подадуть собі один одному руку понад голови запізнених учеників наших "енцикльопедистів", що мавпували доктрини, змавповані в нас у минулому віці з ще старшого французького "вольтеріянства". Тоді ecclesia militans і націоналізм знов знайдуть себе взаїмно, як се було триста літ тому.

Обмежуюся сими немногими і не до кінця розвинутими увагами. Вдумливий читач зуміє сам виснувати з них усі думки, які я в них вложив.

1924 рік