Повалений бог - Котко Кость

Я губивсь не тільки в її очах, а й перед усіма, бо хотів, щоб її постереження перевірялись словами інших. Я свідомо псував ту роботу, яка колись ввижалась мені найголовнішою в житті.

З великою насолодою робив це, бо там, попереду – зіркою стояла Справжня й Великий Спокій.

Ах, дайте мені нарешті Великого Спокою.

Кінець. Бога повалено. Сьогодні вона плюнула мені в обличчя. Ага, нахабнющий боже, я таки знищив тебе! Я – вільний! Що ти тепер? Тільки попалений бог!..

Ти коли це сталося, коли в грязюку носом заривсь отой нікчемний бог, я несподівано для самого себе зашкодував за ним, поваленим. Як вона посміла? Яке вона мала право розлюбити мене й образити, хоч я й хотів того? – повалити бога? – плювати йому в обличчя?

І з небувалою силою схотілось привернути отому поваленому його міць і авторитет, поставити знову на незміряну височінь; любовно омити грязюку з його обличчя і по-рабському тертись об його п’єдестал.

Я кинув усе: і Справжню, і Великий Спокій… Я знову женусь за коханням тої, першої – і я матиму її.

Повалений бог помстивсь за себе.

Квітень 1920 р.