Харитон на заплаві - Сенченко Іван

Місить та ще так забирає ногами, що вона аж булька, аж кипить, аж шумовиння на ній схоплюється. Я приєднався до нього, і ми підняли на тому болітці таке, що порозганяли усіх жаб. Отак танцюючи у воді, добрели аж до лантуха. Тоді Харитон зробив мені знак рукою, підскочив до своєї снасті і миттю вихопив її з води. З лантуха задзюркотіла вода, і коли вона витекла, мені здалося, що всередині щось тріпається живе.

— Є! Є! — весело загукав Харитон.— Дивіться, ворушиться!

Я зазирнув у лантух і на своє здивування побачив на дні снасті якусь живу купу, що ворушилась, випинаючись кільцями.

— Та це ж гадюки! — злякано закричав я.

— Та ні-бо, не лякайтеся,— посміхнувся Харитон.— Які ж це гадюки? Вуж і то тільки один, а то все в’юни! Ось дивіться!

Він виліз на траву і висипав на неї вміст лантуха. З живої кільцюватої купи порснув вуж і кинувся в траву. Харитон не звернув на нього ніякої уваги, а навпаки, нахилившися до купки, став не кваплячись рахувати улов.

— Шість! Чуєте, шість в’юнів! — весело закричав він до мене.— За один раз — шість в’юнів!

Ми з Харитоном залазили на болітце п’ять разів і піймали ще сімнадцять в’юнів та черепаху. В’юни ми склали в торбину, а черепаху Харитон відкинув геть і, як на вужа, не звертав на неї ніякої уваги.

Тепер погодьтеся самі — піймати двадцять три в’юни за якісь півгодини — це ж зовсім непогано! Харитон був веселий, так і сяяв увесь. Мені теж було дуже весело. З цієї риби можна зварити хіба ж таку юшку! Ну, і все було б добре, та раптом я відчув, що нога мені засвербіла.

"Чого це вона?" — подумав я і нахилився, щоб роздивитися, що там турбувало мене.

На своїх ногах, забруднених болотом, я побачив кілька довгастих істот, які показалися мені маленькими зміями. Вони повпивалися в моє тіло і вже аж понабрякали від крові.

— Ой! — скрикнув я злякано.— Що це таке? Вужі чи, може, гадюки?

Харитон зиркнув у мій бік і весело засміявся.

— Та це не вужі і не гадюки,— сказав він.— Звичайнісінькі п’явки.

Він побіжно глянув на свої ноги і зауважив спокійно:

— О, та і в мене їх штук із п’ять. Зараз ми над ними вчинимо розправу. Робіть ось так, як я.

Я бачив, як Харитон склав пучку, напружив указовий палець і замашно морснув найближчу п’явку в голову. "Ось тобі!" П’явка скрутилася і повалилася на траву. Цієї ж долі зазнали й інші кровопивці.

Я зробив те, що й Харитон, і, збиваючи їх з свого тіла, ще раз подумав: "Ну, це ж і Харитон! Отакий малий, а який знавець діла!" А Харитон тим часом взяв торбину, скинув на плече снасть і, мов нічого не трапилося, сказав:

— А тепер рушаймо далі. Он біля тієї вербички — озерце. Щось мені здається, що там не без щуки!

Що ж, коли по щуки, то й по щуки! І я пішов за Харитоном. Тепер він уже зовсім зацікавив мене. На будівництві я, як і він, працював уже п’ятнадцять днів, але навіть і догадатися не міг, що в болоті можна ловити в’юнів, а в отих лугових озерцях — щук.

Недалечко від озера Харитон став іти дуже обережно, високо підіймаючи ноги.

— Та хіба ж щука заєць? Куди ж вона утече з води, коли тікати їй нікуди? — прошепотів я, так само підіймаючи ноги, щоб не наробити шуму.

— Та втекти-то, звичайно, вона не втече,— пошепки відказав Харитон,— тільки ловити її треба уміючи. Ви вже покладайтесь на мене.

Ми підійшли до озерця. Вода в ньому була чиста і, мабуть, глибоченька. Харитон обережно поклав на траву снасть і показав на кущі куги, що росли у воді недалеко від берега.

— От запам’ятайте,— сказав він,— такі місця дуже полюбляють щуки. Оця куга для них все одно, що для тигра джунглі. Вони там ховаються, піджидаючи свою жертву. А тепер рушаймо!

Харитон узяв всю свою снасть з одного боку, мені звелів взяти її з другого, і ми пішли по воді просто до тих кущиків куги, на які раніше показував Харитон. Спочатку ми йшли тихо і обережно, але коли вже наблизились до кущиків, Харитон враз забовтав ногами і, гукнувши мені робити те ж саме, став завзято бити по воді вільною рукою. Незабаром вода закипіла біля нас, завирувала. Раптом я почув, що у снасть ніби щось вдарило ізсередини.

— Підіймайте! Мерщій! — закричав Харитон і, сильним ривком повернувши снасть угору, високо підкинув її над водою.

— Є! Є! — увесь сяючи, закричав він.— Я ж вам казав, що піймаємо. А тепер вона тут, голубка, та ще й не маленька. Чуєте, як налатається!

В мішку справді налаталося.

Не гаючи часу, ми поспішили на берег. Щука, яку ми піймали, була величенька, з руку завдовжки, важила вона не менше як півтора або і всі два кілограми.

Я розохотився. Така удача захопила мене, і я сказав Харитонові:

— А може, побродимо ще?

— Ні,— відповів він.— Тепер хижак наляканий, повтікав із своєї засідки, а ловити щуку на чистому — це ж те саме, що шукати голку в копиці сіна.

— А може, є де ще таке ж саме озерце? — не відступався я, бо щука мені вже не давала спокою.

— Ні, ні, на сьогодні досить,— сказав Харитон і, глянувши на сонце, додав: — Вже нерано, поспішати треба — мама чекає, бо вже й до обіду треба лагодитися.

Він скинув свою снасть на плечі і рішуче повернув до будівництва.